Раді Вас бачити!

– За десять хвилин будемо на місці, промінчику, – Міра зосереджено дивилась на дорогу.

Минуло три тижні.

За цей час Келю та Ельмірені довелось багато де побувати… І багато з ким зустрітися. Здебільшого – не з найприємнішими особистостями…

Коротко кажучи – ельф дізнався про дійсно “темний” бік своєї коханої. Він давно розумів, що Міра далеко не біла й не пухнаста, що в минулі роки їй довелось багато чого пройти та пережити і на цьому шляху вона не перебирала союзниками. Але одне діло – розуміти і зовсім інше – побачити наживо…

Втім, він зумів прийняти і це.

Артефакти вдалося збути. Не так вигідно, як хотілося б – але виручити більше, не витрачаючи час та зайвий раз не ризикуючи, було майже нереально. Принаймні тепер їм вистачало грошей на всі їхні потреби. Навіть транспортом вдалося обзавестись.

Самохід був бюджетним і відверто лайняним – в ньому постійно виходив з ладу то двигун, то магічний контур, то ще щось. Деякі блоки довелось повністю замінити. А одного разу ельфу довелось освоювати експрес-ремонт в польових умовах, консультуючись по прямому зв’язку з Дваліном – який і так не радий був зайвій увазі з боку Келя, а тут і взагалі сипав такими відбірними дворфськими загибами, що хой бери та записуй.

Міра потім відверто попередила:

– Промінчику, не приведи Темрява почую від тебе одне з цих слів – ображусь. Ну, так, легесенько. От на стілечки.

Власне, до Дваліна та інших своїх знайомих з Вченого Братства ельф теж звертався по можливу допомогу – але дворф врешті-решт попросив його не дзвонити, бо, цитуючи, “сковорідці під моєю дупою вже нема куди далі грітися”. Решта – просто послали Келя в пішу еротичну прогулянку. Після провалу експедиції у Західні Гори та деяких супутніх подій члени Братства ставились до сонячних ельфів не найкращим чином.

Поліси Східної Технократії лишились позаду. Тепер попереду лежали східні степи з їхніми вільними містами та анклавами степових ельфів. Останні їм були нецікаві, а от одне з перших – дуже.

Містечко Дольмір, попри те, що було геть невеликим, зібрало у своїх межах представників майже усіх рас та народів континенту. Здебільшого це були ті, хто шукав кращої долі та вирішив випробувати долю на межі цивілізованого світу. Але природньо, що тут, подалі від юридичної машини альянсу Ліберті та суміжних із ним країн, також полюбляв селитися усякий непотріб. Тож підтримувати тут бодай якусь видимість закону та порядку було справою нелегкою… І багато в чому специфічною.

– Тримай вуха гостро, промінчику, – Міра зупинила машину біля великої дерев’яної будівлі з восьмикутною мідною зіркою на дверях. – А клинок – напоготові.

В кишені у ельфійки завібрував комунікатор. Вона дістала його, прочитала повідомлення, задоволено посміхнулась та вийшла назовні.

Будівлю охороняли. Двоє дуболомів у крислатих капелюхах, озброєні важкокаліберними дробовиками, лузали насіння та ліниво спльовували лушпиння на землю.

– Шериф не приймає, – змірявши ельфів байдужим поглядом, промовив один. – Чешіть звідси, вухаті.

Кель зробив було крок вперед – та ельфійка м’яко притримала його за руку.

– Передай Найджелу, – звернулась вона до охоронця, – що темрява іноді приходить раптово.

Здоровань кілька секунд дивився на неї – здавалось, якщо прислухатись, то можна було почути, як скриплять шестерні в його мозку. Потім рушив до дверей та зник усередині.

– Заходьте, – пробурчав, вийшовши за хвилину.

* * *

Батьківщина напівросликів – північно-західні передгір’я. Але представників цієї раси можна зустріти майже в будь-якому куточку світу (окрім, хіба що, Підземелля).

Найджел Гольбінс був саме напівросликом. До того, як стати шерифом (і, фактично, єдиним уособленням закону та влади) у Дольмірі, він встиг спробувати багато інших, цікавих та не завжди законних занять… І дечим займатись так і не припинив, хоча й не афішував цього.

Низькорослий та сутулий, з розтріпаним темним волоссям та ріденькою борідкою, одягнутий у пожовклу сорочку та добряче потерту шкіряну жилетку з нашитою восьмикутною зіркою, він, сидячи за грубо збитим з дощок дубовим столом, саме обідав. Акуратністю під час їжі місцевий шериф себе не обтяжував – сорочка була вже добряче заляпана, та йому, вочевидь, було плювати.

– О! – він витер губи серветкою, зіжмакав її та кинув у сміттєву урну в кутку. Не влучив. – Це ж треба. Сама Ельмірена Темноцвіт! Якось виглядаєш… незвично й трохи блідувато. Втім, чхати на то. Сто років би тебе ще не бачити… Я щиро сподівався, що ти здохла – після останніх новин з того вашого Підземелля.

