Раді Вас бачити!

Дім Старійшин був великою та світлою будівлею. Широкі вікна. Сонячні символи повсюду. Світло й простір.

Та для Кельміраеля тут було надто задушливо. Вічні розмови ні про що зі старими пеньками, що гордо іменували себе Променями, вкрай вимотували.

Свого часу, досягнувши повноліття та прибравши на себе титул Сьомого Променя, що колись належав його батькові, він розвинув бурхливу діяльність. Ще в юному віці Кель був хай наївним та іноді нерозсудливим – та в жодному разі не дурним. Побачене у зовнішньому світі дало зрозуміти: тель-квесір мають кудись рухатись. Вічна ізоляція в Колисці – не вихід. Рано чи пізно світ піде вперед, а Сонячний Народ, сховавшись за своїм просторовим бар’єром, лишиться всього-навсього милим та кумедним, проте в цілому марним придатком до решти довкілля.

А бар’єр… Далеко не факт, що він стоятиме вічно. Перші Чарівники були могутніми істотами – та все ж не богами. Та й навряд чи їхній задум був саме таким – назавжди засунути одноплемінників у тепличні умови й позбавити шляхів до розвитку.

І тепер він робив усе, аби цього не сталося. Придумав, як налагодити (не без сторонньої допомоги – бо сам, з його навичками комунікації, навряд чи зміг би) стосунки з деякими зовнішніми країнами. Завів знайомства серед Гільдії Майстрів та Вченого Братства – і вони багато в чому допомогли йому. Наприклад, зібрати техномагічний ретранслятор та забезпечити Колиску більш-менш стабільним зв’язком.

Багато хто протестував. “Навіщо нам зовнішники та їхня техніка? Жили ж бо якось століття й без них!”. Так, століття жили. От тільки не факт, що й наступні століття проживете.

Та більшість, на щастя, сприйняли зміни нормально. Сонячні ельфи – надзвичайно життєлюбні та сповнені цікавості до всього незвичного істоти, й це зіграло йому на руку.

Та найважче було переконати старійшин. Він же ж бо – один, а цих замшілих дубів – аж шестеро!

Скільки йому довелось витратити нервів та часу, який можна було провести з куди більшою користю…

Багато чим довелось поступитися. Дещо в результаті так і не було здійснено – наприклад, експедиція у Західні Гори завершилась, так і не почавшись. Він мусив укласти чимало не дуже приємних для себе угод і багато чого пообіцяти. Зокрема – не покидати Колиску, якщо того не вимагали справи державної ваги.

Ймовірних причин для цього було багато, та радше за все – старійшини елементарно побоювались. Мало що він ще притягне з собою від зовнішників, мало з ким зійдеться…

Вийшовши на ґанок, Кель розстебнув кілька верхніх застібок на куртці. Примружившись, глибоко вдихнув та підставив обличчя сонцю. Поправив піхви меча на лівому боці – аби не заважав.

Сонячний клинок… Геніальний витвір чаромайстрів, який навіть в сучасних реаліях ладен потягатися з технологіями зовнішників і може становити небезпеку навіть для них. Направду кажучи, тут, у селищі, він йому даром не потрібен. Та ж мусить носити, бо для одного з Семи Променів це теж атрибут влади. Звичаї, щоб їх…

Добре хоч, меч вже не відчувається непотрібною палицею, що десь там теліпається в районі поясу. Ксаріель добряче його натренував…

З чарами в юного старійшини… трохи не склалось. Оте спонтанне пробудження багато років тому коштувало йому проблем з джерелом та, як наслідок, магічної слабкості. Переноситись сонячним променем він міг – та дуже обмежено і лише сам-один, не беручи з собою ще когось. Закликати силу сонця – майже не міг. З іншими напрямками магії справи теж були так собі.

Ведучий Промінь, дивлячись на це, справедливо вирішив, що коли старійшині непідвладна магія – то принаймні битись і володіти клинком він має досконало. І особисто взявся за його навчання – з неабиякою запопадливістю.

Ганяв Келя полігоном з рання до вечора, аж поки той не падав з ніг. А коли падав – ганяв іще.

Бійцем рівня Палаючих Променів Кельміраель, звісно, в результаті не став – на це потрібні десятиріччя. Але чимало мечників зовнішнього світу наразі могли б йому лише позаздрити.

Ну і, звісно, окріпнув, м’язи наростив, де треба.

Треба йти. Вдома точно краще, ніж тут.

– Нудьгуєте, старійшино Кель? – проникливий мелодійний голос пролунав зовсім поряд. Коли вона встигла так непомітно підійти?

Лейєна була сестрою старшого алхіміка. Так, саме того, що створював зілля, яким майже не було аналогів у світі.Дівчина вирізнялась на фоні своїх одноплемінниць – перш за все тим, що мала зелені очі замість класичних помаранчевих. З аномалією народилась… Проте це аж ніяк не було недоліком: смарагдовий колір очей напрочуд вдало контрастував з волоссям - не просто рудим, а насиченого темно-мідного відтінку. У поєднанні з аж надто витонченими (навіть як для сонячної ельфійки) рисами обличчя та ідеальними пропорціями тіла вона мала абсолютно неповторний вигляд. І знала про це. І не соромилась цим користуватися.

