Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Прикордонна застава лишилась позаду. Тріна озирнулась, перехопила зручніше саквояж і, твердо карбуючи крок, рушила туди, де чекав транспорт.
Тьмяне сяйво зелених ламп, що освітлювали тунель, химерно відбивалось у сріблястих рунах, якими була розшита її похідна сукня. Республіканці зробили освітлення спеціально для візитерів з поверхні – але світла було ледь-ледь, щоб воно не заважало самим темним.
Їй не подобалось Підземелля (конкретно це – бо в цілому жити під землею вона звикла), не подобалась ця подорож і ще більше не подобалось батькове рішення. Але Торвальд Каменегруд, голова клану Гібіскусів та один зі старійшин Гірської Конфедерації, вирішив, що його прийомна донька – найліпша з кандидатів, яких можна відправити у дипломатичну місію. Та не будь-куди, а до темних ельфів. У Сутінкову Республіку.
Це, звичайно, ніби як вже трохи не ті темні. Ними не керують жриці, вони не поклоняються Ллос і не приносять нікого в жертву… Та все ж таки.
Ні, насправді вона все це розуміла. І не боялася. Просто їй взагалі була вкрай не до вподоби ця ідея – відправлятися кудись послом.
Вона ж бо хотіла стати травницею. Коли вже рунною майстринею їй бути не судилось – бо для того, аби тобі корились руни, треба народитися дворфом, а вона, на жаль, всього лиш людина. Ну, та як не вийшло з одним захопленням, взялась за інше – з усім властивим їй ентузіазмом. Читала підручники – і ті, що можна було знайти в бібліотеках підгірного міста, і ті, що на замовлення доправляли їй з поверхні; вчилась користуватися інструментами; гуляла рідними підземеллями, збираючи трави й гриби та намагаючись за допомогою казана, пальника й мірного стакана витворити з них щось корисне.
Але батечко Торвальд вирішив, що життя серед засушених гербаріїв та диму алхімічного казана не годиться для його вихованки. І противитись йому було майже неможливо, бо кожне його рішення – тверде, мов сам камінь.
От і довелось їй мандрувати сюди через півсвіту. Тягнути з собою цей дурнуватий саквояж (коли наплічна сумка була б куди зручнішою). Та ще й одягатися… Ось так.
Тріна звикла до зовсім іншого одягу – вільні штани, жилетка, сорочка. Тепер їй було максимально незручно. А ще постійно марилось, що ця світла сукня її повнить.
Це видавалось дивним – вирісши серед дворфів, кожен з яких був за замовчуванням крупнішим за неї, дівчина ніколи не комплексувала з приводу своїх форм. А от тут, серед вічно струнких темних ельфів – раптом почала…
Добре, що в саквояжі, окрім всяких потрібних і не дуже речей, лежить також і змінний одяг. Нормальний. Зібрала потайки від батечка Торвальда. Разом з енциклопедією травника і ще деякими дрібничками.
Обережно, притримуючи заплетене у дві важкі коси темне волосся, дівчина сіла в запряжений ящерами критий візок, що мав доправити її до місця проживання.
* * *
Посольський квартал складався усього з пари свіжозведених будівель. Мешканців, видно, було не так багато… Та й з будівництвом у темних нині були проблеми.
Раніше, за часів панування жриць, усе було просто: всю важку працю виконували раби. Деяку тонку роботу здійснювали маги з Ель-Міраен – місцевої чародійської спільноти, символом та місцем проживання якої була висока, прикрашена рунами й сяючими кристалами вежа у центральному кварталі. Самі жриці з їхніми божественними закляттями та ритуалами теж дещо могли – але ніколи свої білі рученьки побутом не марали.
Після революції та приходу нової влади усе змінилось. Вчорашні раби допомогли повстанцям – в обмін на звільнення. І Ельмірена Темноцвіт дотрималась обіцянки, подарувавши їм свободу. От тільки не всі з них виявили бажання працювати на Республіку й приносити користь суспільству – напрацювались вже, як би, в минулому житті. Дехто лишився у війську, до якого приєднався у ході заколоту, а більшість – просто розбіглись, аби жити на свій розсуд. Особливо це стосувалось дуергарів, велика кількість яких повернулись до звичного їм життя – грабунків, набігів та розбою. Тож тепер республіканці мали клопіт з учорашніми союзниками.
