Раді Вас бачити!

Усі клани Гном’ячого Рейху поділені між собою за спеціалізаціями.

Фон Шуттенваль – банкіри. Саме їм належить Об’єднаний Гном’ячий Банк – невід’ємна частина світової фінансової системи.

Фон Браун – зброярі. Саме в їхніх майстернях була створена гвинтівка, яку колись пощастило захапати собі Дзену.

Були й інші. Рунні майстри, ремісники, алхіміки…

Клан фон Штраус – бойовики. І знаються на своїй справі, як ніхто інший. В усіх війнах, які будь-коли вела держава гномів, саме вони завжди були на вістрі подій.

Та останнім часом справи в цих добродіїв йшли не дуже. Жодних воєн давно не було – з часів протистояння з гремлінами (яке, до речі, виявилось провальним – бойова техніка гномів просто… ламалась). Решта кланів надавали перевагу мирному життю та заробіткам, і майстер-рейхсканцлер їх в цьому прагненні підтримував.

А займатись найманством славні бойові гноми гребували. Хоча іноді, в порядку виключення, йшли і на такі кроки.

Строрі, штандарт-майстер клану, перебував у серці своєї штаб-квартири. Це була вирублена у товщі гори простора зала, вздовж стін якої горіли у візерунчастих тримачах смолоскипи і звисали зі стелі зелені полотна з клановою емблемою – схрещені меч та рушниця.

Незважаючи на малий зріст та субтильну тілобудову, властиву усій його расі, гном виглядав… значуще. Він був затягнутий у підігнаний по фігурі сірий мундир з нашивкою у вигляді кланового символу та сріблястими рунами в петлицях. Окладиста борідка була акуратно підстрижена, біле волосся – дбайливо укладене. Благородні риси обличчя органічно доповнювали образ, і навіть старий рубаний шрам – від лівої скроні до правої щоки – не псував загальної картини.

Він сидів за широким кам’яним столом, обіч якого стояли двоє гвардійців – вдягнених у тому ж стилі, що й голова клану, та озброєних короткими автоматами.

А перед ним, посеред кімнати, стояли Кель та Ельмірена. Вже у своєму “первозданному” вигляді – ельфійка знайшла час змити фарбу зі шкіри та змінити одяг.

– МакДугал просив вас вислухати, – голос гнома був рівним, спокійним, але з нотками зверхності і зовсім трохи – злої насмішки. – Тож постарайтесь мене переконати, що він недарма витратив мій час. Або навпаки, – він мерзенно хихикнув, – що я його витрачав дарма. Тоді я зможу з чистим серцем послати нарешті цього [цензура] у пішу еротичну прогулянку і сказати, що я йому більше ніц не винен.

– Гадаю, вам відомо, що відбувається у Підземеллі, – промовила Міра. – Мені потрібні ті, хто знає, з якого кінця триматися за зброю, аби допомогти своєму народу та навести вдома лад.

– Воювати за темних? – Строрі знущально здійняв брову. – Ще чого. Навіть не сподівайся, жінко, горді сини Рейху в цьому участі не братимуть.

– А якщо гордим синам Рейху добре заплатять? – ельфійка вигнула кутики губ у іронічній посмішці.

– Пф! Ти думаєш, в нас мало грошей, вухата?

– Думаю, що таких грошей у вас немає, зважаючи на ваше поточне становище. А ще – ми маємо що вам запропонувати, окрім них… Кель, розкажи йому.

– Дзен розповідав, що ви давно шукаєте можливість лишити північні гори й переселитись в інше місце, – почав ельф.

– МакДугал має довгий язик, – невдоволено скривився гном. – Не завадило б укоротити. Але так – нам тут давно вже ніц ловити. Але і в оте ваше Підземелля я переселятись не планую.

– Про Підземелля і не йдеться. Зараз…

Кель зняв рюкзак і поліз туди рукою. Гвардійці напружились – та ельф усього-навсього дістав звідти планшет.

Вивів якийсь файл на екран, підійшов та поклав його на стіл.

– Гадаю, ми можемо одне одному допомогти.

Строрі підсунув до себе планшет. Уважно прочитав написане. Недовірливим поглядом зміряв ельфа і перечитав ще раз. Замислився.

– Вийдіть, – рішуче промовив, врешті дійшовши якогось рішення. – Мені треба зв’язатися з радою старійшин клану – без них я не можу таке вирішувати. Залізяку свою не забудь, вухатий.

За годину він покликав ельфів назад. Обличчя гнома виглядало втомленим – вочевидь, розмова видалась не з легких.

