Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
В маленькому повітряному порту було порожньо. Пасажирів на маленький транспортний цепелін майже не було.
– Пелюсточко… Ти впевнена, що хочеш летіти сама? – голос Келя був сповнений турботи та тривоги.
– Промінчику, та покинь! – розсміялась Міра. – Ти вже вдесяте про це питаєш. Ми ж про все домовились: я лечу у гори, ти переміщуєшся до тих своїх магів, вирішуєш з ними все, що потрібно – а потім приєднаєшся до мене. Так зекономимо час. До того ж, – її очі грайливо зблиснули, – тут загальні каюти, і ми не зможемо… ммм… побути удвох.
– Так, зітхнув ельф. – Але… знову розлучатись… Хай і ненадовго.
– Та припини, – Мірині щоки злегка потемніли. – Це ж день-два, буквально. Потім знов зустрінемось, вже у гномів… Тож не кисни! – вона весело підморгнула йому. – Не забудь про алхімічний розчинник, я поклала його тобі в бокову кишеньку рюкзака. Змиєш ним фарбу з волосся та одягу, – взявши обличчя Келя в долоні, поцілувала його – коротко, але смачно й пристрасно. – Люблю тебе, світленький.
– І я тебе.
* * *
З Дольміру вони знов повернулись до Технократії, в одне з прикордонних міст – там можна було сісти на повітряний транспорт, аби швидко дістатись території гномів. В одному з вільних поселень дорогою збули місцевим самохід – його все одно вже не можна було взяти з собою, а деякий запас фінансів не завадив би.
На “великій землі” лишалась ще одна незавершена справа, що напряму стосувалась придуманого Келем плану. Він збирався зробити це згодом, на зворотньому шляху… Та Міра наполягла на іншому варіанті.
Часу було обмаль – ельфійці вдалось вийти на зв’язок з Мельхіором, і справи в бійців опору виявились вельми кепськими. Варто було поквапитись. Як не хотілось Келю розлучатись, хай і зовсім ненадовго – аргументи темної мали під собою грунт, і до них довелось дослухатись.
* * *
Окрім Вченого Братства, чия діяльність переважно оберталась навколо технологій та науки, у зовнішньому світі існували різноманітні об’єднання чародіїв. Одним з них був Орден Зеленої Конюшини, члени якого займались так любими Кельміраелю магічними дослідженнями.
Свого часу, тільки-но увійшовши до числа старійшин, він намагався налагодити з ними дипломатичні зв’язки, справедливо вважаючи, що обмін знаннями у галузі магії теж буде корисним Сонячному Народові. Але це був саме той випадок, коли реформа не вдалась. Шестеро старих пеньків, як один, вперлись рогом: не пустимо чужих чарівників до Колиски, і все тут!
Але тепер ці добродії могли в дечому прислужитися особисто йому.
Свою штаб-квартиру члени Ордену облаштували в одному з вільних степових міст. Біля кам’яна будівля, стилізована під невеличкий замок, над декоративною центральною “вежею” якого майорів прапор з символом ордену (вгадайте, яким саме). Споруда та прилеглий до неї невеличкий парк з фігурно підстриженими кущами, мощеними каменем доріжками та маленьким кришталево чистим ставком був огороджений металевим візерунчастим парканом. І Кель з’явився просто перед головною брамою – вже у своєму справжньому вигляді. Ігри в конспірацію та маскування скінчились.
Черговий маг-послушник, мабуть, вельми здивувався, побачивши його. Однак виду не подав і, впевнившись, що гість саме той, за кого себе видає – провів його до кабінету одного за магістрів.
Метр Флавіус, як і більшсть магів Ордену, був людиною. Вже досить немолодий – руда борода й бакенбарди місцями були посріблені благородною сивиною. А ще він носив рожеву мантію, і це неабияк веселило Келя. Довелось зібрати усю свою витримку, аби лишатись серйозним – справа вимагала того.
