Раді Вас бачити!

Якщо жителі села й чули звуки бою – то, мабуть, не звернули на це великої уваги. А може, просто вирішили не лізти, куди не треба… Схоже, стрілянина та розборки у прикордонні Бромвельда були справою буденною.

Кель не приходив до тями. Життя вдалось врятувати, кулі, що влучили в тіло, організм частково відторгнув у процесі зцілення, а дві, які застрягли в м’яких тканинах, згодом акуратно видалив Дзен – аптечка найманця була розширеною, і в ній був мінімальний набір хірургічних польових інструментів.

Але повернути ельфа у свідомість так і не вдалося. Накладені на кулі руйнівні чари зачепили не лише тіло, а й ауру, через що він впав в якусь подобу коми.

Дзен з Мірою не розмовляли. Картина зцілення шляхом кривавої магії (по суті – жертвопринесення) виявилась надмірною навіть для цинічного й битого життям найманця, і тепер він усюди ходив похмурим та відстороненим.

Сама Міра поводилась, наче привид. Не звертаючи ні на кого уваги, весь час просиджувала біля ліжка, на якому лежав Кель. Поправляла пов’язки, просто годинами дивилась на нього… Часом забувала їсти й пити – Тріна мало не силоміць змушувала її до цього. Іноді згадувала, що час від часу, взагалі-то, треба й спати.

* * *

Незграбно ступаючи й чіпляючись ногами за розкидані тут і там поліняки, Міра вийшла на задній двір. Їй хотілось побути подалі від усього світу, відволіктись хоч якось… та відволіктись не вдавалось.

Весь цей час вона гарячково шукала вихід із ситуації – а виходу не було.

Та часточка магії, що була їй доступна, нічим зарадити не могла. Темне зцілення лікувало тілесні рани – та не могло привести до ладу ауру.

Єдиним більш-менш притомним варіантом був пошук мага, що міг працювати з тонкими матеріями, який оглянув би ельфа і, можливо, зміг би допомогти йому. Але його ще спробуй знайди, потім якось доправ Келя до нього… В його-то стані.

Річ була навіть не в тім, що їй довелося б відкласти на невизначений термін свої справи, пов’язані з пошуком допомоги та поверненням до Республіки (хоч це й також краяло серце – її народ страждав і не міг чекати вічно). Головна проблема була в тому, що Кель так вічно існувати не міг. Йому було потрібно як мінімум якось харчуватись – а зараз він не міг ворухнути жодним м’язом.

Розпач і смуток накривали з головою. Раніше такого не було – всі виклики, що їх ставило перед нею життя, завжди мали шлях до вирішення. Для юної Міри – тієї, що колись бігала лісами у сандалях та з розпущеним волоссям – не було проблем, які б вона не могла вирішити своєю кмітливістю та гострим розумом. Леді Темноцвіт тримала оточуючу реальність твердою рукою, притримуючи забарвленими у золото нігтями.

Нинішня Ельмірена чи не вперше у житті не знала, що робити.

Повернення Келя в її життя, наче бурхлива гірська річка, змило усі роками вибудувані в підсвідомості бар’єри – і саме зараз це зробило її вразливою, як ніколи.

– Та за що… – важко притулившись спиною до стіни, ельфійка сповзла донизу й затулила обличчя долонями. Сльози, яких за все життя не було пролито майже ані краплинки, ринули потоком.

Плечі здригались.

– Міро! Міро, та ти чого… – Тріна, підбігши, опустилась поруч навколішки. – Не рюмсай, несила тебе такою бачити! Йди сюди, – вона обійняла ельфійку, міцно притиснувши її до себе.

Та обійняла її теж – та плакати не перестала, тепер вже рясно зрошуючи слізьми сорочку травниці.

– Було б чого ревіти… Він же не помер, це головне.

– Не помер… Але ж і не прокидається! – відповіла крізь сльози Міра. – І в мене жодних думок, як його повернути… З ушкодженою аурою я ніц не зроблю.

Вона врешті змогла трохи взяти себе в руки. Відсторонилась.

– Йому ж, зрештою, їсти треба, пити… Інакше він довго не протягне. А як, якщо він ковтати не може? Я намагаюсь з ним маною ділитись… по краплинці, перетворюю її з темної в нейтральну, щоб не нашкодити… Але цього мало…

Обличчя темної скривилось – здавалось, вона от-от знов розридається.

