Раді Вас бачити!

– Сотні років минули, – в замисленості промовила Ельмірена, акуратно притримуючи пальцями каптур плаща. – Цивілізація, технології, досягнення… А тут ніби й ніц не змінилось.

…Кордон Бромвельду вдалось перейти без проблем. Ба більше – майже офіційно.

Спочатку, правда, мало не дійшло до сутички – побачивши їхню різношерстну компанію, та ще й з темною ельфійкою у складі, бійці прикордонної застави похапали навперейми зброю. У якості котрої мали… аж цілі арбалети. Ніби розвинена країна, у самому центрі цивілізованого світу – і тут таке.

Правда, крім звичайних солдатів у складі застави був ще й маг – слабенький, зате з бойовим жезлом, який він одразу й активував.

Але в підсумку таки вдалось обійтися без ексцесів. У Тріни й Дзена були при собі необхідні папери. Міра дозволила магу просканувати свою ауру, звіритись зі зразками – після того леді Темноцвіт побажали щасливої дороги й пообіцяли перепон більше не чинити.

До Кельміраеля взагалі питань не виникло. Сьомий старійшина тель-квесір, як виявилось, був у деяких країнах доволі впізнаваною особою.

Не постало проблем навіть зі зброєю – на території князівства її носіння було дозволене, хоч і з певними обмеженнями. Лише Дзен заздалегідь поховав більшість своїх “іграшок” у просторовий згорток в рюкзаку, аби не привертати зайвої уваги.

Міра, пильно подивившись на нього, промовила:

– Тепер ясно, як ти це все проніс на територію Республіки.

– Ага! – з життєрадісно-дурнуватим виразом покивав головою найманець. – Вашим прикордонникам – два з мінусом за роботу, леді Темноцвіт. Раджу декому як слід накрутити хвоста, як повернетесь.

– Обов’язково так і зроблю, – з дивним виразом на обличчі відповіла ельфійка.

І ось вони тут…

Прикордонне село виглядало так, ніби зійшло зі сторінок підручника з історії. Жодного тобі сліду сучасної техномагічної цивілізації Мазанки під солом’яними стріхами, старі перекошені паркани, розкислі після останнього дощу грунтові вулички… І непередавана суміш запахів навозу, свіжого сіна та чогось паленого з ковальні.

– … Хіба у вас в Підземеллі інакше було? – саркастично запитав Дзен. – Сотні років, на поверхні вже літаки літають, а там…

– Порівняв м’яке з теплим, – хмикнула ельфійка. – В нас це було через служниць Ллос та їхню закостенілість. І це було глобально. А тут країна – союзниця альянсу, і таке.

– Це нічого не значить, – не погодився найманець. – І ти занадто гарної думки про альянс. Вони трусяться в першу чергу за свої дупи, а коли проблеми в когось іншого – йой, ми глибоко стурбовані й занепокоєні. Прямо як… – він злегка примружив очі, ніби щось згадав. – А, неважливо. Чекайте тут, я під знайду старосту цього гадюшника. Пампушечко, не сумуй!

– Звісно ж, я сумуватиму… ем… мій дурненький бублику! – уїдливо відповіла Тріна. – Бо кого мені ще бити сковорідкою, як тебе немає?

– Б’єш – значить, любиш! – показавши їй язика, Дзен утік, не давши ані шансу на відповідь.

– Яке ж воно дурне… – похитала головою травниця. Але вже без колишньої антипатії в голосі.

– Мені здається, чи ти його вже не так ненавидиш? – весело посміхнувся Кель.

– Припини! – благаючим тоном мовила Тріна. – Хоч ти не знущайся.

Дзен повернувся за півгодини.

– Коротше, кісята, ніхто нас переночувати до себе не пустить. Не люблять селюки чужинців… Але я трохи натиснув на цього старпера, і він мені дещо розповів.

– Натиснув – це як? – усміхнено поцікавився Кель. – Націлив на нього свою “Гарнюню” і сказав обирати – праве око або ліве?

– Високородний! – найманець з докором поглянув на нього. – Ну ти мене вже геть за садиста не тримай. Ні, я-то садист, але ж не такий. Я просто пригрозив, що піду й розповім прикордонникам про їх маленький незаконний бізнес.

– Це який? – в очах ельфа світилось щире здивування – вони ж бо сюди щойно прийшли.

– А я знаю? – розвів руками Дзен. – Щось у них тут точно є. Ну хоч самогон мали б гнати! Головне – бути достатньо переконливим.

Він дістав з кишені важкий мідний ключ та кілька разів підкинув його на долоні.

