Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Кель ішов вулицею, бездумно дивлячись вперед. Ноги не гнулись.
Треба було вийти за межі міста – поки сонце ще світить – і там, подалі від зайвих очей, закликати промінь та перенестися… А далі вже неважливо, що буде.
Думки метались і, не даючи відволіктись, постійно вертались до недавньої розмови, раз у раз завдаючи нестерпного болю.
Навіщо вона так зробила? Ні, розумом він усвідомлював Мірину мотивацію: ельфійка не хотіла втягувати його у внутрішні розбірки темних і піддавати його життя зайвому ризику. Але те, що бачив та приймав розум, серце відмовлялось прийняти навідріз.
Він ризикнув, поставивши на кін усе, щоб знову знайти її. Віднайти своє минуле й свою долю… А тепер виходить, що вони не можуть бути разом. Ні, звичайно, все це було недарма – але явно не такого завершення він прагнув.
Ельф зупинився, заплющив очі й кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися й привести думки до ладу. Вже ніц не вдієш – доведеться жити з цим далі… Повернутися до Колиски та колишнього життя і спробувати якось призвичаїтись, заглушити цей біль, загнати його вглиб…
Переконати Ельмірену змінити своє рішення й не чинити як заплановано марно було й намагатись. Він вже достатньо добре знав її, аби впевнитись – ніжна та грайвлива Пелюсточка має інший бік та свої принципи, від яких не відступиться ніколи й нізащо. Та й в чомусь вона має рацію – їй та її народу справді немає іншого місця у цьому світі.
Немає місця. У цьому світі.
Кель спинився на півкроці. При згадці тієї останньої фрази якась думка промайнула в глибині свідомості – непомітна й ледь вловима. Він гарячково намагався не впустити її.
Сонце за вікном. Світлі стіни його домівки. Нечітке, розмите обличчя Дваліна на екрані планшета.
– Та й потім… з експедицією на Південний Континент ми ж вам допомогли!
– Ага, і ми ні демона не знайшли там.
Стара портальна арка, немов радуючись першому за сотні років пробудженню, сяє рунами та б’є навсібіч лазуровим маревом.
Так!
Ельф, вже майже лишивши за спиною крайні будинки Цернберга, різко розвернувся на місці. Ще не пізно все виправити! Аби лиш Міра ще була на місці.
Вечоріло, з заходу наповзали хмари. Останній шанс кудись перенестись сонячним променем був тут і зараз – проте Кельміраелю вже було плювати.
* * *
Зібравши свої нечисленні речі, Міра лишила ключ від кімнати на стійці коло вхідних дверей. Вийшла на вулицю, прикривши обличчя каптуром, і розсіяно помандрувала у наступаючі сутінки.
Місто доведеться покинути пішки. Потім у якомусь з навколишніх сіл, де не задаватимуть зайвих питань, купити коня – щоб потім вже верхи дістатися столиці. На щастя, Тріна лишила ельфійці трохи грошей на поточні витрати. Напрочуд щедра, світла й мила дівчина…
Вона йшла, майже не дивлячись навколо, раз за разом прокручуючи в думках ту розмову в готелі.
Чи могла вона вчинити інакше? Так, Ллос його забирай, тисячу разів так! А от чи варто було так чинити? Ставити свої почуття понад інше – бо ж невідомо було, як би відреагували її соратники на сонячного ельфа. Втім, це навіть справа десята…
Їй направду було шкода Келя. Не хотілось завдавати йому болю й невимовно важко було сказати ті слова… Тим паче, вона дійсно полюбила цього сонячного хлопчика. Всім своїм темним (а може, наразі не таким вже й темним) серцем.
Але – хай краще живе. Бо ж він мав рацію: це квиток в один кінець. Їм не перемогти, б’ючись одночасно й проти Конклаву, і проти власних зрадників. Якби ж хоч Республіка не була роздробленою… Та вже що є, то є. Вона зробить все можливе – та цього, радше за все, буде замало.
Вона вже майже змирилася з тим, що наступне повернення у Підземелля стане для неї останнім. Тому й тягнула так довго з цією розмовою… Хотіла набутися з ним, насолодитись ним сповна. Останній тріумф життя перед тим, як вирушити у смертельний вояж.
Суто машинально, не озираючись, ельфійка звернула у провулок, аби скоротити шлях. Що цього не варто було робити – зрозуміла лиш тоді, коли дорогу їй заступили.
Затягнутий у шкіру громило перекрив вихід з провулка. Двоє у чорних плащах відрізали шлях до втечі. Один – у капелюсі, обличчя закрите хусткою. Інший – з закрученими вусами, борідкою та зібраним у хвіст темним волоссям.
Усі троє – люди.
