Раді Вас бачити!

Наступні три дні провели в бункері.

Тут було усе, щоб перепочити та зібратись з силами й думками перед подальшою дорогою. Так, і душ був – хай і примітивний, у вигляді звичайного бака з заслінкою. І невеликий запас технічної води для нього теж був.

Щоправда, після того, як Тріна та Ельмірена гідно оцінили це “благо цивілізації”, води значно поменшало. Але то вже неважливий нюанс.

Навіть кухонне обладнання виявилось хоч і простеньким – але надійним, і навіть пробувши довгі роки без нагляду, все одно працювало.

Дон Еспозіто любив жити з комфортом – і не відмовляв собі у цьому. Прожив, правда, як і більшість персонажів його калібру, недовго.

Дзен, що краще знав навколишню місцевість, кілька разів ходив на розвідку. Решта – займались своїми справами.

* * *

Солодко потягнувшись, Міра привідкрила очі. Припіднялась на ліжку, озирнулась. Знов розслаблено опустила голову на подушку.

За останні дні їй вдалось трохи прийти до норми. І фізично – після ув’язнення та довгого впливу холодного заліза – і морально. Переживання, що не давали спокою, трохи відступили. Ні, вони не зникли зовсім – причаїлись десь у підсвідомості, давши ельфійці можливість віднайти який-не-який спокій. Вона розуміла, що це тимчасово, але хоч так…

Кель майже не траплявся їй на очі – займався якимись своїми справами, практично не покидаючи кімнату. Може, вирішив не набридати, може причина була в іншому… Та вона була йому за це навіть вдячна.

Треба було прокидатись – як би не хотілось ще поніжитися у ліжку. Вона може до такого звикнути… А зараз це геть не на часі.

Відкинувши ковдру, знехотя підвелась з ліжка, одягнулась. Змочивши кінчики пальців у мисці з водою, що стояла біля ліжка на кустарно збитій з двох ящиків тумбочці, протерла очі. Обтерла пальці рушником та неспішно помандрувала в бік кухні.

За прочиненими дверима щось шкварчало й грюкало – Тріна поралась на кухні. Прийомні доньці старійшини, як виявилось, вельми подобалось готувати – можливо, корінь цього крився у її захопленні травництвом та зіллєварінням.

Плитка з вбудованим газовим пальником розмірено гула. Тріна однією рукою перекидала омлет на сковорідці, іншою щось розмішуючи в маленькій каструльці. Витяжка вгорі ритмічно блимала нанесеними рунами.

– Раночку, – ельфійка схилилась над ящиком з сухпайками, знайшла відкритий та видобула звідти пляшечку з рідиною насичено-малинового кольору – тонік. Це, звичайно, не еліксир, який варять алхіміки у Підземеллі, але того зараз взагалі взяти ніде.

– О, привіт, – Тріна відставила каструлю вбік. – Слухай…

– Що?

– То ти дійсно Ельмірена Темноцвіт? – у карих очах світився щирий інтерес.

– А що, не схожа? – саркастично примружилась Міра. Відкрила пляшечку та зробила невеликий ковток.

– Схожа… просто якось дивно було зустріти тебе в такій місцині, – відповіла дівчина й продовжила довірчим тоном: – Знаєш, у нас в Конфедерації тебе вважають прикладом сильної та цілеспрямованої жінки. Це навіть попри те, що дворфи… Ну, не дуже люблять темних, скажімо так.

– Оце несподівано! – ельфійка розтягнула губи в широкій посмішці. – Але… Не дай тобі Темрява, мала, пройти той шлях до сили, який пройшла я, – вона різко, одним ковтком випила все, що лишалось у пляшці.

– Я не “мала”, – сердито насупилась Тріна. – Цілком вже доросла. “Малу” батько б сюди не відправив… Не будь ще одним Дзеном з його підколками, коротше.

– Ото вже кусюча… Я ж нічого поганого не хотіла сказати! – покаянним тоном промовила Ельмірена. – До речі, стосовно “відправити сюди”. Як тебе взагалі занесло в Сіру Смугу? Я вже в курсі, що ти прийомна дочка Торвальда, ну а хто це такий – я давно знаю. Але що ти робиш в нейтральних землях?

