Раді Вас бачити!

Вони зібрались в кімнаті Дзена.

Тут ніби й ніхто не жив. Обстановка лишилась майже недоторканою – тут ніби ніхто й не жив. Навіть ліжко застелене акуратно й рівнесенько, наче на ньому й не спав ніхто. Єдиними “чужорідними елементами” були сиротливо притулений у кутку рюкзак Дзена і сам найманець, який чомусь сидів… на підвіконні, крутячи в руках комунікатор.

– Ну що, панове високородні та не дуже, коли всі вже вирішили свої… гм… поточні справи… – він зміряв обох ельфів масним поглядом.

Вони вже встигли привести себе до ладу, але якщо Міра не давала жодних приводів щось підозрювати – то Кель, в якого сорочка була частково розстебнута й заправлена у штани абияк, наштовхував на певні думки.

– Дзене, – спокійно промовила ельфійка, – наші справи тебе не стосуються. Це вже ніби обговорювалось, і не раз. Ближче до справи.

– Ой які ми… – уїдливо промовив найманець, але так і не знайшов підходящого слова, аби уточнити – які саме. – Гаразд,ближче то ближче. Я нарешті зв’язався з Торвальдом. Тож… питання повернення міс Гібіскус у рідну гавань майже вирішено.

Тріна, що сиділа у кріслі, ледь помітно кивнула.

– Ми вирушаємо диліжансом до Кляйпцига, там є повітряний порт. Торвальд відправить групу кланових бійців, вони зустрінуть нас, разом з Тріною сядуть на цепелін – і наша пухкенька булочка, рахуй, вдома. З рук у руки, як і обіцяв… – з останніми словами у очах найманця промайнуло щось дуже віддалено схоже на сум. Майже непомітно. Ось на стілечки.

В свою чергу, травниця цього разу ніяк не відреагувала на “пухкеньку булочку”, просто промовчавши.

– Ви, я так розумію, прямуєте далі у столицю, – підсумував горянин, – тож з цієї миті, панове високородні, наші шляхи розходяться. Було приємно познайомитися й все таке…

– Що ж, – тихо промовив Кель, – якщо далі доберетесь самі… Тоді гаразд.

– Проведете нас? – раптом спитала Тріна. – До диліжанса хоча б.

– Звісно, подруго, – тепло відповіла Міра. – Звісно ж, проведемо.

* * *

У світі, де прогрес вже досяг самохідних машин, літаків та дронів, запряжені кіньми екіпажі та неповороткі повітряні судна подекуди все ще були в ходу. Багатьом так було зручніше, багатьом – дешевше: виробництво автотранспорту було зосереджено в трьох-чотирьох країнах, і його плоди мали неабияку собівартість. Літаками володіла лише Східна Технократія і, дуже обмежено, деякі її союзники. До того ж, літаючих машин було мало, і всі вони були бойовими.

Диліжансна станція була маленьким, вимощеним бруківкою майданчиком, що примикав до центральної дороги на північному виїзді з Цернберга. Будка, де продавали квитки, дощатий навіс, під яким пасажири могли сховатись від негоди та перепочити – оце й усе.

Їхні шляхи тут дійсно розходились. Ельмірена не мала часу на зайві подорожі, Кель – не хотів лишати її надовго одну. Та й не сильно палав бажанням пересікатися з сокланівцями Торвальда – після деяких подій (дякувати старим замшілим пням) тель-квесір у Конфедерації дійсно недолюблювали.

– Ну що… – тихо та невпевнено промовила Тріна. – Бувай, Міро. Було приємно зустріти тебе й цікаво подорожувати разом…

– Та йди вже сюди, мала! – всміхнулась ельфійка. Вони обійнялись.

З боку міста долинув стукіт копит.

– Кельміраелю… Була теж рада знайомству, – продовжила травниця, коли дівчата розімкнули обійми. – Бережи те, що маєш.

– Берегтиму, – запевнив її Сьомий Промінь. – Щасливої дороги.

Ельфи накинули каптури плащів – правило “не світити в людних місцях обличчями” було все ще актуальним. До стоянки, плавно похитуючись, підкотив масивний чорний екіпаж з виведеним золотом князівським гербом на борту – вепр, що стояв дибки.

Попри деяку візуальну архаїчність, диліжанс відрізнявся від своїх древніх “попередників” – він мав м’які колеса та амортизуючу підвіску, яка дозволяла комфортно подорожувати ним навіть в умовах поганх доріг.

Дзен допоміг Тріні забратися всередину й закинув нагору їхні речі.