Міра метнулась правою рукою до схованої під плащем зброї, одночасно витягуючи ліву вперед та викликаючи конструкт темної блискавки. Проте плетіння не створилось, а пістолет… його просто не було. Невже настільки поринула в думки, що забула його у хостелі? Як можна бути такою розсіяною…
– Щось не виходить? – знущальницьки спитав вусань, роблячи крок уперед. – Це зветься “негатор”, крихітко, – в його руці на мить зблиснув інкрустований мутно-сірими кристалами золотий брусок – і одразу ж зник у кишені. – Спеціально для того, аби ти не втнула котрийсь зі своїх фокусів у найбільш незручний момент. Бо це ж який подарунок долі! Ми-то голову ламали, як пролізти в ту срану нічліжку без зайвого галасу – а тут пташка сама летить нам в руки.
– Шістки Леріанокса вірні йому навіть після його смерті? Неочікувано, – ельфійка відкинула плащ, притислась спиною до стіни. – Чекайте, чи ви ще не в курсі?
Страху не було. Навіть суто врукопашну, без магії та зброї, вона має чим їх здивувати.
– Який такий Леріанокс? – щиро здивувався вусатий. – Ти зуби нам не забалакуй, дівчинко. Тріна Гібіскус не мала повернутися додому! І все ж складалось якнайкраще, ми зробили все можливе, аби дівчисько не вибралось живим з нейтральних земель. Підкупили пілотів з картелю Лос Амігос, навіть з бісовими сектантами домовились… І якби там не стирчали ваші довгі вуха – твої та твого рудого дружка, до якого ми зе доберемось – усе б вийшло, демон його забирай!
Він повів убік правою рукою – з рукава плаща випала гирька кистеня. Його спільники теж мовчки дістали зброю: у типа в масці блиснув у руках довгий ланцюг з грузиком на кінці – чудовий засіб, аби захльоснути ноги й знерухомити. Здоровило видобув з рукава куртки короткий дубовий кийок, оббитий металевими смугами.
– Ми тебе навіть вбивати не будемо, – зловісно вишкірився вусатий. – Так, поламаємо трохи… Знатимеш наступного разу, як сунути… гм… свої довгі вуха у чужі справи.
Блиск сонячного клинка розірвав вечірні сутінки. З глухим стуком голова здорованя у шкірі покотилася бруківкою.
– Нечемно так поводитися з леді, – тримаючи меч у розслабленій руці, Кель стояв посеред провулка. Обличчя ельфа було спокійним – та очі недобре сяяли.
Клинок рівномірно блимав. Схоже, творінню артефакторів Колиски навіть негатор був попри мешти.
– О… захисничок намалювався, – презирливо сплюнув вусатий. Відкинув полу плаща, і в його лівій руці з’явився револьвер. – Знаєш, як мудрі люди кажуть? Хто до нас з мечем прийде…
Пролунав постріл. Не гучний – а майже нечутний хлопок.
Вусатий, обзавівшись зайвим в отвором в організмі в районі потилиці, впав долілиць. Його спільник у масці різко розвернувся – та, ще не завершивши оберт, вже теж падав, позбувшись лівого ока.
– … того краще застрелити, – завершуючи недомовлену фразу, з темряви підворітні на світло вийшов… звичайно ж, Дзен, на ходу скручуючи глушник з гвинтівки. – А ще мудрі люди кажуть – спочатку стріляй, потім базікай, – поставивши запобіжник, повісив зброю на плече. – Вас, високородних, ні на хвилину самих лишити не можна – обов’язково у щось вляпаєтесь.
– Дякую за допомогу, – нахилившись, Міра підібрала кинутий на землю плащ. – І тобі, промінчику, – теплим голосом додала вона, обернувшись до Келя. – Хоча ти й не мав вертатися, ми ж, здається, домовились…
– Я не піду, – в голосі ельфа лунала сталева рішучість. Сховавши зброю, він підійшов до темної та міцно взяв її обома руками за плечі. – Навіть не проси, пелюсточко. І допоможу тобі з твоїм питанням. В мене є план…
– У високородного є план, – саркастично посміхнувся Дзен. Він поняття не мав, що сталося за його відсутності, та, звісно ж, не впустив нагоди пожартувати. – Мені вже лячно. Останній твій план скінчився тим, що ти ледь виліз з аномалій.
– Все буде як по маслу, друже! – обличчя Кельміраеля розпливлося в широкій, на всі тридцять два, усмішці. – Як ти там кажеш… Не накручуй себе та тримай хвіст пістолетом! Зможеш дістати ще один прилад нічного бачення? Тільки якісний.
– Ага, – хмикнув найманець, – і губозакаточну машинку до нього в пару… Та ша, високородний, не стартуй! Дістану… Але це буде важко. І на це треба час.
– Давайте обговоримо все це трохи потім? – запропонувала Міра. – А зараз – заберемось кудись, де немає темних провулків і трьох мертвих волоцюг в нас під ногами. У готель краще не повертатись. Дзен – нам треба дістатися столиці. Бажано не пішки, але й не громадським транспортом. В мене ще є трохи грошей, Тріна зі мною поділилась. Є ідеї?
– Будь який каприз вашим коштом, міледі! – горянин присів у абсолютно ідіотському реверансі.
