Раді Вас бачити!

Далі вони рушили разом.

Дзен був проти компанії незнайомого ельфа – але Тріна, що несподівано прониклась до вищезгаданого ельфа симпатією, особливо після його слів про “долю” та “минуле”, наполягла. А коли звичайні наполягання не допомогли – просто й невигадливо пригрозила, що по поверненню додому наскаржиться батечку Торвальду – мовляв, найманець погано виконував свої обов’язки. МакДугал у відповідь на такий відвертий шантаж зіщулив свої сірі очі і стиха промовив:

– Ну гаразд, гаразд, мій солодкий пряничку…

В його погляді читалась обіцянка помсти – у вигляді нових знущань та нетактовних жартів, звичайно ж.

На привалах Тріна розпитувала Келя про життя та побут сонячних ельфів, а особливо – про їхні здобутки в алхімії. Дівчина виявилась допитливою та небайдужою до нових знань.

Ельф відповідав мляво й невпопад – думки були зайняті геть іншим.

Коли до цілі лишався один перехід, Дзен пальцем поманив до себе Кельміраеля.

– Накинь-но плащ, високородний, – він дістав зі свого рюкзака, в якому, здається, було все на світі, безформний сірий балахон. – Там, куди ми йдемо, нема чого тобі світити своїми сонячними шмотками. І пикою, до речі, теж.

– Дякую, – посміхнувся у відповідь Кель, – та в мене й свій є.

Найманець вишкірився.

– Якщо він такий же сяючий, як і ти сам, містере Соняшник – то краще не треба. Вдягай, кажу! І каптур накинь. Менше проблем нам усім буде…

– Гаразд, – ельф тяжко зітхнув. – Давай свою ганчірку.

* * *

Заявлені Дзеном “друзі” виявились різномасною бандою работорговців, що зайняла рештки якогось давно зруйнованого селища. Келю одразу впав в око знайомий антураж – навіть попри те, що минув вже неабиякий час: багі з клітками на кузовах, ланцюги, паралізуюча зброя… І, звісно ж, самі бандити.

Тут були представники різних рас і народів – хоча переважно люди. Брудні, зарослі, з зухвалими неголеними пиками, одягнені та озброєні по принципу “що знайшов, то й моє”. В когось був бронежилет та вогнепал, як у Дзена (але куди гіршої якості), в когось – потерті шкіряні обладунки і шабля або арбалет. Одиниці мали щось схоже на кустарно зроблені артефакти.

Клітки були здебільшого порожніми – очевидно, наявний “живий товар” розпродали, а нового ще не наловили. Але, можливо, не все було на видноті – у дальньому кінці селища виднілось щось схоже на вхід у бункер. Можливо, частина в’язнів перебувала там.

Серце Келя було не на місці. Він знову відчував амулет – вже власною аурою, а не через якісь сторонні пристрої. Міра була або десь тут, або дуже близько. І тепер він був майже певен, що вона таки втрапила в халепу. До цього були ще сумніви – може, ельфійка з якоюсь метою вирушила в Сіру Смугу інкогніто, і він дарма зірвався з місця… Але тепер пазл починав складатися.

Контрабандисти підозріло позирали на Тріну та прикритого плащем Кельміраеля – але Дзена зустріли як рідного, тож проблем не було.

Їх поселили в більш-менш вцілілій хатині на відшибі. Найманець поскидав у куток броню, рюкзак та гвинтівку і обернувся до решти.

– Значить так. Сидите тут, нікуди не виходите. Нікуди – означає взагалі нікуди! Особливо це стосується тебе, моя солодка паляничко, – він звичним рухом ухилився від ляпаса. – На сера Вогника-то в принципі пофіг – як знайде пригоду на свої м’які булочки, то це буде лиш його проблема.

– В мене взагалі-то ім’я є, – холодно зауважив Кель.

– Ну то й молодець! – надміру життєрадісно відповів Дзен. – Коротше, ви мене зрозуміли. А я піду, вирішу деякі питання…

– Чекай! – гукнув його ельф, коли світловолосий вже стояв у дверях.

– Га?

– Можеш дізнатися в своїх… гм… друзів, чи немає серед їхніх в’язнів темної ельфійки? Приблизно мого віку, сірі очі…

– Що, високородний, – єхидно спитав Дзен, – на екзотику потягнуло?

– Іди до пекла, – ввічливо огризнувся Кель.

– Я там був! – з дурнуватим виразом обличчя відповів найманець. – Вигнали, прикинь? Гаразд, спробую щось дізнатись. Але обіцяти, звісно ж, нічого не буду… Та й не хочу, якщо чесно. Па-па!

– Він завжди… такий? – запитав Кельміраель, коли за блондином зачинились двері.

– А я знаю? – Тріна потисла плечима. – Ми знайомі не так давно. І це добре – бо інакше я б його або давно прибила, або сама з’хїхала з глузду.

* * *

Дзен повернувся під вечір. Від нього пахло дешевим тютюном, неякісним алкоголем… і ще бозна чим.

– Татко вдома! – радісно повідомив він, розчахнувши двері. – Сумували?

– За тобою хіба персональний казан в Інферно сумує, – уїдливо відповіла Тріна. – Ну що, вирішив свої “справи”, алкаш нещасний?

