Раді Вас бачити!

– Ти готовий, промінчику? – Міра, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, зосереджено набирала текст на екрані комунікатора.

Комунікатор вони купили вже тут, у Технократії. На території князівства можна було знайти в основному всякий мотлох за всі гроші світу. Згодом ельфійка налаштувала його – частково сама, частково з допомогою Келя, частково використовуючи залишену Дзеном інструкцію з налаштувань безпеки.

– Готовий, – Кель, зібравшись, підвівся з ліжка і начепив перев’язь з клинком. Вже не сонячним – звичайним. Меч відчувався чужорідним, наче якусь важливу частину тіла замінили на штучну. Але краще вже так, ніж зовсім голіруч.

– Добре, – Міра сховала пристрій до кишені. – Запам’ятай – ти виступаєш як мій компаньйон та охоронець. Про те, що ми у стосунках, зайвий раз не згадуємо – не варто викликати зайві питання.

– Гаразд, пелюсточко, – ельф трохи спохмурнів, але за мить зусиллям волі повернув собі нормальний вираз обличчя. – Не сказати, що мене це дуже радує… Але якщо так потрібно – то гаразд.

* * *

Маленький двомісний орендований самохід повільно котився непримітною лісовою дорогою. Міра керувала обережно – по-перше, дорога була так собі, по-друге – вона хоч і зналась на транспорті наземників, востаннє сідала за кермо дуже й дуже давно.

Заміський маєток, що був кінцевою метою їхньої поїздки, знаходився на чималій віддалі від населеного пункту. В містах Східної Технократії, що поволі перетворювались на царство скла й металу, деякі впливові та заможні члени суспільства воліли селитись подалі від метушні.

Територія була оточена високим кам’яним муром з акуратним рунним орнаментом по канту, в магічному зорі проглядались оборонні артефакти. Браму стерегли бійці приватної охоронної фірми – плитоноски, штурмові ножі, автомати, на магазинах тьмяно сяяли підсилюючі руни.

– Стій! – темноволосий чоловік, затягнутий в мундир брунатного кольору, з двома кобурами та ножем на поясі – очевидно,командир зміни, заступив дорогу машині, витягнувши праву долоню вперед. – Це приватна власність.

Ельфи неквапом вибрались назовні.

– Ви хто такі? – змірявши їх чіпким поглядом, спитав темноволосий. Він зберігав розслаблену позу, та ця розслабленість була оманливою – відчувалось, що він будь-якої миті готовий схопитися за зброю і віддати наказ підлеглим.

– Троянду захищає ніж, – недбало кинула Міра.

– Звідки ви знаєте цю фразу? – на обличчі охоронця відобразилось непідробне здивування.

– А ти зв’яжись з господарем, і дізнаєшся, – знизавши плечима, байдужим тоном відповіла ельфійка.

Темноволосий кілька секунд недовірливо дивився на неї, потім відійшов і довго з кимось перемовлявся по рації.

– Гаразд, – повідомив, повернувшись. – Вас проведуть. Зброю залиште тут!

Опинившись усередині, Кель з цікавістю роззирнувся навколо. Це було не схоже ні на звичні йому будинки в Колисці, ні на те, що він бачив раніше у зовнішньому світі. Господар не відмовляв собі у розкоші – кахель, килими, картини на стінах, інкрустація, магічні цяцьки… Але все трималося в тих межах, за якими вже починається зайва помпезність. А ще тут відчувався відтінок невластивого місцевим південного колориту.

Як відчувався він і в самому власникові. В кабінеті, куди їх провели, за різьбленим дубовим столом сидів чоловік. Трохи повнуватий – але це був не зайвий жир, а повнота впевненої у собі людини. Стійка південна засмага на обличчі, акуратні вусики та дбайливо зачесане назад темне волосся. Біла сорочка – два верхніх ґудзики вільно розстебнуті, ледь помітний золотавий рунічний орнамент по краю короткого рукава.

І він одразу впізнав Міру – навіть попри зміни в її вигляді.

– Сеньйорито Ельмірено! – розплившись в солодкій усмішці, господар піднявся з-за столу. – Яка зустріч! Моє серце співає, мов юний кабальєро, що грає серенаду під вікном коханої! Я вже й не сподівався вас побачити – після останніх новин з того вашого Підземелля. Тоді весь “Лос Амігос” кілька днів був у журбі й печалі!

– Переграєш, Мігелю, – ельфійка криво всміхнулась.

– О, як можна! Ці очі ніколи не брешуть, не будь моє ім’я Мігель Ортега!

Він чіпким поглядом втупився у Келя.

– А що це за красень з тобою? Мені вже слід починати ревнувати?

Ельф скривився, наче його змусили з’їсти недозрілий лимон, і зробив вигляд, що його дуже зацікавив краєвид за вікном.

– Це мій партнер, – трохи холоднішим тоном відповіла Міра. – І це не має значення. Ми тут у справі…

– Як завжди, – скрушно зітхнув Мігель. – Одразу до справи! Навіть чаю не поп’єте? Або кави? Або, – він хитро примружився, – чогось гарячішого? Мені один грінго-авантюрист нещодавно привіз чудову пляшку древнього вина зі схрону в Нічийних Землях. В наш час такого вже не роблять!

