Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Кель увійшов до хатини, ляснувши дверима та жбурнувши куртку на ліжко.
Проблема дійсно існувала більше в голові Хілмаріла, ніж в реальності. Так – двійко диких собак забрели на територію селища. Голодні, схудлі, змарнілі… Тому, мабуть, і наважились зайти на обжиту територію, чого хижаки зазвичай собі не дозволяли. Він відманив їх подалі та нагодував, і на цьому інцидент був вичерпаний. Ще б знати, з якого біса цим мав займатись цілий старійшина?
Від роздумів про те, хто винен і що робити, його відволік планшет на столі – екран настійливо блимав, а в верхньому лівому куті золотом світилось одне-єдине сповіщення:
“Регіон місцезнаходження об’єкту змінився”.
Ельф натиснув на напис, і екран заповнило вікно з мапою, на якій була відзначена область. На якусь хвилину “залип”, поринувши у спогади…
– Візьми. Він неабияк розрядився тоді, при зіткненні зі звіром, але якась магія в ньому ще лишилась. Може, стане в нагоді.
– Промінчику… – тепло всміхнулась ельфійка. – Не треба, це зайве.
– Треба, пелюсточко, треба, – наполіг Кель, акуратно вдягаючи амулет їй на шию. Поглянув оцінююче. – А тобі личить!
– Гадаєш? – темна лукаво примружила одне око, ховаючи амулет під сукню. – Гаразд, тоді носитиму.
Амулет, який кожен тель-квесір отримує ще в дитячому віці, нерозривно пов’язаний з його аурою. Тому, навіть якщо загубиш – можна за власними відчуттями знайти пропажу. Якщо, звісно, кристал не геть аж розрядився.
Тоді, коли він тільки-но повернувся додому – глибоко у серці ще тліла надія, що доля буде прихильною до нього, і колись – якщо дасть Сонце Невгасиме – вони, можливо, знов зустрінуться. Тож згодом, приступивши до обов’язків Променя й розвинувши бурхливу діяльність, він реалізував, з-поміж інших, і цю ідею.
Сам він не міг цього зробити – занадто мало петрав у техніці. Йому допоміг один зі спеціалістів Вченого Братства, які прибули у складі першої делегації зовнішників. Кель наплів йому, що це для того, аби не загубити власний, новий амулет – який він отримав вже в дорослому віці.
Так вдалось, знявши параметри з аури молодого Сьомого Променя, створити техномагічний модуль, що відстежував певні ефірні хвилі через встановлений у Колисці ретранслятор. На своєму планшеті Кель міг отримувати від нього інформацію через спеціально написаний для цієї мети додаток.
Звісно, на великій відстані, та ще й через бар’єр, який викривляв сам простір, встановити точне місцезнаходження було неможливо. Максимум – певну частину світу…
Ні, він не збирався стежити за Мірою, такого і в думках не було. Просто хотів знати, що в неї все гаразд… Ну і, як сказано вище, плекав надію. До певного часу, принаймні.
В полі “Регіон” давно вже відображалось Підземелля, а сам Кельміраель, за усіма клопотами та сварками з рештою Променів, майже забув про події минулого. Та давня пригода у лісі лишилась десь глибоко у шухлядах пам'яті та на полицях підсвідомості. І ось тепер… спогади накривали його з головою.
Він згадав усе – і блукання лісами диких територій, і бункер, що став для них притулком, і зустріч з диким звіром, коли він закрив її власним тілом, а вона опісля – лікувала та піклувалась про нього.
Неслухняні пасма волосся, що так мило спадали на обличчя. Бездонні сірі очі, в яких відображалось усе на світі – і хитринка, і глузування, і непідробна цікавість, і та часточка тепла, яку можна іноді не згадати – та неможливо зовсім забути.
Перший несміливий поцілунок – який і поцілунком-то назвати важко, але все ж… І сльози – коли вони обоє зрозуміли, що настав час розлуки.
Кель тряхнув головою, повертаючись до реальності, і знову зосередився на екрані. Сіра Смуга… Та ще й західна її частина – улюблена місцина бандитів, культистів, наркоторговців та іншої наволочі. Що вона там робить?
Згорнувши вікно, кількома швидкими рухами відкрив стрічку новин, почав гортати.
– Гм… “Після таємничого зникнення Першої Леді”... “розслідування ведеться”... “лорд Леріанокс взяв на себе”... Що в біса в них там коїться, в тому їхньому Підземеллі?
Він геть нічого не розумів, та інтуїція підказувала – Ельмірена в біді. Знову.
Розмірковував ельф недовго – пазл в голові досить швидко зійшовся. Треба було діяти. “Не словом, а дієсловом” – так казав колись Сандріен. Хоча якраз дядько йому б прочитав мораль… Вже довелось тоді вислухати від нього, після повернення. І про обачність, і про спілкування з темною…
Та зараз Сандріен далеко. Старий ельф відійшов від справ, склавши з себе обов’язки Третього Відблиска, і живе в дальньому селищі на іншому краю острова. Тихим та спокійним життям – малює, рибалить, щось там майструє… Аби не втратити інтерес до існування та не розчинитися в Сонці.
Так – тель-квесір часом йдуть з життя в тому числі таким чином. І Кельміраель, впроваджуючи зміни, намагався в тому числі врятувати свій народ і від цього теж.
Згорнувши вікно на планшеті, ельф відшукав іконку відкритих губ з написом “Балакун” – хтось неабияк розважився, назвавши так доодаток. Знайшов потрібний контакт і тицьнув в кнопку з дверним молоточком.
