Раді Вас бачити!

Сонячний промінь світив прямісінько в очі – здається, вчора вони забули опустити жалюзі.

Кель прокинувся.

Ліжко було м’яким та зручним – у готелях Технократії (навіть бюджетних, як цей) знали ціну комфорту. А ще воно було напівпорожнім – бо в ньому не було Міри.

Ельфійка сиділа в кріслі, крутячи в пальцях блакитний кристал і зосереджено дивлячись на нього. Комунікатор з якимись розрахунками на екрані лежав поруч.

– Пелюсточко… – ельф протер очі й припіднявся, спершись на лікоть. – Ти чого не спиш?

– Ранку, промінчику. Я ж тобі казала – мені треба прорахувати й спланувати, що нам далі потрібно… От я півночі і весь ранок цим і займаюсь, – з легким відтінком суму в голосі відповіла ельфійка.

– Твої інтонації мені підказують, що щось не так.

Міра глибоко зітхнула.

– Я десь прорахувалась, Келю. Сума на рахунку виявилась не такою вже й великою, а допомога “Лос Амігос” обійшлась в копійочку. Нам не вистачить грошей на все потрібне – зброю, обладнання, бійців…

– Чекай, чекай, – Кельміраель вибрався з ліжка, швидко накидаючи штани та сорочку. – Ми ж домовились діяти по-моєму, а не за варіантом “бій до останнього”.

– Навіть якщо по-твоєму, – ельфійка сховала кристал, – нам потрібна буде підмога, аби протриматись достатньо часу. А ще для твого варіанту необхідна магічна підтримка і купа всяких складників… Тому гроші все одно треба, – вона взялась за голову. – Як я так все не продумала…

Кель взяв зі столу графін з тонізуючим зіллям, налив дві склянки, подав одну Мірі. Він не любив і не схвалював такі напої – але зараз це б не завадило.

– Не поспішай засмучуватись, пелюсточко. Завжди є вихід… І гроші можна знайти – якщо… – він на секунду замислився. – Якщо ти знаєш, кому можна продати кілька стародавніх артефактів.

– Ну, припустімо, знаю, – темна недовірливо поглянула на нього. – Тільки не кажи, що носиш з собою в рюкзаку скарби давнини.

– З собою – ні, – всміхнувся ельф. – Але знаю, де взяти. Тільки для цього мені знову буде потрібен мій сонячний клинок…

– Мені це вже не подобається, – зізналась Міра. – Але розповідай усе, щоб мої побоювання підтвердились.

– Все дуже просто, – почав розповідати Кель. – Тоді, коли я потрапив… у поле аномалій, я бачив вдалині якісь споруди, і їхні обриси здались мені віддалено знайомими. Згідно записів, які я бачив у головній бібліотеці Колиски, саме в тих місцях міг бути фамільний склеп одного древнього – ще до Магічних Воєн – роду. Звичайним способом туди не дістатись, навіть з повітря – через аномалії жоден літальний апарат там не приземлиться. Але я, – він хитро посміхнувся, – можу.

– Ні.

– Що “ні”?

– Просто “ні”, – холодно промовила Ельмірена. – Дві літери: “Н”, “І”. Що неясно, промінчику? Ти тоді ледь звідти вибрався, а тепер знову хочеш туди поткнутись – щоб я невідомо скільки сиділа тут і переймалась за тебе. Я ж бо з тобою вирушити не можу.

– Кохана, – ельф, зітхнувши, взяв її за плечі, – того разу я, як ти кажеш, “ледь вибрався” суто через аномалію над головою, яка не давала мені зловити сонячний промінь. Цього разу я знатиму, куди переміщуватись, все спланую і діятиму обачніше.

– Ага, отак просто, – з саркастичною посмішкою промовила Міра. – Якщо там дійсно гробниця, про яку ти говориш – там точно є магічний захист. І можуть бути неупокоєні духи. Про це ти подумав, великий досліднику?

