Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Перше на шляху від бромвельдського кордону місто віддалено навіювало ті ж відчуття, що й перше село – час тут немов зупинився. Акуратні біло-червоні будиночки з черепичними дахами та різьбленими дерев’яними віконницями зовсім не корелювали з епохою технологій та прогресу, і лише подекуди були розбавлені новобудовами.
Хостел на околиці, в якому зупинилась четвірка мандрівників, був саме будівлею новітнього часу. Старий заїжджий двір, що існував у місті в незапам’ятні часи, наразі… більше не існував. Що саме сталось, ніхто вже й не пам’ятав, серед місцевих пліткарок були на слуху кілька версій, найпопулярнішими були дві: про заїжджого мага, що вирішив поекспериментувати на дозвіллі – та й доекспериментувався до вибуху, в якому зникла вся споруда, і про розбійників, що спалили готель під час одного з останніх набігів з диких територій. Колись давно територію Бромвельда й Нічийні Землі розділяв Маер-Ліаріс – спільнота високих ельфів, що вирішили покинути свій Великий Ліс та пошукати нового щастя деінде у світі. Але після Магічних Воєн все змінилося, через виникнення аномалій та часткове вимирання лісу ельфи мусили переселитись східніше, і князівство знову лишилось відкритим для нападів.
На щастя, відділення Гном’ячого Банку у містечку було, і Тріна змогла нарешті скористатися своїми фінансами – за допомогою кристала. З Мірою та її рахунком все було складніше – ельфійка для доступу до нього мала пройти певну процедуру, і зробити це можна було лише у центральному представництві у столиці.
Втім, головне, що фінансові питання на поточний момент були вирішені.
Вони розмістились у трьох кімнатах – окремо Дзен, окремо Тріна, ну і ельфи, звісно ж, разом. Номери були обставлені по мінімуму – ліжко, крісло, стіл, та й усе.
Кухня була спільна, одна на поверх, як і душова кімната, але це не мало великого значення. Крім них, тут майже не було постояльців, а дівчата по достоїнству оцінили можливість привести себе до ладу у більш-менш нормальних умовах після довгої мандрівки та постійних ночівель “у полі”.
* * *
Зручно вмостившись у кріслі, Міра гортала текст на планшеті.
Хоч Цернберг, подібно до недавнього прикордонного села, і виглядав осередком давнини посеред сучасної країни, одна відмінність все ж була – мережа тут вже працювала. Дзен заходився налагоджувати зв’язок із Торвальдом, аби повідомити про ситуацію й домовитись про подальші дії. Ну а ельфійка вчергове випросила в Келя планшет – дізнатися останні новини з Підземелля.
Новини були… неоднозначні. І викликали такі ж неоднозначні почуття.
Боротьба тривала – бійці Мельхіора не припиняли опору й продовжували дошкуляти ворогу диверсіями, засідками та раптовими нападами. Проте у порівнянні з військом Конклаву та тією частиною республіканців, що підтримала новий уряд, їхні сили були мізерними, і ворог брав числом. Сили повстанців танули, час спливав…
Правда, допомога прийшла звідти, звідки вже точно ніхто не чекав – “Діти Ллос”... несподівано приєдналися до сил спротиву. Чи то жриці з чужих Домів та їхні союзники не оцінили зусилля тих, що першими відкрито виступили на підтримку старого порядку, чи причина була в іншому – невідомо.
Новина була нівроку суперечливою – і викликала такі ж самі емоції. Раніше Міра мала непереборне бажання після повернення додому переловити дрібних мерзенних павучат і натурально повідривати їм вуха – адже, власне, з них усе й почалось. А тепер – просто не знала, як реагувати.
Наступна новина викликала просто вир емоцій – і далеко не позитивних. Повстанці знайшли й підірвали склад підземних големів-смертників поблизу столиці.
Це була ще спадщина Великого Дому О’Кхар. Після революції големів не стали знищувати – конкретних планів на смертоносну зброю не було, та все ж вона могла колись згодитися. От і згодилась…
Вибухом накрило три житлових квартали, а кілька суміжних тунелів виявились засипаними та заблокованими.
