Раді Вас бачити!

Кель заснув лиш під ранок. І – майже одразу прокинувся.

Його розбудили постріли та дзвін клинків, що лунали ззовні.

Підхопився, накинув куртку і вискочив з кімнати, мало не зіштовхнувшись у дверях із Дзеном.

– Тихо, аристократія, не кіпішуй! – цитьнув на нього найманець. – Вже без тебе з кіпішем впорались.

– Що там коїться? – схвильовано запитав ельф. Про вчорашню сварку він волів не згадувати – не до того було.

– Та, схоже, тебе випередили, – коротко реготнув МакДугал. – Якісь родичі твоєї темної подружки приперлись. Мабуть, рятувати її…

– Що, республіканці? – непідробно здивувався Сьомий Промінь.

– Та ні, – подумавши секунду, відповів Дзен. – В обладунках, з мечами. І з ними якісь злі тітки в чорно-жовтих сукнях.

– Жриці, – ельф зблід. – Хай йому грець! Міра! Треба її витягнути!

Підхопивши перев’язь з мечем, рвонув до виходу.

– Стій, дуркограю! – крикнув Дзен. – Куди один пішов! – та Кель вже вилетів за двері, не почувши його. – … роботу “двійками” не просто так придумали… – вже тихіше додав найманець. – Та й біс з тобою. Здохнеш – твої проблеми.

– Міг би й допомогти йому, – докірливо зауважила Тріна, що намагалась обережно поглянути назовні крізь щілину у важкій дерев’яній віконниці.

– Та вже, розігнався… Моя робота – допомагати тобі, а не йому.

– А якщо я скажу, що це в моїх інтересах? – трохи зухвало спитала вона.

– Слухай, булочко… ти ж не закохалася в нашого містера Соняшника? – зі скабрезною усмішкою поцікавився Дзен. – Бо я про тебе кращої думки, в разі чого!

– Ти… – задихнувшись від раптового приступу люті, дівчина не одразу знайшлась, що відповісти .

– Я, я, – покірно закивав головою найманець. – Натюрліх. Ховайся під ліжко, еклерчику.

– Геть здурів?

– Це наказ. Як охоронця – своїй підопічній, – Дзен парою швидких рухів застібнув на собі броню, накинув на шию ремінь гвинтівки. – Тут зараз буде весело.

* * *

Руїни занедбаного селища перетворились на філіал пекла.

Работорговців застали зненацька – чи то вони не чекали, що на них нападуть на їхній території, чи просто недооцінили ворога. Вогнепальна зброя мало допомогла проти рейд-групи іллітірі.

Та все ж вони захищались люто, тому поміж знівечених закляттями, порубаних або застрелених з арбалетів волоцюг подекуди валялись і тіла воїнів з темно-сірою шкірою та в червоно-чорних обладунках.

Усі багі та квадроцикли горіли. Та так, що палав навіть метал – бойова магія часом ігнорує закони реальності.

Кель проривався до бункера на іншому кінці селища – він вже знав, де шукати потрібне. Амулет відчувався зовсім в іншому напрямку – але наївно було б думати, що ці харцизи лишили б Мірі магічну прикрасу.

Кремезний бандит в полинялому камуфляжі, засівши за барикадою з мішків, поливав простір перед собою з ручного кулемета. Йому вдалось підстрелити двох ворогів– неабиякий успіх. Але третій, з’явившись за його спиною мов нізвідки, проткнув контрабандиста блискавичним ударом скімітара. Плавним, майже танцювальним рухом перестрибнув через укриття, заступивши дорогу Келю.

– Світлий! – хижо вишкірившись, демонстративно крутнув мечем.

– Темний, – констатував очевидне Сьомий Промінь, нападаючи. Провів серію, відбив дві ворожі контратаки, пірнув під небезпечно виблискуючий червоним (зачарований, мабуть) скімітар, в останню мить ледь вловимим рухом відхилившись убік – “хитнувши маятник” – та змінивши напрямок удару. Сонячний клинок пробив і обладунки, і серце.

Ксаріель міг пишатися своїм учнем.

Не гаючи часу, ельф побіг далі, перестрибуючи тіла вбитих. Проскочив крізь дим від палаючої машини, на мить заплющивши очі та прикривши обличчя коміром куртки. І зупинився.

До входу в бункер лишалось кілька кроків – та на шляху стояла вона.

Золотисто-чорна сукня, витатуйовані на обличчі павуки. Червоні очі сяють холодним вогнем. Батіг у руці – зміїні голови ворушаться, мов живі.

Служниця Ллос. Така ж, яку він бачив тоді, багато років тому, у лісі. Можливо, навіть, та сама… Хоча та навряд чи вижила.

Тіньова сфера вкрила все навколо, лишивши видимим лише підсвічений “вогнем фей” блакитний контур самого Келя.

– Тепер ти не зможеш скористатися своєю силою, сонячне поріддя, – пролунав глузливий голос в пітьмі.

“Тривога в тінях”, улюблена тактика темних. Засліпити, підсвітити, знищити.

Клинок спалахнув частинкою Сонця, розганяючи тінь.

– Ти багато знаєш про мій народ, жрице, – спокійно промовив Кель, – але недостатньо. Вчитись варто було краще!

Виписуючи мечем обманний фінт, ельф кинувся вперед.

* * *

Вибиті телекінетичним ударом двері влетіли до кімнати. Двоє темних з клинками навперейми увірвались всередину, жриця в чорно-золотому вбранні слідувала за ними.