Інтерес до молодого старійшини вона проявляла вже не вперше. Чи то через те, що він також вирізнявся з поміж тель-квесір: і зовнішністю – він досі підстригав волосся коротко, назло решті старійшин та на подив усім іншим, а обличчя, незважаючи на вже дорослий вік, досі несло відбиток підліткової наївності та безпосередності; або ж через те, що на її загравання він відповідав досить мляво і невпопад. Через те дівчина часом поводила себе, як хижачка, що вгледіла непокірну здобич.

– Привіт, Лі, – посміхнувся ельф. – Я не нудьгую. Просто задумався.

– А мені здається, нудьгуєте, – зелені очі хитро примружились. – Усі ті промови та обговорення неабияк виснажують, я розумію. Вам би відволіктись трохи, розвіятись…

– Немає часу відволікатись, – зітхнув він. – Маю ще справи.

– Та ж нікуди ті справи не втечуть! – в голосі ельфійки прорізалось щире здивування. – Треба інколи радіти життю й насолоджуватись ним – хіба не в цьому суть існування Сонячного Народу?! Пропоную прогулятись до струмка, – вона підморгнула йому. – Тут недалеко й недовго, мм? Тільки дозвольте спертись на вашу руку – тут сходинки, а я на підборах…

Кель машинально прийняв простягнуту долоню. Спогади нахлинули раптово, малюючи в пам’яті сцену з минулого.

Ліс. Бункер.

“Тут сходи. Обережно, тримайся за мою руку…”

– Вибач, Лі, – сумно промовив ельф. – Мені дійсно ніколи. Маю сьогодні ще попрацювати зі схемами… Може, побачимось іншим разом, – він зійшов зі східців, вже рушив було в напрямку свого будинку.

Та дівчина виявилась значно проникливішою, ніж здавалось.

– Ніяк ту темну забути не можете, старійшино Кель? – її голос став вкрадливим та набув крижаних ноток. – То я могла б вам з цим зарадити. Допомогти забути… Тільки скажіть, – Лейєна склала руки, вміло й ніби випадково підтиснувши ними груди догори. Смарагдові очі дивились вичікувально і провокуюче.

Обличчя Келя спохмурніло.

– Мої спогади – то лише моя справа, Лі, – холодно відповів він. – Пробач, не маю часу на довгі розмови. На все добре.

Він розвернувся й рушив стежкою. Вдавши, що не почув зневажливого фиркання за спиною.

* * *

Зачинивши за собою двері, Кельміраель зняв куртку, кинув її на ліжко. Замислено поглянув на стіл, де серед хаотично розкиданих паперів з записами, схемами та кресленнями самотньо блимав екраном планшет.

Окремо виділялась тека, підписана акуратним почерком: “Дослідження бар’єру”.

Йому не дано було великої магічної сили, та це не відміняло гострого розуму та бажання вчитися. Це стало ще одним напрямком його діяльності, який допомагав йому відволікатись від державних справ та не збожеволіти на їхньому грунті. І про ці справи, окрім нього самого, майже ніхто не знав.

На противагу відносно малій здатності керувати силою Сонця, який-не-який хист до просторової магії в нього таки був. А бар’єр довкола Колиски – це, власне, теж магія простору. Вона не лише відділяє прихисток сонячних ельфів від навколишнього світу, але й перешкоджає порталам – потрапити всередину інакше, ніж перенестись променем, неможливо. А от пройти назовні – можливо… Опинившись при цьому в абсолютно випадковому місці.

І Кель натхненно вивчав бар’єр та його структуру. Звісно, для цього знову ж таки потрібно було регулярно відвідувати край острова… Ох і довелось йому свого часу вислухати від Сандріена… всякого.

Але головне, що все то було недарма – досліди давали результати, подекуди вельми цікаві. Йому б ще трохи більше магічної сили… Але чого нема, того нема.

У двері постукали.

– Сьомий Променю! Ви тут?

– Сонце Невгасиме! – злісно просичав Кель. – Ви дасте колись мені спокій? – і відповів, вже гучніше. – Хілі, я ж просив без титулів! Що сталось?

– Старійшино Кель! – у двері продовжували стукати, вже настирливіше. – Треба ваша допомога!

– Послало ж Сонце мені Відблиска, – зітзнув ельф. – Та йду вже, не ламай дверей!

Хілмаріл, Сьомий Відблиск, виглядав дуже нестандартно. Золотисте волосся було заплетене в три хвостики, а обличчя мало трохи дурнуватий та вічно занепокоєний вираз.

– Старійшино Кель, біда! – схвильовано промовив він. – Діти бачили зграю диких собак біля струмка.

– І що? – з непідробною цікавістю запитав Кельміраель. – Ти не знаєш, що в таких випадках робити? Звернись до Ксаріеля, хай відправить воїнів.

– Я не можу приймати такі рішення без вашої згоди, – надміру офіційним тоном відповів помічник.

– А решта старих дубів що, не годні без мене розібратись?

– Сьомий Променю! Неповага до старійшин неприпустима! – обурився Хілі.

– Ну, ти ж її до мене проявляєш, відбираючи мій особистий час, – анітрохи не знітився Кель. – А я просто називаю речі своїми іменами. І не лише речі. Гаразд… Зараз йду.

Накинувши куртку, він вийшов з будинку й зачинив двері. І не помітив, як на планшеті блимнуло сповіщення від забутого й давно не використовуваного додатку.