Раді Вас бачити!

Кельміраель починав розуміти – незважаючи на його відносну (порівняно з одноплемінниками) просунутість та сяку-таку обізнаність стосовно зовнішнього світу – знав він про цей самий світ все ще дуже мало.

Життя у Сірій Смузі було. Не бази работорговців або лігвища культистів – а справжнє поселення, де люди (або інші розумні істоти) просто жили та займались своїми справами.

Як і табір банди Карлоса, селище колись постало на теренах іншого поселення – древнього й давно зруйнованого. І мало свою специфіку.

Будинки зводились за принципом “хто як вміє”. Хтось добудовував більш-менш вцілілі споруди до придатного стану. Хто мав можливість, інструменти та матеріали – будував під землею. Без розмаху, притаманного бункеру покійного дона Еспозіто – це були звичайні, хай і злегка облагороджені, землянки.

Хто міг хоча б притягнути дерево з найближчої лісосмуги – будував сяк-так з нього. А деякі хати були складені з решток старої техніки та іншого мотлоху.

Поселення оточували рештки древнього муру, в обвалених місцях доповнені кустарно збитим частоколом.

Замість воріт був іржавий обпалений скелет якоїсь машини – колеса ще збереглись в достатній мірі, аби її можна було відсунути вбік. Охоронці йшли в комплекті: двійко мордоворотів – з автоматами та у важких незручних плитоносках (мабуть, лише такі одоробла й могли їх носити) та ще один – в клейончастому плащі та з увінчаною мутним кристалом дубовою гілкою в руках. Нібито бойовий маг… Хоча Кель, поглянувши на його ауру, лише криво посміхнувся – та ледь світилась. Вгледівши прибульців, трійця насторожилась – та Дзен перекинувся з ними парою слів, і вартові розслабились, відкотивши іржавий тарантас убік.

Місцеві були представлені вельми строкатим контингентом – переважно люди, але, зважаючи на зовнішність, з різних куточків світу. Всі абсолютно по-різному одягнені, але всі – озброєні. І всі кидали погляди на чужинців: зацікавлені, недовірливі або й відверто ворожі. Та наявність Дзена, що розслаблено тримав вказівний палець на затворній рамі “Гарнюні”, зупиняла можливі прояви агресії.

На Келя та Міру, чиї обличчя були прикриті каптурами, мало хто зважав. На Тріну – позирали з цікавістю, та не більше. Людська дівчина в цих краях не була рідкістю.

– Значить так, – вони зупинились в місці, яке з натяжечкою можна було назвати “центральною площею”, і найманець звернувся до решти. – Стоїте тут, нікуди не рипаєтесь. Ні з ким не балакаєте. Якщо хтось буде лізти…

Кель злегка відкинув полу плаща і виразно торкнувся долонею до ефесу клинка.

– Шариш, каністра! – Дзен показав великий палець. – Саме так і роби. Мені треба де з ким переговорити…

За півгодини він повернувся.

– Я знайшов нам халупу! – радісно повідомив. – І любовне гніздечко для нас з тобою, пампушечко… – це вже адресувалось Тріні.

– Дзен, – дуже спокійно відповіла вона, – пістолет взагалі-то вже заряджений. Чи ти гадаєш, що я посеред площі стріляти не стану?

– О, ти й без кулі раниш мене в саме серденько… Гаразд, ходімо.

* * *

Колись тут був, можливо, будинок старійшин. А може, храм чи музей – достоту вже ніхто не міг сказати… Нові “аборигени” так-сяк добудували внутрішні приміщення – “з лайна і палиць”, як влучно висловився Дзен. Просторий хол, що повністю позбувся даху й частини стін, відновлювати не стали – притулили до решток дверної арки грубо збиту з дощок хвіртку, і вийшов такий собі внутрішній дворик.

Саме у дворику й сидів наразі Дзен, примостившись на колоді і зосереджено тицяючи пальцями в екран комунікатора. Він намагався зв’язатися з Торвальдом або кимось з його довірених осіб. Але чи то сигнал місцевого ретранслятора хтось вибірково глушив, чи самі місцеві встановили якісь обмеження – та ніц не виходило. Зв’язок вперто не встановлювався.

– Та що за срань?! – з сумішшю подиву й розпачу вигукнув найманець.

– Дзен? – почулось збоку.

Ельмірена стояла неподалік, вичікувально склавши руки на грудях.

– Дай комунікатор.

– Ще чого! – горянин здивовано витріщив очі. – Свій треба мати.

– В мене з цим, як бачиш, трішки є проблема, – саркастично відповіла ельфійка. – Тобі що, шкода? Мені лиш треба деяку інформацію пошукати.

– Гм, дайте подумати… – Дзен зробив вигляд, що замислився. – Так, шкода. Хоча… Ні, таки шкода. Але, дайте подумати… Ні, все одно шкода. Це моя особиста річ, і там є деякі… гм, дані, які ніхто не має бачити. Крім мене, звісно.