– Не забагато балакаєш, дрібното? – зі сталлю в голосі запитав Кельміраель.

Напіврослик видобув з-під столу масивний сріблястий револьвер, недбало поклав його на столешницю.

– Рівно стільки, скільки треба. А тебе, вухатий, я не знаю і взагалі ніц тебе не питав. Коротше… Чого приперлись?

– Як грубо, Найджеле, – холодно посміхнулась Міра. – А як же наша стара дружба?

– Після нашої “старої дружби” мене три роки намагались взяти за дупу одночасно імперська таємна служба та СБ Технократії. Кажи, що треба – і вшивайтеся обидва. О, а краще просто вшивайтесь.

– Гаразд, – посерйознішала ельфійка. – Потрібні маномісткі кристали. З однієї відомої тобі копальні. Я лишу тобі координати, куди їх доправити. За гроші не хвилюйся.

– Ні, – твердо промовив напіврослик.

– Що, отак одразу “ні”?

– Ага. Як ти там любила казати? Дві літери: “Н”, “І”. Що неясно? Я з тобою більше ніяких справ не вестиму, мені минулого разу вистачило.

– Найджеле… – зітхнула Ельмірена. – Давай по-хорошому.

– По-хорошому? – визвірився коротун. – По-хорошому я зараз тебе і твого дружка в буцегарню кину – аби ви там трохи подумали, куди слід сувати свої довгі вуха, а куди ні. Боб! Едгар!

Обидва дуболоми увійшли всередину – зі зброєю навперейми. Кель схопився за зброю.

– Спокійно, промінчику, – ледь чутно промовила Міра. – Ну, раз не хочеш по-хорошому, маля – то буде по-моєму. Перевір, будь такий ласкавий, як там справи на складі у передгір’ях.

– Я тобі не “маля”! – обличчя шерифа пішло плямами. – Чекай. Звідки тобі відомо про склад?

Під столом щось завібрувало. Найджел пірнув рукою під столешницю, дістав звідти комунікатор – масивний, пошкрябаний, явно не найновіший.

– Так, Джо… Що? Дрон? З вибухівкою?

– От бачиш, Найджеле, – мило посміхнулась Міра. – По-хорошому не вийшло. Якщо я за годину не вийду на зв’язок…

– Тобі геть клепки бракує, темна, – ледь стримуючи лють, напіврослик відклав пристрій убік. – Там поруч поселення, де живуть робітники. Якщо вибухне запас кристалів…

– То буде дуже сумно, знаю. Мені цього б не хотілось. Чесно.

Найджел кілька секунд свердлив її злим поглядом. Потім дістав з шафи ручку й папір.

– Пиши. Скільки, куди. Потім – вшивайся геть разом зі своїм дружком. Геть – це означає з міста.

– Я знала, що ми порозуміємось! – посмішка ельфійки стала ще ширшою. – Сподіваюсь, нам дадуть піти спокійно? Ти ж розумієш…

* * *

Виїхавши з міста, Ельмірена прибавила швидкості. За кілька миль – зупинилась. Прибрала руки з керма, переводячи подих.

– Міро… – порушив тишу Кель. – Скажи, ти б справді це зробила?

– Я до останнього сподівалась, що до цього не дійде, – глухо відповіла ельфійка. – Вибач, промінчику… Мені дуже важко.

Ельф кілька секунд мовчав.

– Чим далі, – зітхнувши, нарешті промовив він, – тим більше дізнаєшся… Гаразд, пелюсточко, – він узяв Міру за руку. – Я все ще вірю, що ти просто так нікому не заподієш зла.

– Це дуже приємно, – через силу посміхнулась темна, – коли хтось в тебе вірить… Треба зв’язатись з Мігелем – хай дасть відбій своїм.

Вона дістала комунікатор – і в цей момент залунав виклик.

– Вітаю, леді Темноцвіт! – на екрані з’явилось усміхнене обличчя Дзена. – О, та вас прямо не впізнати. А де високородний?

– Привіт, Дзен, – стримано промовив Кель.

– Що? Це ти там? А ну покажись… Ахахахаха! – побачивши, як ельф тепер виглядає, найманець нестримно заіржав. – Тебе тепер хоч на обкладинку жіночого журналу, чесне слово.

– Дзене, – Міра стримано посміхнулась, – ти у справі чи просто розважитись?

– Та от скучив за вами двома, дай, думаю, подзвоню… Звісно ж, у справі, – обличчя горянина набуло серйозного виразу. – Я знайшов тих, хто вам потрібен. Глава клану фон Штраус готовий вас вислухати. Тільки, цейво… – він озадачено почухав потилицю. – Перед тим, як вирушати туди – зніміть отой ваш маскарад. Гноми такого не люблять… Особливо – ці. Па-па! – виклик завершився.

– Ну що, промінчику… – дивлячись у вікно, промовила ельфійка. – Здається, нас чекає ще одна подорож.