– Стій. Стій, заспокойся! – вимогливо промовила Тріна. – Головне, що Кель все ще живий. Надія є. А я… можливо, знаю, як йому допомогти.

Вона на кілька секунд замислилась.

– Можна зварити зілля… Яке, можливо, приведе твого коханого до тями. А те, що він ковтати не може – не проблема. Візьму у Дзена шприц з аптечки і ним введу. Просто у кров, так навіть краще буде.

– Ти звариш зілля, яке поставить на місце ауру? Не алхімічним способом? Без магії? – голос Міри був надтріснутим і недовірливим – та в ньому лунали нотки надії.

– Ну, – підморгнула їй Тріна, – я, може, не лісова ельфійка і не якась шаманка зі степу… Але знання дворфів про зіллєваріння та рослинний світ теж сильно недооцінені. І ти здивуєшся, яких цікавих результатів можна досягти, маючи потрібні інгредієнти та їх правильне поєднання.

Впевнившись, що Міра більш-менш заспокоїлась і уважно слухає її, склала руки на грудях – і продовжила.

– Ті плоди з Нічийних Земель мають дуже цікаві ефекти. А отой кущик з руїн – це взагалі знахідка… Якщо плоди – просто їстівні (дуже смачні, до речі), то листя – це щось. Якщо це все з’єднати у правильних пропорціях – може вийти саме те, що нам потрібно.

Вона звелась на ноги і простягла руку Мірі, допомагаючи їй піднятись.

– А ти краще йди та відпочинь трохи. І це не прохання, подруго! На тебе дивитись лячно… Давай-давай, іди.

– Дякую, – слабко посміхнулась ельфійка.

– Та покинь! Дякувати будеш, як все вийде.

* * *

Під невеликим навісом, прибудованим збоку до хатинки, димів над газовим пальником невеличкий похідний казан, а навколо розносилась просто непередавана суміш запахів.

Тріна готувала зілля.

Вона вирішила не робити це в будинку – інакше його довелось би не один день провітрювати. Перетягнула (з допомогою Дзена) у прибудову дерев’яний столик – хоч посічений кулями, та ще придатний до використання – і взялась до роботи.

Їй не було на кому перевірити готову сполуку. Дзен міг, звичайно, зловити в лісі якусь звірину та притягнути їй, але це був непідходящий варіант – аури тварин відрізняються від розумних істот. Та дівчина й не пішла б ніколи на таке.

Втім, їй це було і непотрібно. Готовність та придатність зілля можна було визначити за унікальним поєднанням запаху та кольору… У травників свої секрети.

Перші дві спроби виявились невдалими – але це було очікувано. Тріна зрозуміла, де припустилась помилки, і тепер все мало вийти.

Вона трохи хвилювалась – досвід в неї був, але щось подібне доводилось робити вперше. Та цілеспрямованість, прагнення допомогти подрузі й поставити на ноги ельфа, який мало не пожертвував собою заради коханої – переважували. Ну й, зрештою, це спосіб довести, що вона дійсно має хист… І зайвий аргумент для батечка Торвальда, що їй краще займатися улюбленою справою, а не вирушати кудись там в якості посла.

– Все працюєш? – Дзен визирнув з-за рогу.

– Ага, – відсторонено відповіла Тріна, перемелюючи у ступці зірчасте листя. – Слухай, принеси мою сумку з дому, в мене там сушений збір… Хоча стій. Йди-но сюди, маю що сказати.

– Я весь до твоєї уваги, булочко, – стримано посміхнувся найманець.

– Усмішку свою дурнувату зніми, гаразд? І поговори з Мірою, мені не до вподоби, що ви з нею як кицька з собакою.

– Це суто наша справа, пиріжечку, – відповів Дзен трохи холодніше, ніж зазвичай.

– Ні, гірський дух його забирай, це не лише ваша справа! – вигукнула травниця, на кілька секунд відволікшись від роботи. – Їй і без тебе важко, а ти ще гірше робиш.

– Тобі це важко пояснити, – відвернувши обличчя вбік, замислено промовив горянин. – Я багато в житті бачив, але ось так просто принести розумну істоту в жертву, навіть ворога – це для мене занадто. Є певний кодекс воїна…

– Кодекс воїна у найманця? – непідробно здивувалась Тріна.

– Я не завжди був найманцем, – всміхнувся Дзен.