– Ну, – дівчина відпустила сковороду й загасила плитку – страва була готова. – Спочатку мене, взагалі-то, занесло в інше місце. До речі… Я ж, мабуть, мала б представитись, як годиться, – її очі лукаво блиснули. – Отож, леді Темноцвіт, дозвольте відрекомендуватись – Тріна Гібіскус, повноважний посол Гірської Конфедерації у Сутінковій Республіці, до ваших послуг! Але у зв’язку з… гм, незапланованими військовими діями так і не приступила до обов’язків.

– А, он як, – з розумінням посміхнулась темна. – Тепер зрозуміло. Трохи дивно, правда, що дворфи відправили послом людину…

– Батечко Торвальд любить мене, як рідну. І має можливість вирішувати. Правда, іноді його любов, – Тріна скривилась, – аж занадто… тисне.

Вона накрила сковорідку кришкою, повернулась до Міри, склавши руки на грудях.

– Мені от ще що цікаво…

– Якщо ти про Келя, – одразу здогадалась ельфійка, – то краще не треба. Принаймні… не зараз.

– Гаразд, – Тріна потисла плечима, – як скажеш, – припідняла кришку сковороди і, примруживши очі, принюхалась. – Їсти будеш? Чи, може, – спитала з легкою насмішкою, – ви там у Підземеллі харчуєтесь енергією Темряви?

– Здебільшого Хаосу, – стримуючи посмішку, відповіла Міра. – Але я її тут не спостерігаю. Тож їсти буду.

* * *

У бункері була велика кімната, яку Дзен напівжартома-напівсерйозно називав “командним пунктом”. Правда, кілька відгороджених ширмами ліжок у кутках натякали, що колишні мешканці використовували кімнату за геть іншим призначенням…

Принаймні тут був стіл – грубий, складений з патронних ящиків, зате функціональний. І місця було достатньо, аби зібратися усім чотирьом.

– Отож, мої маленькі, – аніскілечки не зважаючи на те, як дивно оточуючі відреагували на таке звернення, Дзен вивів мапу на екран комунікатора, звіряючись з нею. – Я розвідав місцевість, довкола все спокійно… Тож рушимо, для початку, на північний захід – у найближче селище. Там можна поповнити припаси й дістати дещо потрібне. А ще – там є хай поганенький, але ретранслятор. Може вдасться зв’язатися з деким…

– У Сірій Смузі є поселення? – здивувався Кель.

– Багато є на світі, друг Гораціо… – загадковим тоном промовив найманець.

– Я не Гораціо. Я Кельміраель. І я тобі не друг. І взагалі, зав’язуй вже з цими жартами, яких ніхто, крім тебе, не розуміє.

– А мені достатньо, щоб я сам їх розумів, – потис плечима світловолосий. – Тепер наступне…

Він кинув на стіл два брезентових згортка.

– Намет-”вісімка” – дві штуки. Аби не спати під відкритим небом, в разі чого… Знайдете, куди покласти, бо мені в рюкзак уже не лізе.

– А дивно, що не лізе, – зауважила Міра. – Це ж рюкзак з просторовою згорткою? Наскільки я знаю, такі носять лише спецпідрозділи Технократії, та й то не всі, – вона підозріло примружилась. – Цікаво, звідки він у тебе.

– Де, взяв, там вже нема, – відмахнувся Дзен. – Колишній власник… Можна сказати, не заперечував.

Діставши з-під столу пофарбовану в зелений коробку, він зняв з неї кришку. Всередині, виблискуючи металом у тьмяному світлі керосинової лампи, лежали два невеликих чорних пістолета.

– Це вам, шановні леді, – найманець виклав обидва на стіл, штовхнув один до Міри, інший – до Тріни. – Ну, щоб не я один стріляв, в разі чого.

Ельфійка мовчки перевірила зброю, задоволено кивнула. Тріна взяла пістолет до рук, покрутила, нерозуміюче обдивляючись його з різних боків.

