Раді Вас бачити!

– А де… – розгублено озирнулась Тріна.

– Високородний вирішив не йти, – криво посміхнувся Дзен. – Лишився там зі своїми рунами та схемами.

– Та ні, – Міра зосередилась. – Я пам’ятаю відчуття від зміни магічних потоків під час переходу… Він теж перенісся. Але щось пішло не так – ми тут, а він десь… – вона обернулась і вказала рукою туди, де простягався видимий лише магічним зором аномальний пояс, – там.

– Ну що ж, – зітхнувши, Дзен поклав їй руку на плече, – висловлюю свої щирі співчуття…

– Йди к бісу! – різко смикнувши плечем, ельфійка скинула його долоню. – Ми не знаємо напевно, чи він загинув. Треба повернутися!

– Куди, туди? – найманець здивовано покрутив пальцем біля скроні. – Леді Темноцвіт, з вами все нормально… чи як завжди? Ні, мені теж шкода містера Сонячного, він був прикольним, хоч і занудою… Та я не самогубець і макітра в мене хай не сама розумна, зате одна – і сувати добровільно її в петлю я не стану. І вам не раджу.

– А я тебе й не питатиму! – різко відповіла Ельмірена, розвертаючись та прямуючи у напрямку гиблої місцини.

– Міро! – Тріна спробувала зупинити її. – Не йди туди сама!

– А з ким? – темна, на мить зупинившись, обернулась і вичікувально поглянула на неї. – Твій безстрашний охоронець не горить бажанням, а ти… для тебе це зайвий ризик, мала. Вибач, – і рушила далі.

* * *

– Міг би і допомогти їй! – сердито вперши руки в боки, Тріна втупила сердитий погляд у Дзена. Обличчя травниці набуло розгніваного виразу, щоки зарум’янились.

– Не треба так грізно показувати мені кулак, пампушечко! – удавано жахнувся найманець. – Я вже й так тебе боюсь більше, ніж ворожих диверсантів під Костянтинівкою. Тільки не питай, де це, все одно не зрозумієш. І ще ти така мила, як сердишся… Стій, не бий! Мій обов’язок – допомагати, перш за все, тобі. А якби я пішов з цією наві… тобто, з нашою темною леді, то на кого полишити тебе, моя цукрова пудрочко?

– А я піду з тобою, – трохи заспокоївшись, відповіла травниця. – Точніше – за тобою. Як ти там казав? Слід у слід.

– Ні, так ризикувати я тобі не дозволю, – похитав головою Дзен. – Навіть якщо доведеться застосувати силу.

– Застосуєш силу? – зобразивши на обличчі вираз максимального подиву й розпачу, дівчина мило закліпала карими оченятами. – До мене?.. – вона повернулась і рушила в той самий бік, куди незадовго до того пішла ельфійка. – Доганяй.

– Це нечесно, – надтріснутим голосом мовив горянин. Без всяких “пампушечок”, “булочок”, інших хлібобулочних та інших їстівних виробів.

І – мовчки рушив слідом за нею.

* * *

Смуга злегка вигорілої на сонці трави різко обривалась, переходячи у випалене пустище. Це були залишки поля бою однієї з древніх магічних воєн – і саме тут починався аномальний пояс, який, власне, внаслідок тієї війни і утворився.

Прикривши очі, Ельмірена стояла на межі попелища. Вона напружено вивчала магічним зором простір попереду – ідеальна пам’ять іллітірі давала змогу, при бажанні, чітко зафіксувати побачене та скласти у своїй уяві мапу аномалій. Але древні погибельні чари не піддавались магічному баченню – вони мерехтіли, змінювались, вислизали з поля уваги…

Вона вірила, що Кель не міг так безглуздо загинути. Він живий. Треба просто його відшукати. Але як, Ллос його візьми, туди пройти?!

– Якщо ви вирішили загіпнотизувати ті штуки, леді Темноцвіт, – пролунав глузлливий голос позаду, – то, боюсь, воно так не працює.

Ельфійка розплющила очі та обернулась. Дзен і Тріна стояли в неї за спиною.

– Хтось змінив свою думку щодо самогубства та своєї ненаглядної макітри? – поцікавилась вона.

– Ні, – відповів найманець. – Але дехто, – він скосив очі на травницю, – має шило в одному… гм… прекрасному місці.

– Я тебе зараз вгрію… по одному не дуже прекрасному місцю, – пообіцяла Тріна. – Міро, ми допоможемо.