– У лісосмузі неподалік є хатина лісника. Самого лісника давно немає – чи помер, чи спився, а потім помер, чи його просто все заграло – я, до речі, за останній варіант. Хата занедбана, але ціла, ніхто туди не лазив – бо там брати особливо нема чого. Нам на день чи два з головою вистачить.

Сховав ключа назад до кишені.

– Ну, чого стоїте? Ходімо оглядати… гм… апартаменти.

* * *

“Апартаменти” виявилися звичайним дерев’яним зрубом. Трохи перекошеним, але в цілому ще придатним для проживання.

І сюди дійсно ніхто не лазив – вікна не побиті, двері не виламані… Навіть грубо збитий дерев’яний столик та акуратно складену дровітницю не поцупили.

Дзен пішов оглядати місцевість навколо, решта пішли всередину.

Усередині (окрім цілої купи пилу) була груба, яку казна скільки років ніхто не палив, ще один стіл, скриня в кутку (порожня), дерев’яна лежанка, якісь порожні склянки та пучки трав на стінах. Тріна з цікавості торкнулась одного – і він розсипався на порох.

А ще була спальня. Окрема кімнатка, зовсім крихітна – і десь половину її займало ліжко. Широке, з нитчастою сіткою на металевій рамі – як ті, що були на покинутій базі інквізиторів.

– Огооо! – з таємничою посмішкою протягнула Міра.

– Ого, – трохи збентежився Кель.

– Ого, – трохи зніяковіло всміхнулась Тріна. – Твоє “ого” звучить якось дуже багатозначно… Мірочко.

– Та ну! – мило насупилась ельфійка. – Тобі здалося. То… як там Дзен каже… ти себе накручуєш, ось!

Вона скинула з плеча сумку і поставила її в куток.

– Тріно, ти у кімнаті ночуватимеш чи…

– Та розміщуйтесь вже тут обоє, – травниця махнула рукою. – Я й на лежанці посплю. Те, що я донька старійшини, не означає, що я геть зніжена. А великий любитель пампушечок та інших виробів з тіста – і в кутку на спальнику подрімає, йому не звикати. Все, я пішла розбирати речі, не сумуйте тут! – і вийшла з кімнати.

– Ти думаєш про те саме, що й я? – лукаво всміхнувся Кель.

– Промінчику! – Міра, примружившись, лагідно поглянула на нього. – Про що ти тільки думаєш!

Підійшовши, обійняла його, поклавши голову на плече.

– Для початку треба відпочити нормально. Я, звісно, свого часу потинялась чимало поверхнею – але останні кілька років в мене було зовсім інше життя, і я від отаких подорожей трохи відвикла.

Діставши з сумки ковдру та спальник, ельфійка почала розкладати їх на ліжку.

– Власне, цим я наразі й займусь. І тобі раджу, світленький.

– Неодмінно, пелюсточко, – з легкою усмішкою відповів Кель. – Мені треба дещо зробити – і одразу повернусь.

Зі зв’язком в цій місцині все ще було кепсько. У прикордонників був ретранслятор – але закритий, з доступом по ключу-артефакту, і користуватись ним стороннім ніхто б не дав. А в цілому у фронтирі зв’язку не було – принаймні Дзен, промучившись та забористо проматюкавшись десь з годину, так і не змусив свій комунікатор побачити мережу.

А от планшет Келя несподівано її зловив. І майже одразу пролунав виклик в “Балакуні”.

– Двалін? – трохи здивовано спитав ельф. – Не чекав тебе…

– Здається, в нас проблеми, мій вухатий приятелю, – зображення не було – якість зв’язку не дозволяла передачу відео, та по голосу було чути, що дворф схвильований. – Оті твої старійшини, нічний би горщик кожному з них на макітру, здається, пронюхали, що ти ні разу не у державних справах кудись завіявся. А від них – і наші дізнались, що відбувається. В нас тут кіпіш, мені може прилетіти підсрачник і від Торвальда, і від мого куратора з Братства. Моя дупа прямо-таки відчуває, як під нею гріється пательня. І все через тебе, Кель, вкуси тебе гірський дух за сраку!

– Спокійно, друже, спокійно, – примирливим тоном промовив Кельміраель. – Ми з цим дамо раду. В разі чого – вали все на мене, кажи, що я ввів тебе в оману і все таке…

– А ти ж тоді як?

– А мені плювати на старих пеньків, – рішуче відповів Кель, та співрозмовник його вже не чув – зв’язок зник.

– Цивілізація… – зітхнувши, ельф рушив назад до хатини.