– Слухай, – змішавши останні складники, дівчина лишила зілля настоюватись та підвелась з-за столу. – Я приємно здивована, що в тебе є свої принципи, Дзене. Чесно. Ніколи б раніше не подумала… Але зараз для них не час. Для мене все це теж моторошно, і я не знаю, чи на місці Міри змогла б вчинити так само… Але вона темна, врешті-решт, для них це звична річ. А той ельф був зрадником, який прийшов її вбити… І він би все одно помер. Чи, може, – вона підозріливо зіщулилась, – ти волів би його врятувати?

– Ні, – світловолосий опустив очі додолу. – Гаразд… Я поговорю з леді Темноцвіт… з Мірою, – його обличчя на мить набуло звичного шкідливого вигляду. – Раз ти так вже просиш, пампушечко! Зроблю це для тебе.

– Ой як мииило! – знущальницьки протягнула Тріна. – Зроби це не для мене, а тому, що так треба. А, і ще… Знайди в отій своїй аптечці чистого шприца. Знадобиться.

* * *

Свідомість поверталась поволі, поштовхами. Спочатку він знов почав відчувати своє тіло. Зміг облизати пересохлі губи та кліпнути повіками. Потім – почув голоси.

– Колись, високородний, – в інтонаціях того, хто говорив, відчувались повчальні нотки навпіл з іронією та відвертим дуркуванням, – Одна розумна людина винайшла дуже корисну річ – називається “бронежилет”. Спеціально, щоб такі мамчині герої, як ти, не отримували кулю в пузо. Це ж база, слухай. Грунт. Фундамент, можна сказати.

– Дзене, – втрутився Мірин голос, – він ледь очуняв. Точно рахуєш, що зараз час доймати його?

– О, пробачте, леді Темноцвіт! Я лиш зважив, що невеличка лекція з техніки безпеки не завадить…

– Дзен! – голос темної набув застережливих ноток.

– Ой, та добре, добре! Вже йду. Не буду заважати вам… гм… милуватися.

– От же ж дурко…

Наступним повернувся зір.

Він лежав на ліжку у їхній кімнаті – і, судячи з того, як затерпло тіло, лежав вже давненько. Пахло, як у будинку цілителя… Загалом, не дуже добре.

Міра сиділа поруч, тримаючи його за руку. Невідривно дивилась в очі. І в цьому погляді було стільки всього, що одразу стало тепліше – і на душі, і в цілому.

– Пелюсточко… – голос був хрипким та напрочуд тихим, говорити було важко. Спробував підвестись – невдало.

– Лежи, не рухайся, – ельфійка ніжно притиснула його плечі долонями. – Тобі треба трохи відновити сили.

Вона злегка примружила очі. Розтягнула губи в усмішці – ледь-ледь.

– Я тобі колись уже казала, промінчику – необов’язково затуляти мене собою, якщо хочеш мені щось довести.

– Знов глузуєш, – Кель слабко всміхнувся.

– А що з тобою ще робити, горе сонячне, якщо по-нормальному ти не розумієш? – зітхнула Міра. – От скажи, навіщо було підставлятись під кулі? Я б устигла. Кинула б закляття…

– Не встигла би, – ельф ледь помітно, наскільки дозволяв його стан, похитав головою. – Він вже тиснув на гачок, ти б точно постраждала. А в мене хоч кольчуга була… Могло вийти.

– Але не вийшло, – підсумувала темна. – Більше не ризикуй собою так. Будь ласка.

– Нічого не можу обіцяти! – губи проти волі склались у шкідливу посмішку. – Скільки я отак пролежав?

– Три дні, – тихо відповіла ельфійка. – Дякуй Тріні, що живий… Я не знаю, що за зілля вона приготувала, та воно допомогло.

– Обов’язково подякую, – запевнив Кель. – Їсти хочеться страшенно.

– Доведеться потерпіти, промінчику, – трохи винуватим тоном промовила Міра. – Тріна сказала, поки не можна… Вона зварить ще одне зілля – поживне, воно трохи втамує голод. Але треба почекати. Недовго. Трішечки, – вона весело підморгнула йому. – ось стілечки.

– Гаразд, – ельф ледь помітно кивнув головою. – А стосовно того, чи можна мені тебе поцілувати, вона нічого не казала?

– Мм… Дай згадати… – темна мрійливо закотила очі. – Ні, здається, нічого, – і, заплющивши очі, схилилась до нього.