– Хай буде темрява! – сфера пітьми заповнила будинок. За мить пролунав хлопок, і тіні розвіялись. Прислужниця Ллос валялась коло дверей, маючи акуратний отвір у скроні.

– Хай буде ПНБ! – знущальницьки промовив Дзен, піднімаючи з очей вищеназваний пристрій. Потому звернувся до двох вцілілих ворогів. – Ну що, хлопчики, потанцюємо?

– Кинь свою стрілялку, і поговоримо, як справжні чоловіки, – зневажливо мовив один з ельфів, перекидаючи меч з руки в руку.

У відповідь пролунали два постріли, і мізки обої воїнів трохи прикрасили бідний інтер’єр напіврозваленої хати.

– Не жрецьким підкаблучникам щось патякати про справжніх чоловіків, – гмикнув найманець, опускаючи зброю. – Все, ватрушечко, вилазь. Вже безпечно.

– Ненавиджу тебе! – прошипіла Тріна, вибираючись з-під ліжка. – Ти навіть зараз не можеш без своїх пласких жартів.

– Ну, моїм жартам не тягатися об’ємом з… – він іронічно скосив очі на її декольте.

– І з чим же? – вперши руки в боки, запитала дівчина. – Ну, скажи, МакДвинутий. Скажи це, в дідька матері, слово. І тоді, клянусь Великою Наковальнею та духами предків, я тебе…

– Потім розберемось, що саме, як жорстоко та в якій позі ти зі мною зробиш, – перебив Дзен. – Збирай речі, булочко, і вшиваймося, поки відносно тихо.

– А як же Кель?

– А що Кель? – здивувався блондин. – Не помре… сподіваюсь. Та коли вже так хочеш йому допомогти – можеш взяти і його речі теж.

* * *

Бункер викликав у пам’яті Келя давні спогади. Те ж тьмяне освітлення, дубові стіни, коридор… Але замість бокових кімнат – клітки. Антимагічні – аура небезпечно бриніла при наближенні до них. І всі, як одна – порожні.

Ельф дістався кінця коридору. В останній клітці у тьмяному світлі артефактних ламп виднівся силует – і йому навіть не треба було роздивлятись ближче. Він і так знав, хто там.

Сонячний клинок розрубав замок на ґратах з третього удару. Не з першого – та навіть холодне залізо не змогло вічно опиратись творінню чаромайстрів Колиски.

Він зробив крок, заходячи всередину.

Вона підвелась йому назустріч.

Кілька миттєвостей пильно дивились доне на одного.

Вона змінилась, звісно. Одягнута інакше. Підтягнулась, набула форм. Рухи тепер були сповнені справжньої темноельфійської грації – хижої та плавної.

Навіть волосся чомусь було темнішим, ніж тоді.

Та обличчя, попри те, що вже не було таким милим та безпосереднім, все ж лишалось впізнаваним. І глибокі сірі очі так само затягували у свою безодню.

Це все ще була вона. Ельмірена. Міра. Пелюсточка. Та, чий образ хоч і забувся частково за ці роки, та все ж закарбувався десь на рівні підсвідомості.

Змінився і він. Наївний рудий хлопчина, що колись червонів та бентежився, коли його називали “промінчиком”, виріс і став упевненим у собі юнаком. Та все ж – в цілому це був все той же Кельміраель.

– Навіть не уявляю, як і звідки ти тут узявся, – здивовано хитаючи головою, врешті промовила ельфійка. – Але вчасно. Той ґвалт нагорі – твоїх рук справа?

– Та ні, – збентежено посміхнувся Кель. – То твої… гм, родичі вирішили завітати на вогник. Але не з тих, кого ти воліла б побачити, – він зробив крок уперед. – Міро, я…

– Не зараз, – перервала його вона. – Вибираймося звідси.

Нагорі було тихо. Схоже, бій завершився – і переможців у ньому не було.

Машини догоряли, і руїни затягнуло димом. Тіло жриці лежало обіч. Голова – в іншому боці.

Знайомий “клац” пролунав ліворуч, і ельф відгостреним рухом вихопив меча. Дзен стояв з гвинтівкою навперейми, Тріна ховалась за його плечем. В руці у неї був саквояж, а на плечі – його, Келя, рюкзак.

– В тебе напрочуд дурна звичка тицяти в мене стволом, – сухо промовив Сьомий Промінь, опускаючи клинок. – Раджу позбутись.

– Це що за люди? – насторожено спитала Ельмірена. На її долоні танцювала крихітна темна блискавка – чи то магія достоту не відновилась після впливу антимагічного металу, чи просто економила сили.

– Ай-яй-яй, леді Темноцвіт! – глузливо мовив найманець, недбало ставлячи зброю на запобіжник. – Це що, расизм? А я-то гадав, ви за рівність і цю… як її, демократію.

– Ти диви! – обличчя ельфійки набуло виразу легкого подиву. – Мене, виявляється, навіть на поверхні дехто знає. Це не расизм, а констатація факту. Ви ж люди? Люди. Ну то й все.

Закляття вона розвіяла – зрозумівши, мабуть, що прямо зараз їй ніц не загрожує.

– Гаразд, – Дзен відпустив гвинтівку, лишивши її висіти на грудях – у похідному положенні. – З питаннями расової терпимості й толерантності розберемось потім – як знайдемо безпечне місце. Звідси треба вшиватися, поки або до темних не прийшла підмога, або Карлос не прислав когось – якщо хоч один з його підлеглих встиг вийти на зв’язок.

З цим ніхто не сперечався.