– Я щасливий алкаш! – не погодився найманець. – Хоча б тому, що в моєму житті є ти, мій хтивий сінабончику.

– Я не хтива! – просичала дівчина. – А ще одне таке слово, і ти вже точно ніц не хотітимеш – бо я з великою насолодою тобі дещо відіб’ю.

– Ти розбиваєш мені серце! – МакДугал зобразив на обличчі вселенський сум та розпач. – Але нічого, час все вилікує.

– Все, крім твоєї дурості.

– Ти щось дізнався? – втрутився в розмову Кель.

– Га? Шо? А я хіба мав щось дізнатися? – з удаваним здивуванням промовив найманець. – А, точно! Вибач, друже, я геть забув… – помітивши, як обличчя ельфа наливається кров’ю, він розреготався. – Та охолонь, аристократія, бо закипиш! Вже й пожартувати не можна…

Він перетнув кімнату і з розмаху сів на ліжко, що у відповідь жалібно заскрипіло.

– Я дізнався. Дійсно, серед полонених є темна, про яку ти питав. На неї спецзамовлення, тому ані викупити її, ні ще щось вдіяти неможливо. Тож на цьому все, сонячний хлопче! Життя бентежне й все таке…

– Так не можна, – тихо промовив Кель, дивлячись у підлогу. – Треба щось робити!

– Особисто ти, високородний, – Дзен уважно подивився йому в очі, – робитимеш наразі одне велике ніфіга! Ці джентльмени ззовні – мої друзі та ділові партнери, і проблеми з ними мені зараз менше всього треба.

– Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти! – стримуючи злість, промовив ельф.

– Краще так, ніж не мати друзів та не бути ніким! – відпарирував найманець. – А втнеш якийсь кіпіш – я тобі особисто натовчу твою шляхетну пику.

– А силоньки-то молодецької стане? – з холодною люттю в голосі спитав Сьомий Промінь.

– Та можемо хоч зараз перевірити! – підхоплюючись з ліжка (наче й не був напідпитку), задерикувато відповів найманець. – Тільки, цур, без меча. А то знаю я вас, самураїв недороблених. Тільки не питай, хто такі самураї, бо…

– Знаю, знаю, – Кель встав з крісла й засукав рукави. – Бо все одно не зрозумію.

– Ви що це вдумали?! – Тріна, гнівно вперши руки в боки, стала між ними. – Зараз в чоло пропишу, обом!

– Відійди, мій пиріжечку з горішками, – лагідно попросив світловолосий. – Це чоловічі справи.

– От зараз “пиріжечок” тобі по горішкам дасть як слід, і на цьому всі твої чоловічі справи скінчаться! Йди проспись. Дзене, я серйозно.

– Я в нормі, – заперечив МакДугал. – Пара чарок не може мені зашкодити.

– Ти в гівнормі! – грубо відповіла дівчина. – Якщо ти не будеш в тонусі, то не зможеш нормально виконувати свої обов’язки. І батечко Торвальд…

– Добре, добре, я зрозумів. Зараз піду. Але тільки якщо містер Сонячні Вуха пообіцяє не гратися в героя!

– Я з ним поговорю. Йди!

– Келю, – звернулась вона до ельфа, коли найманець пішов до себе, – пообіцяй не робити дурниць.

– Ти не розумієш, – той похитав головою. – Я маю її врятувати. Це питання всього життя…

– Все я розумію! Але ти нічого не вдієш один проти цілої ватаги. Доберемось до цивілізованих земель, і тоді... Я – донька члена Ради Старійшин Конфедерації, він зможе щось придумати. Відправить загін… Або домовиться з імперцями, або з кимось з альянсу. Все краще, ніж кидатись в омут з головою!

– Тоді вже може бути пізно, – гірко зітхнув Кель.

– Треба дістатись бодай туди, де я зможу зв’язатися з батьком. А ти – пообіцяй просто зараз нічого не робити!

– Гаразд, – скрушно кивнув головою ельф. – Просто зараз – нічого.

* * *

Лежачи на старому скрипучому тапчані, Кельміраель бездумно дивився у стелю, не в силах заснути. Думки роїлися в голові, неспроможні прийти бодай до якогось порядку.

Що робити? Те, що пропонує Тріна – не варіант. Це час… це сила-силенна часу. Та й з якого дива голова дворфського клану допомагатиме рятувати темну, хай навіть вона йому й не ворог?

Але й тут і зараз ситуація не краща. Він, звичайно, вже не той беззахисний хлопчисько, що колись – меч відчувається продовженням руки, і вбити, якщо треба, він зможе без вагань (принаймні він був у цьому впевнений). Але бандитів ціла зграя, і у них – технологічна зброя. Та ще й Дзен… Втім, плювати було б на Дзена, але по факту – прихована під одягом зачарована кольчуга не зможе від усього на світі захистисти. Загинувши по-дурному у кроці від мети, він точно нікому краще не зробить.

Якби ж він тільки міг нормально бачити вночі! Перерізав би по-тихому вартових… Але, на превеликий жаль, не всім таке дано. І вже тим паче не тель-квесір.

Аж до самісінького ранку ельф мучився цими питаннями. Ризикнути? Спробувати наробити тих самих дурниць, від яких його щойно так наполегливо відмовляли?

Втім, прийняти остаточне рішення він так і не встиг.