– Сьомий Променю! – старигань спритно виставив на гладенько відполірований та прикрашений мідною інкрустацією стіл графін з десертним вином і пару бокалів. – Чому ж ви не попередили нас про своє прибуття? Ми б підготувались…
– Не варто, метре, – помахав рукою ельф. – Я тут інкогніто. І просив би вас, аби мій візит лишився таємницею.
– О, не звольте хвилюватися. Що відбувається в Ордені – лишається в Ордені! Але ваші слова сповнили мене цікавістю. Розповідайте усе! І негайно!
Флавіус був справжнім дослідником – вимогливим та нетерплячим.
– Гаразд, – посміхнувся Кельміраель. – Насправді мені потрібна допомога в одній напрочуд важливій і настільки ж цікавій справі. Кажучи відверто – потрібні кілька спеціалістів в галузі просторової магії.
– Гммм… Звучить цікаво. І я вже майже погодився, мій друже! Але для того, щоб отримати згоду решти магістрів, потрібно знати усі подробиці.
– Ну… Перш за все – можливо, доведеться попрацювати в зоні бойових дій. Навіть не можливо, а скоріш за все.
– Ми вчені, а не воїни, – насупився маг.
– Я це знаю. Вам воювати й не доведеться, – поспішив заспокоїти його Кель. – Задача полягатиме зовсім в іншому.
– Просто камінь з душі! Гаразд. Але для того, щоб переконати решту цих старих пеньків (почувши цю фразу, ельф криво посміхнувся), потрібно знати – який, власне, зиск з цього матиме Орден? Гроші нам пропонувати, як ви розумієте, марно – в нас свої є.
– Доступ до місць у Нічийних Землях, де можуть зберігатись артефакти часів Магічних Воєн? – закинув вудку Кельміраель.
– Смачно, але не те. Ми маємо достатньо коштів, аби оплатити послуги найманців та авантюристів – тож і самі здатні багато чого дістати.
– Ну добре, – зітхнувши, ельф скинув рюкзак і дістав з нього книгу зі скромною назвою “Простір – твій друг”. – Бачили ось таке, метре?
– Звідки це у вас! – скрикнув Флавіус, спробувавши вхопити книгу, та Кель спритно відсмикнув її назад.
– Но-но-но, шановний магістре! Отож, бачили? А тепер не бачите, – і швиденько сховав магічний посібник назад до рюкзака. Хлоп’ячий, насправді, вчинок – але чомусь дуже захотілось піддражнити старого.
– Так, – наливши вина в обидва бокали, маг ледь не силоміць впихнув один з них ельфу до рук. – Сідайте. І розповідайте усе. Негайно!
* * *
Тутешній повітряний порт знаходився високо в горах. Пасажири висаджувалися з цепеліна на вузький кам’яний причал, а далі вже ліфтом (любителі гострих відчуттів – пробуреними в гірській товщі тунелями з вирубаними в підлозі східцями) спускались до гном’ячого міста.
Обережно ступаючи вузьким дощатим містком, перекинутим з борту повітряного корабля, Міра зійшла на пристань. Поправил сумку, глибоко вдихнула пронизливо-свіже гірське повітря, озирнулась.
Подорож в загальній каюті їй… не сподобалась, м’яко кажучи. Вона взагалі не любила подорожувати в компанії незнайомців – а надто їй у цьому плані не подобались люди, особливо деякі з них. Дзен, варто визнати, був ще далеко не найгіршим з собі подібних.
Зараз варто було зняти ненадовго кімнату, привести себе до ладу… і змити грим. З борту цепеліна вона сходила ще як Альєна Місяценароджена, а йти на переговори з ватажком місцевого клану має вже Ельмірена Темноцвіт.
– Вгадай, хто? – чиїсь долоні м’яко і абсолютно раптово затулили їй очі.
Вона мало не прописала йому ліктем у живіт.
– Промінчику! Хай тобі трясця… Я ж тебе й покалічити могла!
– По-перше – не могла, – усміхнено промовив ельф, обіймаючи її. – А по-друге – хто ж б’є посланця, що приносить добрі новини? А новини в мене, кохана, як ніколи гарні…