– Старійшини, в цілому, згодні, – промовив він. – Але це створює прецедент. Наш клан ніколи не йшов на службу до чужинців… Тому треба довести, що ви гідні. Пропоную змагання, – Строрі хижо вишкірився. – В якомусь роді – поєдинок, можна сказати.

– На мечах? – посміхнувся Кель, передчуваюче погладжуючи руків’я клинка.

Штандарт-майстер поблажливо глянув на нього.

– Жоден фон Штраус не заплямував себе невмінням поводитися з холодною зброєю. Але фехтувати з ельфом – ні, нема дурних. Зробимо інакше.

Нахилившись, він дістав з-під столу дві невеликі глиняні чарки та урочисто поставив їх перед собою.

– Дворфи люблять хвалитися, що вони женуть найкраще в світі пійло, а заодно – хизуються своїм вмінням пити. Але ми-то знаємо, що ці шафоподібні дилди нахабно брешуть. Справжні майстри хмелю – це ми! Цеберце доброї гном’ячої самогонки – те, що треба, аби випробувати себе.

Він пильно подивився на ельфійку.

– Жінку до такого змушувати не буду… – перевів погляд на Келя. – А от ти – інша справа. Переп’єш мене – укладемо угоду. А ні… Ну, ні так ні.

– Це вже якесь знущання… – почала було Міра, та Кель жестом зупинив її.

– Я згоден, шановний гноме. Хай буде по-вашому.

– А ти мужик! – схвально вишкірився Строрі. – Хоч і вухатий.

– Промінчику! – здивовано промовила темна. – Для твого організму це може бути…

– Все гаразд, пелюсточко. Тільки мені треба… Підготуватися.

– Готуйся, – згідно кивнув гном. – Тільки без магії отієї вашої. Мій рунний знавець перевірить тебе, і не приведи духи предків побачить хоч одне закляття…

– Не хвилюйся, – запевнив його Кель. – Не побачить.

– Ну тоді – до вечора. Починати пити вдень… Дійсно, така собі ідея.

* * *

Свідомість вперто не хотіла повертатись. Повіки налилися свинцем, і розліпити їх здавалось подвигом, гідним героїв древності.

– Води… – спробував вимовити Кель, та з горла вирвався лише нерозбірливий хрип.

– Прокинувся? – пролунав поруч знайомий, лагідний і трохи іронічний голос. – Алкоголік нещасний.

– Неправда, я... кххх… щасливий алкоголік. Бо ти поруч… – ельф спробував припіднятись на ліктях – голова одразу відгукнулась приступом нестерпного болю. – Йой!

– Та лежи, – Мірині долоні м’яко натиснули йому на плечі. Почувся плюскіт, і Кель відчув, як йому вологою ганчіркою змочують лоба, потім – протирають повіки. Нарешті спромігся їх розтулити.

Ельфійка сиділа поруч, невідривно дивлячись на нього. У її погляді змішувались ніжність, турбота – й легке несхвалення.

– А ти, виявляється, повен талантів, промінчику. Я й не підозрювала, що ти на таке здатен!

– Знову знущаєшся, – простогнав Кель. – Я мало не помираю…

– Цікаво, чого б це, – губи темної розтягнулися в саркастичній посмішці.

– Пелюсточко!

– Ну добре, добре, – вже трохи м’якше промовила ельфійка. – Що, геть зле?

– Одного слова “зле” тут замало. Візьми, будь ласка, у мене в рюкзаку відновлююче зілля… Воно рожевого кольору. Розведи навпіл з водою…

Міра швидко змішала рідину у склянці і, дбайливо притримуючи голову ельфа, дала йому випити.

– Ну що, світленький? Легше трохи?

– Так, – полегшено видихнув Кель, примруживши очі. – Дякую.

– Не знаю, чим ти думав, коли на це погоджувався, – підвівшись з ліжка, Міра склала руки на грудях, – і на що ти взагалі сподівався… Але в тебе вийшло.

– Справді? – недовірливо спитав Кель.

– Так. Ми домовилися. Строрі та його клан пакують речі. Не поділишся секретом, як тобі вдалось не звалитись під стіл після третьої чарки?

– Все дуже просто, – всміхнувся Кель. – Я вийшов на оглядовий майданчик на схилі гори – звідти видно небо… А потім просто попросив Сонце наповнити мої судини енергією та очистити кров від усього зайвого. Простенький ритуал, зазвичай з нього користі мало – а тут, ось, згодився.

– Гм… – ельфійка зосереджено підтисла губи. – А якби було хмарно?

– Ну… тоді б довелось довіритись щасливому випадку.