– Ну що, високородні, – він обернувся, – ось і все, як то кажуть, не поминайте матом, а поминайте шахом… А, ви ж не знаєте, що це значить. Успіхів вам… – він сороміцько посміхнувся, – в УСІХ починаннях.

– Чекай-но, сер найманець, – промовила Міра, зробивши вигляд, що не помітила його крайньої підначки. – Як стосовно нової роботи? Мені допомога не завадить, а заплатити мені буде чим, не сумнівайся.

– Оце діловий підхід! – оцінив горянин. – Але вибачте, леді Темноцвіт, я ще не завершив свою поточну місію. Тому, як казала одна розумна людина, “донт пуш зе хорсес”... Ну, тобто, не квапте події. Я потім вас знайду, от тоді й продовжимо розмову, – він обернувся до ельфа. – Ну що, друже… я ж можу тебе так називати? Сам казав, що я не така вже й свиня.

– Можеш, – посміхнувся Кель. – Ти не якась там свиня… Ти ого-го яка!

Розсміявшись, вони потисли одне одному руки.

– Не ображай її, Дзене, – тихо промовив ельф. – Вона ще юна й наївна, попри те, що прагне здаватись сильною та досвідченою.

– Хто? Я? Її? – щиро здивувався найманець. – Та тут за мене швидше варто перейматись. Все, високородний, бувай, не кисни. Тримай хвіст пістолетом, хоча у твоєму випадку, мабуть – вухо, – він хвацько застрибнув на підніжку диліжанса. – Ну, чого стоїмо, кого чекаємо?

– Ну що, пелюсточко, – Кель замислено провів очима від’їжджаючий екіпаж, – ходімо?

– Ходімо, промінчику, – зітхнула ельфійка, відвівши погляд убік. – Не будемо затримуватись…

Час для непростої розмови, що її вона так довго відкладала на потім, врешті настав.

* * *

Бійці клану Гібіскус чекали на них у порту Кляйпцига. Суворі чорнобороді дворфи були одягнені в темні плащі, з-під яких виднілись шкіряні плитоноски з витисненими на них рунами та поясні чохли з шотганами.

Неподалік, причепившись канатами до причальної вежі, похитувався цепелін. Пузатий балон, масивна гондола з гарно відполірованого мореного дуба, маленькі віконця з товстого скла. Кулеметні бійниці – наразі зачинені. На повітряні кораблі рідко нападали – та деяким рейсам часом доводилось самим краєм чіпляти Нічийні Землі, де можна було нарватись на літаючих тварюк. А у горах, під якими розкинулись міста Конфедерації, досі водились віверни та інша летюча нечисть.

Квитки одразу у кілька суміжних кают були викуплені – для доньки старійшини та її супроводу.

– Бонджорно, хлопаки! – весело шкірячись, Дзен махнув рукою зустрічаючим. – Дайте нам п’ять хвилин.

Їхні сумки стояли поруч. Диліжанс, ритмічно торохкаючи колесами, зник вдалині.

– Ну що ж… прощавай, Дзене, – зімкнувши руки в замок та несміливо дивлячись спідлоба, промовила травниця. – З тобою було… цікаво. Навіть попри те, що моментами кортіло тебе прибити й закопати. Гм… не думала, що скажу це, але навіть трохи шкода, що ми вже не побачимось.

– Ну, це вже залежить від твого бажання, – всміхнувся у відповідь найманець. – Там у тебе в задній кишені штанів лежить записка…

– У мене? В задній кишені штанів?! – Тріна була вельми здивована і зовсім трішки – сердита. – Цікаво б ще знати, як вона туди потрапила!

– Військова таємниця! – хитро примружився Дзен. – Коротше, там реквізити доступу і адреса розділу на одному закритому форумі. Номер кома чи контакт в “Балакуні” дати не можу, вже вибачай… То все суто для роботи, а до неї я тебе приплітати не хочу. Як сильно занудьгуєш – напиши там щось таке… Ну, щоб я впізнав. Наприклад: “МакДурик, я сумую”. Ну або ще якось.

В очах дівчини світилась суміш найрізноманітніших почуттів – невіра, надія, обурення… І, зовсім трохи, грайлива бешкетність.

– Я навіть не знаю, чого мені зараз більше хочеться, МакДугал – стукнути тебе чи обійняти. Але, – вона весело підморгнула йому, – не робитиму ні першого, ні другого. Тут забагато зайвих очей. Не сумуй! – підхопивши сумку, вона попрямувала до супроводжуючих, що вже нетерпляче переминались з ноги на ногу.