– Дякую, – зітхнула темна, – та я не знаю, що робити… Ефір спотворений, я не можу побачити, де є прохід.

– Коли магія розписується у власному безсиллі, – насмішкувато мовив Дзен, – у гру вступає старе добре залізо.

Він видобув з рюкзака мішечок з металевими шпичками, зачерпнув жменю.

– Шкода, що це не болти, – посміхнувся невідомо чому. – Було б епічніше. Тримай, булочко, – відсипав півжмені в підставлену долоню Тріни. – Ми кидаємо – а ви запам’ятовуєте, що там, – на пробу жбурнув одну шпичку. Та спалахнула синім полум’ям – не розплавилась, а саме спалахнула.

– Гаразд, – кивнула Ельмірена, зосереджуючись.

* * *

Кель стояв на місці й не рухався. Позаяк будь-який рух – вбік, вперед чи назад – означав щонайменше каліцтво, а щонайбільше – люту смерть.

– Великий дослідник, – ядуче промовив сам до себе ельф. – Пролюбив циферку у розрахунках, наче якийсь чаклун-недоучка… Добре хоч, з рештою все нормально. І з Мірою…

Невірний вектор порталу викинув його просто посеред поля аномалій. У такій близькості – майже впритул – вони вже навіть магічно проглядались.

Зліва небезпечно клубочилось повітря – зовсім як тоді, в ущелині. Справа повітря гуділо й потріскувало, наче перед грозою. Попереду очима ніц не проглядалось, але у мана-полі творився такий хаос, що навіть дивитись туди було лячно. Що було позаду, Кель не бачив – але відчуття були такі, що він з куди більшою охотою майнув би в невідомий гибляк попереду.

Те, що він вижив, опинившись на крихітному клаптику землі, де було безпечно – неймовірна вдача. Однак що далі? Вийти – неможливо. Міра з рештою до нього не дістануться з тієї ж, власне, причини – крізь аномалії не пройти.

При інших обставинах він би почекав, поки відновиться мана, і спробував стрибнути далі променем – день був ясний, і сонце світило… Але просто вгорі, затуляючи сонячне світло, колихалось в’язке червоне марево. Ще одна аномалія, тільки повітряна.

І лишатись тут він теж вічно не може. Рано чи пізно тіло втомиться, йому захочеться присісти, відпочити… А сідати не можна – бо тоді все.

У цій ситуації йому не могли допомогти ані знання, ані його бойова підготовка, ані меч… Гм. Меч. Цікаво, як плетиво аномалій відреагує на магію сонячного клинка?

Це було небезпечно – невідомо, що станеться, щонайменше можна було втратити дорогоцінний артефакт. Але втрачати все одно нічого. Якщо він тут лишиться – клинок йому вже ніколи не знадобиться.

Обережно, стараючись не робити зайвих рухів руками, Кель витягнув меча. Опустив сяюче сонячним світлом лезо і спрямував його праворуч.

Повітря загуло на низьких тонах. Аномалія стислась і повільно, неохоче, але все ж відступила вбік.

Ельф прибрав меч – і магічна конструкція відновилась, знову зайнявши свій звичний об’єм. Але не одразу – минуло близько п’яти секунд. Можна встигнути пройти… Але рухатися доведеться дуже швидко й водночас дуже обережно – щоб і не затриматись більше потрібного, і не зачепити сусідню аномалію.

– Дослідження виявило, – офіційним тоном промовив Сьомий Промінь, здійнявши клинок і дивлячись в нього, наче в дзеркало, – що чари майстрів тель-квесір вступають в реакцію з осередками дикої магії та змушують їх міняти положення в просторі. Надзвичайно цікаве спостереження, чи не так, колеги?

Меч нічого не відповів. Відображення самого ельфа у його лезі – також.

– Я знав, що ви це скажете, – задоволено хмикнув Кель, ховаючи зброю. У його голові почав вимальовуватися план.

Рука ельфа пірнула у бокову кишеню рюкзака, діставши звідти згорток з їжею. Останнім часом він, як і решта, харчувався сухпайками – тому взята з дому провізія частково збереглась, в тому числі сонячні хлібці. І ні, він не зібрався раптово перекусити.

Металевих шпичок, як в Дзена, у нього не було. Але їх з легкістю замінять звичайні хлібні крихти.