– Спокусливо, але не цього разу, – похитала головою ельфійка. Підійшовши до столу, вона видобула з кишені комунікатор з виведеним на екран текстом і, поклавши на відполіровану дубову поверхню, штовхнула його через стіл. – Мені потрібні речі з цього списку, Мігелю. Все, що зможеш дістати. В ідеалі – геть усе.

– О-ла-ла, моя темна трояндо! – здивовано вигукнув південець, бігцем вивчивши список. – Ваші запити вражають. Але це все буде коштувати недешево, дуже недешево… Ні, для вас я б зробив усе безкоштовно, але ж розумієте – правила.

– Безкоштовно не треба, – стримано посміхнулась ельфійка. – Гроші в нас є, – вона вичікувально склала руки на грудях. – Маю ще одне питаннячко, Мігелю. Ваші оператори дронів останнім часом не брали… скажімо так, якихось сторонніх замовлень? Наприклад, таких, що стосувались прийомної доньки одного з гірських старійшин.

– Мені про це ніц невідомо, мі амор, – розвів руками власник маєтку. – Але всяке може бути. Часи важкі, і рядові пістольєрос іноді беруть… роботу на стороні. Якщо вона не шкодить інтересам картелю – ми воліємо закривати на таке очі, – його обличчя посерйознішало. – Але якщо постраждали ваші друзі – слово честі, я розберусь. Як казав один мій знайомий “солдат удачі”... Знайдемо, хто винен, і покараємо кого попало, – на останніх словах він хижо посміхнувся.

– Бачу, світ тісний. Того знайомого випадково не Дзеном звати? – зіщулилась Міра. – Але карати нікого не треба. Краще зробиш мені ще одну послугу. Дай-но комунікатор… – вона швидко набрала на екрані ще один текст – там вгадувались якісь цифри і координати.

– Це вже серйозно, моя сеньйорито, – спохмурнів Мігель. – Мені б не хотілося втягувати “Лос Амігос” у війну – нам це зараз аж ніяк не потрібно.

– Можливо, до цього і не дійде, – відповіла темна. – Але в деяких справах я воліла б… підстрахуватися. Зроби це на знак… нашої старої дружби, Мігеліто.

– О! Як тут можна відмовити… Гаразд, я зроблю, що зможу. Комусь іншому я б відмовив, але не вам! – обличчя південця набуло максимально мрійливого виразу. – Світ стає яскравішим, коли в ньому є така краса. Мрія всього мого життя – побувати разом з вами на пляжах сонячної Ельдалонії! Заради цього я б навіть ризикнув повернутись на батьківщину – попри те, що я там у розшуку й засуджений до лютої смерті.

– Це дуже мило, – хмикнула Міра. – Але нам вже час. Маємо ще купу справ, і вони не чекатимуть…

* * *

– Промінчику, що сталось? – запитала ельфійка, коли вони повернулись до готелю. – Ти всю зворотню дорогу мовчав.

– Мені не сподобалось, як той хлищ на тебе дивився, – сухо відповів Кельміраель. – І як говорив з тобою – теж. Особливо останнє.

– О Мати Темряво! – Міра закотила очі. – Кель, ти що, ревнуєш?! Ото вже дурне… Я хіба схожа на ту, що зв’язалась би з подібним… хтивим павіаном?

– Ні. Але мені все одно неприємно.

– Слухай… – вона глибоко зітхнула. – У нас були з ним деякі справи – під час моїх подорожей поверхнею, ще до повстання. Ти ж розумієш, що я тоді не особливо обирала, де шукати допомоги? Але тільки справи! Я не винна, що він… такий. Люди взагалі небайдужі до ельфійок, тим паче такі, як Мігель.

– Ну… – непевно промовив Кель. – Мабуть так.

– І, зрештою…

Міра, похитуючи стегнами, підійшла до нього. Прогнувшись у спині, притулилась кожним дюймом свого тіла. Обвила шию ельфа обома руками, потяглась до нього – так, що їхні обличчя опинились поруч.

– З ним я ніколи не робила ось такого, – їхні губи зімкнулись, і в кімнаті хвилини на півтори запанувала тиша.

– Так, – хрипко промовив Кель, тяжко дихаючи, коли поцілунок врешті завершився. – Тепер вірю. Навіть дуже! – він рішуче обхопив ельфійку обома руками за талію, але та, сміючись, вивернулась.

– Ні-ні, промінчику! Вибач, але вже вечоріє, а мені ще треба спланувати наші подальші дії… Я, можливо, вночі й не спатиму. Тому – не зараз, як би не хотілось…

– От так завжди, – докірливо промовив ельф. – Заводиш, а потім тікаєш. Це… нечесно.

– Ну, я ж темна, забув? – підморгнула йому Міра. – Хай і виглядаю зараз інакше. Тож мені можна нечесно! Ну ж бо, промінчику, не дмись. Все буде, потерпи ще трішки… Ось стілечки!