Сірі Мірині очі недобре звузились.

– Ну ти й свиня! – процідила ельфійка. І, круто розвернувшись на каблуках, стрімко покрокувала до будинку.

– Рох-рох, – похмуро мовив їй услід найманець.

* * *

Сердито підтиснувши губи й метаючи блискавки з очей, Міра швидким кроком увійшла до вітальні.

– Могла і мене попросити, – пролунало праворуч.

Ельфійка різко обернулась.

Кель стояв, притулившись до стіни, і дивився на неї – уважно та з сумною усмішкою на вустах.

– Я випадково почув, – пояснив він. – Ну, я ж також ельф, і чую далеко… І, власне – в мене є планшет. З модулем зв’язку, звичайно ж.

Погляд Міри дещо потеплішав.

– Дійсно, щось я не подумала… Давай, буду вдячна. Я буду в себе.

– Зараз принесу, – кивнув ельф, відлипнувши від стіни й рушаючи в бік своєї кімнати.

* * *

Відсунувши вбік ширму, що затуляла вхід до Міриної кімнати, Кель увійшов і поклав планшет на імпровізований, зроблений зі старої скрині столик.

– Ось… тримай.

– Дякую, – ельфійка підвелася з ліжка, на якому до того замислено напівлежала.

– Я… – хлопець зам’явся, підбираючи слова. – Знаєш, я намагався зв’язатися з тобою. Майже весь час… крім, хіба, останніх років.

– Ти б не зміг, – зітхнула Ельмірена. – Коли я ще блукала поверхнею – це було неможливо. А вже у Підземеллі… Мельхіор розвів таку секретність, що моїх контактів не знали навіть радники й найближче оточення.

– Ясно, – тихо промовив ельф. – Я, мабуть, піду…

– Так. Зараз мені треба побути самій…

Вже стоячи у дверному проємі, Кель раптом спинився.

– Міро.

– Ну що ще? – трохи втомленим голосом запитала темна.

– Не відкидай минулого. Хай там що – воно частина тебе…

– Я почула тебе, – вона ледь вловимо, одними краєчками губ, посміхнулась. – Спасибі за планшет… промінчику.

* * *

Міра гортала сторінки, збираючи ті крихти інформації, які могли дійти з Підземелля до зовнішнього світу і до яких дозволяв дістатися тутешній зв’язок. З кожним прочитаним рядком її обличчя ставало все більш похмурим.

Війна була масштабною та всеохоплюючою. Армія Конклаву – об’єднання кількох Великих Домів – переважала Тіньову Гвардію числом, а велика кількість жриць на боці ворога зводила нанівець технологічну перевагу республіканців.

Новий уряд, сформований лордами, не зміг втримати ситуацію під контролем. Врешті-решт Леріанокс та кілька його найближчих соратників пішли на відкриті домовленості з ворогом. Решта радників були схоплені й страчені.

Та боротьба не припинилась. Мельхіор, оголосивши Першого Лорда зрадником, пішов у підпілля, і частина гвардійців об’єдналась навколо нього. Не маючи переваги в кількості та озброєнні, вони діяли хитрістю і подекуди нахабством – влаштовуючи зухвалі раптові набіги та дошкульні диверсії.

Вишенькою на торті стали “Діти Ллос”, що вийшли з тіні та відкрито взяли зброю до рук. Вони воювали проти загонів Мельхіора – але при цьому не особливо бажали коритися жрицям з чужих Домів або новій владі, що пішла на змову з ними. В результаті – воювали проти всіх.

– Трясця! – ельфійка ледь стрималась, щоб не жбурнути планшетом у куток. В той час, коли вдома таке коїться, вона перебуває чортзна де…

Але й просто повернутись, стрибнувши з головою в ополонку, наразі не можна. Звісно, її повернення збадьорить та об’єднає народ – але зараз, коли все вже стало настільки погано, це лише продовжить агонію. Ні, вертатись потрібно не просто так і не з порожніми руками…

Ельмірена рішуче вимкнула планшет. Не варто надто заглиблюватись в новини – легше точно не стане, та й користі не буде.

* * *

Вони зібрались на подвір’ї.

– Отож, малята, – почав Дзен, зручно вмостившись на обрубку пенька, що заміняв йому стілець, – перш ніж рушати далі, варто вирішити кілька питань. І перше на черзі – транспорт. Не знаю як ви, а мене перспектива всю дорогу чалапати пішки щось не сильно збуджує…

Він взяв паузу на кілька секунд.

– Ну? – врешті не витримав Кель.

– Гну, – глузливо відповів найманець. – Гроші треба! В цьому світі, містере Сонячна Наївність, безкоштовне лиш повітря… та й то не завжди. Я вже неабияк витратився, а батечко Торвальд чомусь не був достатньо люб’язним, аби виплатити аванс. В кого які пропозиції? – він обвів усіх поглядом.