Розкришивши в долонях один з хлібців, Кель почав методично розкидати їх навколо. От одна згоріла. Інша – замерзла. Третя – розсипалась на порох. Четверта – взагалі перетворилась… важко навіть сказати на що. А ось п’ята – просто впала на землю. Отже, там вільне місце.

Рухаючись з максимальною обережністю та розсуваючи клинком аномалії, що одразу змикались за його спиною, ельф просувався від одного клаптика безпечної землі до іншого. Його метою було дістатись туди, де закінчується червоне марево, аби опинитись під світлом сонця – доки воно ще не зайшло.

Доріжка з хлібних крихт вела його.

* * *

Ельмірена сиділа, судомно обхопивши руками коліна й немигаюче дивлячись у вогонь.

Їм не вдалось знайти прохід. Вони витратили на це весь день – далі почало сутеніти, і довелось вертатись і шукати безпечне місце для перепочинку. Якщо сама ельфійка могла бачити в темряві, а у Дзена був його прилад нічного бачення – то Тріна вночі була абсолютно сліпа. А ходити гиблими місцями з ліхтариком чи смолоскипом… Є більш витончені способи самогубства.

Вони обстежили територію довжиною в кілька миль, але все марно – у суцільній стіні аномалій не було жодного розриву. І, радше за все, їх не було взагалі… Пройти назад було неможливо.

Як боляче й безглуздо… Зустріти його через стільки років, зрозуміти, що старі почуття нікуди не зникли – до них лише треба було дістатись та здмухнути пил… і одразу ж втратити.

Губи ельфійки тремтіли, сірі очі зрадницьки блищали у світлі полум’я. Вона ледь стримувалась, щоб не залитись слізьми.

Тріна, о деякий час не наважувалась заговорити до неї, все-таки підсіла ближче.

– Міро, – тихо промовила, поклавши руку на плече, – не впадай у відчай. Ми ще ніц не знаємо, може він…

Дзен підхопився, щось зачувши у темряві. А потім між дерев зблиснуло яскраве жовте світло, і втомлений, але дуже знайомий голос запитав?

– Скучили?

Кель вийшов з підліску, тримаючи в руці артефактну лампу. Втомлений, ледь на ногах, куртка знизу праворуч підпалена й надірвана – але живий. Здається, навіть цілий.

Міра повільно звелась на ноги. Обернулась. Кілька секунд дивилась, наче не в силах повірити. І лише потім кинулась йому на шию.

– Промінчику!

Обійняла, притислась так, що аж самій було важко дихати. Та все ж дихала – глибоко, часто, уривчасто.

– Все добре, пелюсточко, – ельф ніжно гладив долонею її волосся. – Я живий… аж самому не віриться. Ходімо присядемо… я ледь на ногах стою.

Темна трохи відсторонилась. Проникливо подивилась йому в очі. Плавно простягнувши руку, вигнувши палець з відблискуючим у світлі вогню золотистим нігтиком, підчепила його за зав’язки на комірі сорочки й підтягнула до себе. Їхні обличчя опинились поряд.

– Ти змусив мене неабияк перенервувати, світленький, – голос ельфійки був настільки млосним, що пробирав до кісток. – Те дослідження, про яке я казала… тепер воно буде дуже, ДУЖЕ грунтовним!

– Так я, можливо, й не проти, – трохи зніяковіло всміхнувся Кель.

– Ммм… – Міра мрійливо закотила очі. Посмішка на її обличчі неперевершеним чином поєднувала хтивість, передчуття та класичну “темну” іронію. – Ти не знаєш, на що підписуєшся. Але… так навіть цікавіше!

– Кхм! – подав голос Дзен, що до цієї миті мовчав, намагаючись не відсвічувати. – Я, звісно, не проти, аби ви там милувались донесхочу… Та може ти, високородний, поясниш, як ти пройшов крізь аномалії? Тільки не кажи, що променем перемістився – інакше ти б давно вже був тут.

– Взагалі-то під кінець я так і зробив, – посміхнувся ельф. – Та до цього довелось трохи пройтися ніжками… Якщо коротко – за допомогою хлібних крихт та мого меча. Цей спосіб дуже непевний, не завжди помічний, годиться лише у крайньому випадку… ну і надто небезпечний.

– Ясно все з тобою, Гензель доморощений, – підсумував найманець. – Якщо вже всі живі та щасливі – то, може, нам сісти щось пожерти нарешті? Бо мій шлунок скоро мені Революцію Гідності оголосить… І не питайте, що це значить – все одно не зрозумієте.