– Звісно ж, я сумуватиму, мій коржику, – тихо промовив найманець, дивлячись їй услід. Одним легким рухом підхопив рюкзак та закинув його на плечі.

Завдання було виконане – та інші справи не чекали.

* * *

– Я бачу, що тебе щось гризе, пелюсточко, – Кель став посеред кімнати, вичікувально склавши руки на грудях. – Не мовчи.

– Від тебе ніц не приховаєш, промінчику, – Міра скинула плащ і важко опустилась у крісло. – Ти маєш рацію…

Вона кілька секунд збиралася з духом, не наважуючись продовжити.

– Наші шляхи теж мають розійтись, світленький, – голос ельфійки був здавленим, кожне слово давалось невимовно важко. – Нам було добре разом, і я рада, що знов зустріла тебе… Але далі тобі зі мною не можна.

Ельф зблід з обличчя, його руки безвільно опустилися вздовж тіла.

– Міро… та ти, певно, жартуєш. Я стільки часу й сил поклав, аби знову тебе знайти, ми стільки всього пройшли удвох… І тепер ти кажеш, що я маю піти?

– Сонце… – Ельмірена, спершись на поручні, повільно звелась на ноги. – Я тобі вдячна, справді. За все. І що знайшов мене цього разу, і що трапився мені тоді, у лісах… Без тебе я б не стала тією, ким я є. Та що там, мене б взагалі давно в живих не було…

Ступивши крок вперед, обійняла його – міцно, пригорнувшись усім тілом, немов прагнучи розчинитися в ньому, запам’ятати його запах та дотик.

– І… я мала давно вже це сказати, бо давно зрозуміла – я кохаю тебе, промінчику. Мабуть, ще з тієї, найпершої нашої зустрічі… Лиш боялась сама собі у цьому зізнатися.

– І я кохаю тебе, пелюсточко, – глухо промовив Кель, теж обіймаючи її та міцно притискаючи до себе. – Але ж тоді… навіщо?

– Ти не можеш повернутись разом зі мною до Підземелля, – Міра відсторонилась, швидким рухом долоні витерла очі. – Там, у тунелях, ти будеш сліпим та безпорадним, відрізаним від сонячного світла. Я постійно перейматимусь за тебе…

Ельф схилив голову набік. Уважно подивився на неї.

– Але ж ти не збираєшся просто зараз до Підземелля. Ти сама казала, що тобі потрібно ще владнати деякі справи на поверхні, знайти допомогу, ресурси… Чому б нам не зробити це разом?

– Ні, світленький, – темна рішуче похитала головою. – Мені доведеться спілкуватися з такими особами й бувати в таких місцях, куди тоді ліпше не потикатись. Та й вони не раді будуть бачити сонячного ельфа… Тож краще вертайся додому. А якщо мені все вдасться, і я виживу – знайдемося знову…

Кель відійшов, присів на ліжко, обхопивши голову руками.

– Ти ж розумієш, що це квиток в один кінець? Я теж бачив новини і знаю, що у вас там відбувається. Ви не переможете Конклав… Хіба що котрась з наземних країн офіційно зголоситься вам допомогти.

– Жодна країна не відправить своїх солдатів воювати у Підземеллі, – сумно промовила ельфійка. – Та й навіщо це їм? А я… Я маю спробувати. Я почала це все, я втнула оте кляте повстання – бо хотіла щось змінити у житті свого народу. І все, що відбувається зараз, всі ці смерті – вони частково й на моїй совісті. І я маю це спинити… Принаймні, зробити все можливе, – вона гірко всміхнулась. – Врешті, які ще є варіанти? Нам немає місця в цьому світі десь, окрім як під землею. Народи поверхні нас не приймуть – хоч ми й відрізняємось від інших темних. Тож не відмовляй мене… коханий. Я вже все вирішила.

– Гаразд, – ельф тяжко звівся на ноги. В його голосі відчувалась приреченість засудженого до страти. – Гаразд, пелюсточко. Не сперечатимусь, бо бачу, що це марно… Дай хоч поцілую тебе наостанок.

Цей поцілунок був не схожий на усі попередні. Він був і терпким, і глибоким, і пристрасним… Вони намагались запам’ятати одне одного. На смак, на дотик, на запах… Це тривало неймовірно довго – аж поки не почало паморочитись у голові.

– Тепер йди, промінчику, – Міра насилу відсторонилась, її великі сірі очі зрадницьки блищали. – Йди… Бо я насилу стримуюсь, щоб не передумати.