Після появи техномагічного ретранслятора прямий зв’язок із зовнішнім світом був можливий – проте якість лишала бажати кращого. Зображення молодого дворфа зі значком Вченого Братства на одязі – схрещені перо й молот – пливло “квадратиками”, голос лунав з затримкою.
– Привіт, Дваліне, – звернувся до співрозмовника Кель. – Треба твоя допомога.
– Кого я бачу! – відповів дворф за кілька секунд. – Знаєш, ти обрав не найкращий час. Після того, як ви нам підісрали з рейдом у Західні Гори, вашу сонячну братію тут дуже сильно не люблять.
– Друже! – докірливо мовив ельф. – Ти ж знаєш, що це не моя вина. Замшілих пеньків аж шестеро, а я один, і не можу одноосібно приймати рішення. та й потім, – він лукаво всміхнувся, – з експедицією на Південний Континент ми ж вам допомогли!
– Ага, – сардонічно вишкірився Двалін, – і ми там ні демона не знайшли. Та я розумію, що ти не винен… Тому й говорю з тобою, когось іншого вже давно б послав. Кажи, що потрібно.
– Треба зробити офіційний виклик, – обличчя Кельміраеля посерйознішало. – Під приводом співробітництва, консультації по якихось наших минулих розробках… Коротше, мені потрібен офіційний привід покинути Колиску.
– Не знаю, що ти там задумав, – зіщулився дворф, – але гаразд. Зроблю, що зможу. Та найближчим часом не звертайся – я й так чимало ризикую своїм волохатим задом, допомагаючи тобі.
– Друже, ти найкращий!
Завершивши виклик, Кель довго часу не гаяв – приступив до зборів та продумування подальшого плану дій.
Похідний рюкзак завжди стояв зібраним – для подорожей островом та нечисленних візитів у зовнішній світ в якості старійшини. Змінний одяг, запас їжі, що не псується – в’ялене м’ясо, сухарі, вода зі зберігаючою руною на пляшці. Навіть пара книжок була. Ну, хто що з собою бере в мандрівку.
Зілля… от з зіллями біда. Лише пару штук, і нема зцілюючого. Треба звертатись до алхіміка по новий набір… А про це неодмінно дізнається Лейєна. От кого-кого, а її у свої плани посвячувати не варто. Гаразд – обійдеться тим, що є.
Клинок завжди при ньому. Амулет… це амулет старійшини, які можуть відстежувати інші – тобто старі пеньки можуть дізнатися, що він вирушив аж ніяк не державних справах. А йому це зовсім не треба… Біс із ним – він вже не той маленький ельфик, що колись, тож і без цієї магічної цяцьки зможе постояти за себе. Але й зовсім без захисту вирушати не гоже.
* * *
– Ксаріелю, – одразу перейшов до справи Кель, – дай кольчугу.
– Отакої! – щиро здивувався командир Палаючих Променів. – Ні тобі “привіт, Ксаріелю”, ні тобі “як у вас справи, Ведучий Променю”, а враз кольчугу йому подавай, – він хитро примружився. – Мені здається, чи Сьомий Промінь зібрався в несанкціоновану вилазку?
– Доповіси іншим? – з посмішкою та легким відтінком виклику у голосі запитав Кельміраель.
– Неодмінно доповім… щойно дізнаюсь, – Ксаріель зобразив на обличчі посилену роботу думки. – Але от халепа – мені ж ніхто ніц не доповідав!
Він пильно поглянув на хлопця.
– Ти весь у свого батька… Тому теж не сиділось на місці. Гаразд, я пошукаю щось на складі. Але про це ніхто не має знати!
* * *
Позаяк магічна сила молодого старійшини була невеликою – то й з мандрівками сонячним променем були певні проблеми. Потрапити одразу туди, куди потрібно, він не зможе… Доведеться трішки потоптати землю Сірої Смуги ніжками. Але це його геть не бентежило.
Лишалось непомітно вийти за межі селища, аби робити це подалі від зайвих очей.
* * *
Ельмірена, підібгавши під себе ноги, втомлено притулилась до ґратів антимагічної клітки. Пальці з золотистими нігтями нервово стукали по колінах. Думки метались, мов звір у тій самій клітці.
Клітка стоялав підземному приміщенні – але це було не Підземелля. Вгорі час від часу чулись голоси й тупіт ніг. Бункер десь на території поверхні, скоріше за все…
Звісно ж, в неї відібрали всі речі. І амулет зняли. Але це зробили не прихвосні Леріанокса (в тих не стало розуму до пуття її обшукати), а вже ті, хто зараз тримав її в полоні. Брудні смердючі людці… Вони час від часу хтиво позирали на ельфійку, та поки не чіпали – видно, наказ був… Втім, якби й спробували – їй було чим їх здивувати. Навіть без зброї та магії.
Міра ніколи не гострила нігті до того стану, коли ними можна було перетяти горло – ця мода на “бойовий манікюр”, поширена серед частини темних ельфійок (особливо високородних) якось пройшла повз неї. Та все ж вони були достатньо гострими, аби при бажанні завдати шкоди. А вже вміння битися в неї ніхто не відбере…
Втім, сам факт перебування в неволі зараз хвилював її найменше – порівняно з думками про те, що відбуватиметься вдома за її відсутності. Якщо Леріанокс візьме владу у свої руки – а цей тарган неодмінно знайде спосіб – це буде фіаско. Все, за що вона боролась, буде знівельовано, а Республіка… перетвориться на щось геть інше.
Треба вибиратися звідси. Але як?!