– За стільки часу більшість захисних артефактів вже мали б розрядитися. А з сонячним лезом мені майже ніяка нежить не страшна. Але якщо я зіткнуся з чимось, що буде мені не під силу – обіцяю одразу повернутись. Клянусь Сонцем Невгасимим! – Кель уважно подивився на неї. – Дозволь допомогти тобі. Будь ласка.

Темна довго дивилась на нього, розмірковуючи. Зрештою – тяжко зітхнула.

– Мені ця ідея все ще не до вподоби. Але якщо ти все розрахував, світленький… Я навіть не знаю, – вона опустила очі додолу. – Якщо ти так впевнений у результаті – пробуй. Але навіть не здумай знову кудись влипнути! А я… я чекатиму.

– Можеш поки походити по місцевих магічних крамницях, – підбадьорююче всміхнувся Кель. – Щоб не сумувати. Я тобі накидаю список, що мені потрібно для мого задуму – раптом щось знайдеш.

– Ні, – ельфійка похитала головою. – Я в тій вашій просторовій магії ніц не тямлю – тому без тебе такого не робитиму. Коли ти зібрався йти?

– Та, мабуть, вже сьогодні, – Кель знизав плечима. – Не буду відкладати в довгу шухляду. Не сумуй, пелюсточко, – нахилившись вперед, він ніжно поцілував темну в губи. – Я повернусь. Я завжди повертаюсь!

* * *

План був простим.

Зібрати припасів в дорогу. Повернутись сонячним променем до князівства, там забрати з комірки гном’ячого банку сонячний меч. Благо, комірка була оформлена саме на нього – точніше, на Ліраена Гостролиста, його нову особистість. Вийти за межі міста – подалі від зайвих очей – за цей час якраз відновилася б мана, а далі зробити ще один стрибок.

Саме координати кінцевої точки були найслабшою ланкою в цьому ланцюжкові – якби Кель десь прорахувався, він цілком міг опинитися не поміж аномалій, а просто в одній з них, і на цьому б усе скінчилось.

Проте обійшлось – в магічному зорі аномалії сяяли навколо усіма кольорами спектру, але поруч їх не було. А попереду виднілась потріскана, але все ж вціліла під гнітом років масивна кам’яна споруда, прикрашена барельєфами. Саме така, як на гравюрах у знайденій колись в бібліотеці книзі. Тель-квесір, на відміну від народів зовнішнього світу, зберегли чимало важливих знань – навіть після Магічних Воєн та усіх супутніх катаклізмів.

Від гробниці його відділяв тонкий ланцюжок аномалій, але ельф уже знав, як їх подолати.

* * *

Міра не знаходила собі місця.

Вона спробувала вийти на вулицю прогулятись – але це не привело думки до ладу. Намагалась лягти й трохи подрімати – та сон не йшов.

От чого йому не сиділось на місці? Тепер переживай, мучся… І, головне, раптом щось трапиться – вона навіть не дізнається про це.

Було і ще дещо. Майже все своє свідоме життя ельфійка вирішувала всі проблеми самотужки і просто не звикла перекладати це на чиїсь плечі. Не звикла, що поруч є хтось, хто без зайвих вагань прийме рішення та підтримає.

Вона не звикла, щоб хтось про неї турбувався. Це ламало всю картину її світу, вибивало з колії… і збуджувало теж, ага. Пекельна суміш відчуттів доймала та не давала зосередитись.

Між тим вже близився вечір. Коли зайде сонце, Кель вже не зможе скористатися його променем для повернення…

* * *

Кель не помилився у своїх розрахунках. Більшість захисних артефактів дійсно перестали виконувати свої функції – через банальне виснаження накопичувачів. Їх можна було б забрати в якості трофеїв… якби вони не були щільно вмуровані у стіни.

Були, правда, ще замки – в тому числі з рідкісних (як от чорний адамант) металів, які навіть магією зламати було непросто. На щастя, сонячний клинок різав навіть таке. Хоча й зі скрипом.

