Раді Вас бачити!

В результаті вони затримались у лісовій хатині ще на тиждень.

Дзен був за те, щоб змінити місце перебування, та на заваді цьому стали одразу дві причини: Кель, який ще насилу ходив, і Міра, яка була категорично проти того, щоб зайвий раз навантажувати його.

Тіла республіканців найманець відтягнув у ліс, поскидав у викопану шанцевою лопаткою яму та, як міг, прикопав і прикидав згори гіллям. Так до них не дістануться дикі звірі, а якщо таки дістануться… Ну, він зробив усе, що міг.

Зброю та спорядження (те, яке вціліло) – позбирав докупи. На відміну від бандитів з Нічийних Земель, темні були озброєні по першому класу, і викидати таке явно було шкода. Дзен подивився на купу, яка вийшла в результаті, позітхав – навіть у рюкзак з просторовим згортком це все не влазило. Потому знову взяв лопату й подався у ліс – копати схрон, де трофеї мали бути сховані “до кращих часів”.

Собі лишати ніц не стали: якщо звичайна зброя на території князівства не викликала б питань, то набої з чарами, які зачіпали навіть ауру, точно призвели б до проблем.

Отож, Кель приходив до норми, відпиваючись зіллям відновлення – з числа тих, що були в нього з собою, Тріну вже не стали навантажувати зайвою роботою. Решта – займались своїми справами.

* * *

Кель напівлежав на ліжку, підтягнувши подушку догори, і гортав сторінки “Простору”. Протягом останніх днів йому доводилось більшість часу проводити в такому положенні.

– Як почуваєшся, промінчику? – Міра плавним рухом присіла поруч. – Легше трохи?

– Дякую, вже краще, – слабко всміхнувся ельф. – Можу навіть сам ходити і майже не втомлююсь.

– Це радує, – злегка зітхнула темна. – Сподіваюсь, більше до такого не дійде. Мені не дуже сподобались відчуття, коли ти лежав тут без свідомості, не реагуючи геть ні на що.

– Я вже казав, пелюсточко, я не міг вчинити інакше, і станься знов та ситуація – зробив би так само. Не для того я тебе шукав і добирався крізь півсвіту у ту Сіру Смугу…

– До речі! – перервала його ельфійка. – Ти так і не розповів, як саме ти мене знайшов. Я досі не можу зрозуміти… І мені ну дуууже цікаво, – вона очікуюче поглянула на нього.

– Ну… – Кель трохи зам’явся. – Пам’ятаєш той амулет, що я дав тобі колись? Ще тоді, в степу. Так от… Кожен тель-квесір пов’язаний зі своїм амулетом. На рівні аури. І, при певних обставинах, може відчувати, де той знаходиться. Звичайно, на великих відстанях там є свої нюанси…

– Промііінчику! – обличчя Міри розпливлося в солодкій-пресолодкій посмішці, голос набув її улюбленого відтінку – суміш іронії та глузливості. – То ти за мною стежив? Весь той час? Це так мииило…

– Та не стежив я! – щоки ельфа спалахнули рум’янцем. – Це й неможливо, на великій віддалі можна лише приблизно побачити місцезнаходження…

– Ммм… А якби можна було не приблизно – то стежив би? Ну, зізнайся.

– Та не хотів я стежити, просто хотів знати, що з тобою все добре! Слухай… Ти з мене знов глузуєш?

– Ти так мило червонієш, що просто спокушаєш мене знову це робити. Прямо як тоді, у лісі. Минуло десять років… а деякі речі досі незмінні.

– Та я просто не очікував такої реакції, – збентежено промовив Кельміраель. – Гадав, ти розсердишся.

– Та тут нема чого сердитись… Але добре, що ти з самого початку мені це не вибовкав. Бо з моїм тодішнім настроєм… ммм… могла й стукнути. Легесенько. Ось на стілечки.

* * *

Дзену вперше за довгий час не було чим зайнятися. Навіть допомагати Тріні з готовкою не було потреби – свіжі продукти скінчились, уся четвірка перейшла знов на сухпайки. Зайвий раз потикатись до села з метою щось виміняти він не став – в цілях безпеки.

– Слухай, МакДугал… – промовили позаду.

Він обернувся. Тріна, тримаючи руки в кишенях, стояла й вичікувально дивилась на нього.

– Це ж треба! Не МакДурик, не МакБевзь – а просто МакДугал? Робиш успіхи, мій слоєний тортику.

– Та просто розмову маю серйозну. Я вже давно хотіла тебе про це спитати… Хто ти насправді й звідки, Дзене? Ти не схожий на вихідця зі Скелястого півострова. Мені траплялось спілкуватися з горянами, і вони… як би це сказати… Трішки тупенькі. А ти – знаєш купу всього, про що решта й чути не чули, постійно сиплеш виразами якимись незнайомими… То звідки ти такий взявся? – вона допитливо зіщулилась. – І чи дійсно Рене МакДугал – твоє справжнє ім’я?

– Це дуже довга історія, булочко, – зітхнув найманець. – Дуже довга й дуже непроста. Наразі Рене МакДугал – дійсно моє ім’я. Навіть, можна сказати, офіційно. А решту – колись розповім.

– Колись це коли? – здивовано спитала Тріна. – Ми зараз дістанемось повітряного порту, я вирушу домів – та й усе, розбіглись. Не думаю, що ми ще побачимось колись.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки незбагненні шляхи Долі, міс Гібіскус, – лукаво примружився Дзен.

Травниця зміряла його уважним поглядом. Злегка схилила набік голову, пильно вивчаючи обличчя співрозмовника.

– От же ж можеш нормально спілкуватись, коли захочеш. Чого було б одразу так не робити, а не збиткуватися з мене всю дорогу?

– Це було б нецікаво, пампушечко, – Дзенова мармиза розпливлась у хитро-вдоволеній посмішці. – Тоді б ти не реагувала так емоційно!

– Ото вже…

Договорити Тріна не встигла – обережно ступаючи та спираючись при кожному кроці на стіну, Кель з’явився у дверях.

– Ооо! – радісно вигукнув Дзен. – Хтось таки воскрес із мертвих. Як там на тому світі, високородний? Там монархія чи диктатура? Тільки не кажи, що соціалізм і тотальна рівність…

– Не скажу, – всміхнувся у відповідь ельф, – бо не знаю, так туди й не дістався. Хоча було близько. Дякую, Тріно, ти мене врятувала.

– Та пусте, – відмахнулась травниця. – Не можна ж було тебе лишити в такому стані. Та й Міру бачити в сльозах було несила…

– Вона плакала? – обличчя ельфа спохмурніло. – Мені не казала нічого…

– Плакала – не те слово, – Тріна крадькома показала кулака Дзену, що хотів вже ляпнути щось у своєму стилі. – В мене вся сорочка була мокра. Ну, ти ж не думав, що вона так легко оце усе витримає?

– Не думав, – Кель зітхнув. – Але й не очікував, що все аж настільки серйозно буде.

– В нас завжди все дуже серйозно, високородний, – втрутився Дзен. – Скільки тобі ще треба часу, щоб прийти до норми? Ми тут аж надто засиділись.

– Тебе тільки це хвилює? – здивовано обернулась до нього Тріна.

– Мене хвилює, що ми досі десь у дупі світу, пампушечко. І наступного разу нам може так не пощастити.

– Не переймайся, друже, – усміхнено відповів Кель. – Ще дні три – і буду готовий.