Більшість магів загинули під час війни – здебільшого вони лишились вірними старому порядку. Згодом Ель-Міраен, як один з оплотів теократії Ллос, взагалі ліквідували, створивши натомість школи для обдарованих темних. Але мали минути ще роки, доки вони навчать та випустять у світ новий чародійський ресурс…
Тож будівельними роботами займались відставні бійці Тіньової Гвардії, що вирішили після перемоги змінити рід занять, та зовсім невелика кількість магів. В їхньому розпорядженні була деяка техніка, завезена з країн поверхні, але її поки що було надто мало.
Тріна увійшла до кімнати, в якій ще відчувався запах свіжої фарби та вапна. “Майже як удома”, – іронічно подумала дівчина. А тут було не так вже й погано… Кімната простора, з широкими вікнами. Велетенські друзи кристалів, що висять над містом, наповнюють її химерним фіолетовим сяйвом.
Розібравши речі, вона перш за все перевдягнулась, скинувши незручну сукню та перевзувшись у зручне похідне взуття замість набридлих черевиків на підборах, що вже встигли добряче намуляти їй ноги. За це вона окремо батечку Торвальду вискаже все, що думає… Колись. Можливо.
Дістала та поклала на тумбочку енциклопедію травника. Пильно поглянула на книгу. Потім – на ліжко. Примірялась – і з розмаху сіла на нього. Набитий алхімічною піною матрас м’яко спружинив під її вагою. Темні знають толк в комфорті – цьогов них не відняти…
Треба відпочити з дороги – а потім можна й книжечку почитати. А усі оті високі посольські справи почекають… Та хоча б до завтра.
* * *
Пункт прикордонного контролю був кам’яною спорудою, що перекривала собою вузький тунель. Тут як і захочеш – не проминеш…
– Як вас звати? – буденно запитав іллітірі-прикордонник, налаштовуючи скануючий артефакт.
– Дзен.
Прибулець був людиною. Одяг, зовнішність та постава видавали в ньому колишнього військового з якоїсь поверхневої країни – або, принаймні, того, хто мав стосунок до військової справи.
Високий, жилистий – ані унції зайвої ваги, але й без непотрібної гори м’язів. Стрижене “під їжачка” біле волосся, виголені скроні та сталево-сірі очі. В тон очам був і одяг – штани й куртка з цупкої тканини та з безліччю кишень, розташованих так, щоб усе потрібне завжди було під рукою. Довершував картину масивний рюкзак з купою лямок та застібок.
Особливою прикметою гостя було обличчя – суворе, немов висічене з каменю, воно разом з тим несло тінь вічної насмішки.
– Документи, – чоловік простягнув ельфу складений в кілька разів папірець, що сяяв різнобарвними печатками – як звичайними, так і магічними. – Тут написано: “Рене МакДугал зі Скелястого півострова”, – докірливим та втомленим голосом промовив прикордонник. – Навіщо обманюєте?
– Дійсно, матуся з татусем називали мене так, – куточки губ світловолосого злегка смикнулися. Ледь-ледь. – Ті ще витівники були. А Дзен – це радше позивний… Або прізвисько. У колі друзів, так би мовити.
– Ясно, – темний навіть не став коментувати тонкий гумор незнайомця. – Що в рюкзаку? Сканування показує магічні структури.
– О, лише деякі побутові артефакти. Для особистих потреб. Показати?
– Та ні, не варто, – прикордонник про всяк випадок ще раз провів скан-артефактом вздовж рюкзака. Він прагнув скоріше здихатись цього дивака – скоро закінчувалась його зміна, і ельф волів піти відпочивати, зберігши гарний настрій. – Ну і останнє… мета візиту?
Блондин посміхнувся на всі тридцять два і, смакуючи кожну літеру, з неймовірною насолодою промовив:
– ТУРИЗМ!