Всередині було просторо, пахло цвіллю та мишами – як летючими, так і звичайними. Світло артефактної лампи вихоплювало з темряви обриси масивних саркофагів, скрині та кам’яні полиці, на яких тут і там виднілись різноманітні предмети.

Неупокоєні духи тут теж були, так.

– Як ти насмілився прийти сюди, смертний! – прозорий силует сивобородого стариганя у пишних шатах велично виплив зі стіни. – Я Аргелон, останній нащадок великого роду магів Кхаздар! За те, що ти наважився потривожити мій спокій, я вип’ю всю твою життєву силу!

– Що сказав? – Кель недбалим рухом оголив меча.

– Сонячне лезо! – привид відсахнувся. – Що тель-квесір забув тут? Ви ж не полюєте за скарбами.

– Час лине, все змінюється, ваша магічносте, – криво всміхнувся ельф. – Тож давайте не ускладнювати і дайте мені трохи вас пограбувати. Ось на стілечки. Це потрібно для важливої справи… – він секунду подумав. – А також – в ім’я кохання.

– Ну раз в ім’я кохання, і ти забереш не все… – дивним голосом промовив нащадок великого роду. – Тоді гаразд.

Всередині пасток, як не дивно, не виявилось – мабуть, зовнішній захист мав би спинити будь-якого злодія. Кель не був великим спеціалістом зі стародавніх артефактів – тому просто брав те, що в магічному зорі виглядало більш-менш привабливо і влазило в рюкзак. Періодично звірявся з часом на планшеті і, коли стало вечоріти – поспішив назад, аби встигнути спіймати останній сонячний промінь.

Зі зловісним скреготом важка плита з каменю й металу опустилась, перекриваючи головний вхід.

– Ти ж не думав, що все буде так легко, смертний? – глузливо промовив, визираючи зі стіни, Аргелон. – Тепер доживатимеш віку тут – аж поки не станеш безтілесною сутністю й не складеш мені компанію. А-ха-ха!

– Я ж тебе попереджав, шматок ектоплазми, – Кель роздратовано схопився за клинок. – А ну йди сюди!

– Не дістанеш, невдахо! – ненормально регочучи, привид сховався у кам’яній товщі.

Ельф з досадою подивився йому вслід, потім – зміряв уважним поглядом кам’яну плиту.

– Ніби простий граніт. Не зачарований. Лезо впорається… Але роботи явно на всю ніч, не менше. Міра мене приб’є…

– Що ти робиш, вар’яте! Не смій руйнувати мій родовий склеп! Не смій, бо прокляну! АААА!!

* * *

Він переоцінив свої сили. Пробитись крізь кам’яну брилу вартувало не всієї ночі, а ще й половини наступного дня – аж до обіду. А сонячний клинок тепер явно потребував заточки.

Лишивши всередині розгніваного духа й сонно кліпаючи, вибіг назовні. Небо, на щастя, було безхмарним. Зловив промінь і перенісся – у закрите від чужих очей місце на даху готелю, звідки й вирушав у дорогу. Обережно, намагаючись ні з ким не перетинатись, спустився донизу, відчинив двері номера… І одразу потрапив у обійми, що межували зі спробою удушення.

– Промінчику! – тяжко дихаючи, з загрозливими інтонаціями в голосі промовила Міра. – Я ж тебе попереджала… Я мало з глузду не зійшла!

– Та все ж добре, – збентежився ельф. – Я повернувся…

– Ні! Не все добре, – темна притислась щільніше, її обличчя опинилось поруч. – Ти змусив мене перехвилюватися, промінчику. Знову! Тому… – потяглась вперед, шепочучи просто йому у вухо. – Ти мені дещо винен!

– Міро… – відчуваючи, як палають щоки, він спробував вивільнитись. – Я не спав цілу ніч. Я втомлений…

– Нічого, світленький. Я тебе сильно напружуватись не змушу. І дуже швидко присплю!