– В мене є банківський кристал… – замислено промовила Тріна. – Батько дав в дорогу.

– Вітаю, булочко, – знущальницьки протягнув найманець, – можеш повісити цю висюльку собі на шию, тобі личитиме. Стосовно леді Темноцвіт, гадаю, можна й не питати – вона в нас справжня принцеса у вигнанні… Гола й боса, як хлопці на Сході. Не зважайте, то я про своє…

– Чому ж, – стримано посміхнулась Міра, – я маю рахунок в Об’єднаному Гном’ячому Банку. Всього-то треба дістатись відділення й крапнути кров’ю на кристал-ідентифікатор…

– Ага, ага, – світловолосий енергійно закивав головою. – Як я й казав – гола і боса. Ну, – він зміряв ельфійку оцінюючим поглядом, – не зовсім гола…

– Дзене! – застережливо мовила вона. – Між крапельок ходиш.

– Ой які ми сердиті! Гаразд, мовчу. Ну, з тобою, високородний, і поготів усе ясно – ви ж там сонячним промінням харчуєтесь… І ним же розраховуєтесь.

– Не зовсім, – усміхнено відповів Кель. – Взагалі-то кожен старійшина має при собі певну суму грошей зовнішнього світу. На представницькі, так би мовити, витрати.

– О! – непідробно зрадів Дзен. – То ти в нас, виходить, буржуй і користуєшся службовим становищем?

– Я ніякий не “буржуй”, що б це не означало, – скривився ельф. – Усі тель-квесір мають однакові права, попри титули та посади.

– Ще краще, – ядуче вишкірився найманець. – Значить, у вас там лівацтво і тотальна рівність.

– А тобі, я бачу, не вгодиш! – Кель зіщулився.

– Ні, звичайно, – анітрохи не знітився Дзен. – Я ж бо ідеальний, вгодити мені – майже неможливо. Менше слів, високородний, більше діла. Жени монету!

Посміхнувшись, Кель пірнув рукою в гаманець на поясі, видобув звідти золоту монету і кинув її Дзену.

– Я оцінив твій тонкий гумор, – світловолосий спритно впіймав сяючий кругляш. – Жени все.

– Забирай, грабіжник, – зітхнувши, ельф зняв гаманець з пояса і кинув його найманцю.

– Отак-то краще, – весело промовив Дзен. – На цьому все, всім дякую, всі вільні.

– Не все, – втрутилася Тріна. – Раз ми поки що нікуди не йдемо – я б хотіла ввечері пройтися околицями, позбирати трохи місцеві рослини. Там є досить цікаві екземпляри…

– Ще чого! – обурився найманець. – Пампушечко, ми не на прогулянці.

– А я й не гуляти йду, – не здавалась дівчина. – Травництво – частина мого життя. Врешті, я маю довести Торвальду, що я ремісниця, а не жива прикраса для балів та прийомів. А коли хтось так сильно переймається моєю безпекою – то може піти зі мною й постояти поруч, доки я все збиратиму.

– Який взагалі сенс у тих зіллях? – Дзен нерозуміюче знизав плечима. – при сучасному-то розвитку фармацевтики у Бромвельді та країнах альянсу. І навіть в Імперії, з її закостенілими звичаями…

– Ага, – уїдливо всміхнулась Тріна. – От тільки нічого путнього придумати не можуть. А те, що дійсно путнє – створене шляхом комбінування з магією. Ваша фармацевтика – лише дешевий ерзац-замінник алхімії. Втямив, МакДурик?

– Я МакДугал, моя пухкенька сарделенько. Раджу запам’ятати це прізвище – хтозна, може колись його носитимуть твої діти.

– Ти… – обличчя травниці стало білішим за сніг. – При чому тут взагалі діти… І я ніяка тобі не “сарделенька”, зрозумів! Ще хоч раз так мене назвеш! – вона відвернулась, стиснувши кулаки і намагаючись взяти себе в руки. – Яке ж ти дурне…

– Матуся завжди так казала, – посмішка на обличчі Дзена була настільки широкою, що, здавалось, ще трохи – і задоволена мармиза трісне.

Обидва ельфи з цікавістю спостерігали цю сцену. Міра стримано всміхалась, Кель – затулив обличчя долонями, намагаючись відверто не зареготати.

– Які ж ви кумедні… – крізь сміх промовив він.

Тріна докірливо подивилась на нього.

– А от від тебе я такого не чекала!

– Пробач, – Кель насилу взяв себе в руки. – Не стримався.

– Ну… гаразд, –пильно подивившись на нього, дівчина кивнула. – Коротше, МакДовбень! Ні, мовчи! Я знаю, що ти МакДугал, але крутитиму твоє бісове прізвище, як захочу! Ввечері я йду шукати трави – і крапка. А ти можеш піти зі мною… або не йти.