Раді Вас бачити!

Сутінки опускались на Сіру Смугу.

Посеред галявини, поміж кинутих на землю спальників та складених купою речей, закипала вода у казанку, підвішеному над похідним пальником. Все це знайшлось в рюкзаку у Дзена, який часом здавався бездонним.

Сам найманець крутився навколо, займаючись вечерею.

Тріна сиділа поодаль, гортаючи якусь книжку. Вона намагалась зайвий раз не заводити розмов – аби не давати одному язикатому блондинові нового приводу для кпинів.

Кель сидів під деревом, бездумно дивлячись в землю. Він все шукав зручного моменту, аби поговорити з Мірою наодинці. Момент зустрічі в бункері вийшов якимось змазаним та неприродньо холодним, а йому стільки всього хотілось їй сказати…

Та слушної миті поки так і не знайшлось.

– Де ми знаходимось? – подала голос Ельмірена. – А то в мене якось не було змоги запам’ятати дорогу. Я маю повернутись до Підземелля… – у сірих очах блиснув вогонь. – І там декому звернути шию.

– Ми на самому заході Сірої Смуги, – відсторонено відповів Дзен, не відволікаючись від казанка. – Прямо на півночі – імперський кордон. Найближчі входи до тунелів – на південний схід звідси. Але, – помішавши варево у казанку, він підняв на неї очі, – я б вам не радив.

– Це ж чому? – ельфійка злегка припідняла брову.

– Та так, – з легким відтінком сарказму відповів найманець. – Там, знаєте, війна і все таке. Ви не пройдете. А в мене – інші плани.

– Війна? – здивовано перепитала Міра. – Яка війна, з ким? Коли я ще була вдома, Республіка ні з ким не воювала…

– Якщо коротко, – Дзен відклав ополоника й випростався, – на ваших темних напали інші темні. З мечами, в обладунках, а з ними – оті гарячі штучки в чорно-золотих ганчірках і зовсім не трендовими татуюваннями павуків на милих личках. Кричали щось на кшталт: “За Конклав!”, “Смерть єретикам” і тому подібну пургу. Ми встигли накивати п’ятами якраз тоді, коли по всій столиці йшли бої.

– Великі Доми об’єднались, – обличчя ельфійки потемніло. – Я знала, що від них годі чекати чогось доброго, та щоб так швидко… Але як вони прорвали захист?! В нас щити на кордоні, стаціонарні артефакти…

– Ну, не знаю, – найманець знизав плечима. – Я бачив якийсь золотий портал, з якого виходили вояки.

– Об’єднанні божественні ритуали, – процідила крізь зуби темна. – Я ж їм казала – треба збільшити витрати на оборону. Бісова Рада! Бісів Леріанокс! – зі злістю вдарила кулаком по дереву. – Мені треба подумати.

Плавним рухом підхопившись з землі, ступаючи нечутно й стрімко, рушила за межі стоянки – у темряву, куди не досягало світло від вогню.

Кель, зачекавши хвилину, пішов слідом.

* * *

Міра стояла, прихилившись до дерева та зчепивши долоні в замок. Сірі очі невідривно дивилися в темряву, вираз обличчя поєднував хвилювання, зосередженість та напружену роботу думки.

Кель тихо підійшов, якийсь час мовчки стояв поруч, не наважуючись заговорити. Простягнувши руку, обережно торкнувся її плеча.

– Пелюсточко…

– Не називай мене так, – вона різко відсмикнулась.

– Що сталось? – з сумом в голосі спитав ельф. – Навіщо ти… ось так?..

– Стались десять років, що минули з дня нашої зустрічі, Кельміраелю, – холодно відповіла ельфійка, обернувшись до нього й склавши руки на грудях. – Сталось ціле життя, в якому мені довелось переступати через себе, змінюватись та переосмислювати майже все, що я знала. І тут, раптом, з’являєшся ти…

– Я мчав сюди через півсвіту, щоб знайти тебе, – гірко промовив Кель, опустивши очі донизу. – Щоб допомогти…

– І я вдячна за це, – згідно кивнула Ельмірена. – Темні цінують вчинки. Але зараз… прямо й відверто кажучи – мені не до сердечних розмов. І не до тебе. Йди. Прошу.

– Гаразд… – розвернувшись та понуривши голову, ельф, мов тінь, попрямував назад.

В минулому його неабияк дратувало, коли вона називала його “промінчиком” і майже ніколи – на ім’я. А тут все зміинлось з точністю до навпаки – і це найбільше краяло серце.

* * *

Мовчки повернувшись до табору, Кель розстелив на землі плед і став вмощуватися на ніч. Дзен, побачивши його похмуре обличчя, відкрив було рота, щоб пожартувати у своєму звичному стилі – та не встиг.

– Ані слова, – буркнув Сьомий Промінь. – Бо зарубаю.

І вклався спати.

Міра повернулась через кілька хвилин. Присіла до вогнища.

– Гаразд, – спокійно промовила вона. – Плани міняються. Мені треба дістатись цивілізованих земель – в мене лишились деякі можливості та зв’язки на поверхні, і я їх використаю, аби допомогти своєму народові.

– Ну, – Дзен потис плечима, – як я й казав – на півночі кордон Імперії Нортгард. І ми, радше за все, підемо якраз туди. Мені треба доправити ось цей рум’яний пиріжечок з вишнями додому, а для цього спочатку…

– В мене є ім’я, МакДраник, – Тріна зміряла його вбивчим поглядом, опустивши книгу. – Ще одне слово про випічку, пов’язане зі мною – і на ранок шукатимеш свою макітру в кущах. Хоча, тобі може й без неї нормально…

– Я МакДугал, карамелько, – анітрохи не знітився світловолосий. – І я ніколи не повірю, що ти можеш бути такою жорстокою.

– Між вами прямо іскри літають, – зауважила Міра. Хоча по голосу відчувалось, що їй байдуже.

– Іскри хіба в нього з очей посиплються, коли я йому вріжу, – пробурчала Тріна, знов занурюючись в книгу.

Дзен у відповідь лише посміхнувся “на всі тридцять два”.

– Завтра рушимо трохи західніше. Є в мене тут недалечко один барліг… Треба перечекати кілька днів. Карлос лютуватиме, як дізнається, що його хлопців перебили, краще з ним зараз не перетинатися. А там – подумаємо, як краще дістатись Імперії.

– Гаразд, – кивнула головою ельфійка, подумавши кілька секунд і щось для себе вирішивши. – Імперія так Імперія. Я пішла відпочивати…