– Бісів Мельхіор, – ледь стримуючись, процідила крізь зціплені зуби ельфійка. – Повернусь – надаю запотиличників, як малому шкодливому хлопчиськові!
Те, що вона дізналась наступним, і взагалі стало останньою краплею.
Леріанокс був знайдений мертвим. Невідомо, як до нього дістались – цей покидьок мав би й до вітру не ходити без охорони, але факт є факт.
Сама по собі новина була скоріш доброю – хоч Міра й дуже хотіла особисто дістатись до вилупка та вирвати йому кадик ось цими самими золотистими нігтиками. Та вже як є…
Нюанс був у тому, якою саме смертю помер горе-лорд і як на це відреагувало суспільство. Схоже, нові “союзнички” спонукали Мельхіора до відверто терористичної тактики – що й не дивно, враховуючи, що колишній командувач Тіньової Гвардії і сам надмірною гуманністю не вирізнявся. Але раніше поруч була Ельмірена, яка у крайньому випадку давала занадто нарваному соратникові по руках. Тепер же її не було – і лідер повстанців пустився берега.
Якщо коротко – знайшли не всього Леріанокса, а його голову, прибиту до стіни на одній з центральних столичних вулиць. До голови був пришитий… ще один важливий орган, а поруч висіла глузливо-знущальницька записка: “Був ельф – став слон”.
Тепер навіть та частина темних, що раділа змінам та вітала прихід Республіки, відверто називала повстанців “терористами”, а Мельхіора – “звихнутим кривавим маніяком”.
– Ідіоти! – насилу стримуючись, прошипіла ельфійка. – Ви ж проти себе так усе Підземелля налаштуєте! Kaer sha’ssa marem!
Вона мало не пошпурила планшет об стіну. В останню мить опанувала себе і просто кинула його на стіл.
– Пелюсточко… – знайомі долоні лягли на плечі, злегка масажуючи їх. – Не треба ламати цей пристрій, він нам ще згодиться. Що це була за фраза в кінці? Щось мовою іллітірі?
– Так, – Міра примружила очі. Ніжні дотики пальців, що раз за разом впевнено знаходили чутливі точки в районі плечей та шиї, мимоволі змушували ледь стримувану лють відступити в глибини свідомості та зачаїтись. – Це побажання… дуже недобре. Радше навіть прокляття, – вона глузливо всміхнулась краєчками губ. – Міг би вже за стільки років зробити мені приємність та вивчити нашу мову… промінчику.
– А я-то гадав, – Кель схилився нижче, шепочучи їй на вухо й легенько лоскочучи його губами, – приємність тобі треба робити… гм… іншим способом! – у голосі ельфа з’явились насмішкуваті нотки.
– Що я чую? – темна здивовано розплющила очі. – Сороміцькі жарти? Світленький, ти мабуть забагато з Дзеном спілкуєшся останнім часом. Мені не дуже до вподоби такі зміни в твоєму образі…
– А хто сказав, що я жартую? – всміхнувся Кель. – Ти якась напружена й засмучена, тобі б зараз не завадила невеличка… розрядка.
– Промінчику… – зітхнула Міра. – Я дійсно занадто напружена, а ще – дуже зла. Від мене зараз буде ніц користі, я нічого не зможу тобі дати…
– А це й не потрібно, – заспокоююче промовив ельф, продовжуючи розминати її плечі. – Просто ляж і прийми… як ти кажеш… найбільш зручне положення. Я зроблю все сам…
– Промінчику! – вона повільно звелась на ноги, обернулась до нього. – Ти це зараз серйозно? – її голос лунав здивовано, та десь в глибині прослизали знайомі грайливі інтонації.
– А я хіба колись жартував про такі речі? – тихим вкрадливим голосом промовив Кель, притягуючи її до себе. – Роздягайся, моя темна квітко. Чи… – його пальці повільно ковзнули вниз, намацуючи зав’язку на її одязі, – допомогти?