– Я з цієї штуки навіть стріляти до пуття не вмію, – протягнула з сумнівом. – Хоча тобі, МакДзвоник, з радістю б твої дзвоники відстрелила.

– Я МакДугал, мій бодіпозитивний гномику, – поблажливо-знущальницьким тоном відповів світловолосий. – Час вже б запам’ятати.

Стрімко спрямувавши ствол йому в ногу, дівчина натисла на гачок. Ще раз, ще… Але навіть сухого “клац” не пролунало.

– Ти… – її обличчя побіліло від люті, в очах світилась жага до вбивства. – Я ніякий не “гномик”! Я виросла в родині дворфів, а взагалі – я людина! І оте слово, яким ти мене спочатку назвав… не знаю, що воно таке, але ще раз почую – голову відірву!

– Він незаряджений, булочко, – відібравши в неї зброю, Дзен швидким рухом натиснув кнопку біля спускового гачка – і обойма випала в підставлену ліву долоню. – Бачиш? Порожня. А ще – тут є така маленька штучка, зветься “запобіжник”... Перед тим, як стріляти, треба зробити ось так, – зняв запобіжник, пересмикнув затвор і натиснув спуск – пролунав “клац”. – Бачиш? – вставив назад обойму і повернув їй пістолет. – А в мене стріляти не треба – батечко Торвальд не схвалить, як приб’єш свого охоронця.

– З ним я якось порозуміюсь, – пробурчала Тріна.

– Ну а для тебе, мій вогняний друже, – Дзен насмішливо поглянув на Келя, який з цікавістю спостерігав за цією сценою, – нічого немає. Доведеться тобі задовольнитися своєю штрикалкою.

– Мені моєї “штрикалки” цілком вистачить, – запевнив його ельф. – Ти ще не бачив її в дії.

– Сподіваюсь, і не побачу, – відповів найманець. – До речі… вдягнеш знову плащ. Аби не світити своїм сонячним ликом. І вас, леді Темноцвіт, це теж стосується, – він зміряв ельфійку оцінюючим поглядом. – У ваших обтислих штанцях і маєчці половина місцевого чоловічого населення пускатиме на вас слину.

– То й хай їм повилазить, – спокійно відказала Міра, склавши руки на грудях. – І це не майка, а топ.

– Та хоч нічна сорочка, – відмахнувся Дзен. – Їм, може, і повилазить, та я не хочу потім відстрілюватись від мисливців за “живим товаром”. Або, – він криво всміхнувся, – від ревнивих жінок. Набої до “Гарнюні”, знаєте, грошей коштують.

– Хто про що, – вставила шпильку Тріна, – а “солдат удачі” – про гроші.

– Звичайно, – погодився найманець. – Чоловіки завжди думають про гроші, про зброю, про бухло… і ще про дещо, чого я тут озвучувати не буду. Але я, – він зміряв дівчину вдавано замилуваним поглядом, – частіше всього думаю про тебе, моя п’янка карамеленько.

– Думай, – гмикнула Тріна. – Головне – не озвучуй.

– Коротше, – Дзен повернувся до теми розмови. – Або в плащі – або ніяк. Або он хай він, – кивнув головою на Келя, – промінцем вас перенесе. До речі… – він зіщулився.

– Не вийде, – тихо відповів ельф. – В мене стане сил перенести лише себе, більше я нікого взяти не зможу.

– А якби й міг, – доповнила Ельмірена, – то це не варіант. Сонячна магія тель-квесір – різновид магії Світла. Мені така “подорож” випалила б усю ауру. Та добре, – вона кивнула головою, – вдягну я той твій плащ, – і знущально всміхнулась. – Тільки не ний.

– Справжні чоловіки не ниють! – пафосно заявив Дзен. – Вони лише маніпулюють і… як там… грають на емоціях.

– Ти поки граєш лише на нервах, МакДурень, – фиркнула Тріна. – І здебільшого чомусь на моїх.

– Я МакДугал, мій лимонний кексику. Я б з задоволенням зіграв на чомусь іншому…

– Мрій!