Раді Вас бачити!

Подорож тривала третю добу, і Тріна вже щонайменше кількадесят разів готова була придушити самовпевненого блондинистого нахабу. Придушити, а потім закопати й забути.

Ні, звичайно, Дзен врятував її, й за те йому подяка. А потім – вивів з Підземелля. Причому рухався та орієнтувався у тунелях так невимушено, немов тут свого часу й народився.

Але знаходитись поруч із ним було просто нестерпно. Тримати язика за зубами найманець геть не вмів – та й не сильно хотів, мабуть. Як при цьому примудрявся лишатись зосередженим та контролювати обстановку навколо – лишається загадкою.

І від його тупих і через раз зрозумілих жартів голова йшла обертом. Чого лиш варті було постійне іменування її “пампушечкою”, “булочкою”, “пончиком” та іншими “пестливими” словами. Ух, як це бісило!

НІЯКА ВОНА НЕ ТОВСТА!

Подумаєш, зайвих півдюйма в талії. Та й ніякі вони не зайві, якщо подумати, це її природні пропорції тіла… Але ж ти спробуй цьому дурбаю то поясни!

Окремо вона була зла на батечка Торвальда, який, виявляється, відправив якогось найманого волоцюгу наглядати за прийомною донькою, при цьому “забувши” повідомити про це власне їй. Повернеться додому – точно висловить йому все, що думає!

Та наразі вибору не було. Тріна мусила визнати – сама вона б далеко не пішла. Принаймні, живою. Дівчину не можна було назвати слабкою, та до виживання в умовах суцільної небезпеки її ніхто не готував.

Зв’язку не було – і річ тут навіть не у тім, що її комунікатор лишився десь у Підземеллі. В Дзена, звісно ж, був свій – але користі від нього було мало, доки вони не досягнуть якихось бодай більш-менш цивілізованих місць.

Діставшись поверхні, вони рушили… Чи то на північ, чи на захід? Тріна мусила з соромом визнати, що з орієнтуванням справи в неї кепські. Головне цьому дурбецалу про то не казати, бо взагалі життя не буде…

Лісосомуга, що перетинала степ, стала місцем їхнього чергового привалу.

– Ну, ніби нівроку… – вийшовши на непримітну галявинку, Рене озирнувся навсібіч. – Дерева прикривають з усіх боків, при цьому огляд є. Ідеальне місце, аби бліндажик викопати… Не зважай, то я про своє.

Він невимушеним рухом скинув на землю рюкзак, що важив, мабуть, як половина його самого. Поглянув на Тріну, що досі тримала сумку в руках.

– Кинула б ти той саквояж, принцесо. Він для походів геть не годиться.

– Там мої речі. І я ніяка не принцеса, у нас в Конфедерації…

– Знаю, знаю, – зі смішком перебив її найманець. – Демократія, рівність і все таке. Правда, дехто завжди рівніший… В тебе там що, гардероб на кожен день? То все одно ж казатимеш “нічого вдягнути”...

– В тебе надміру стереотипні уявлення про жінок, МакДуб, – уїдливо відповіла Тріна, таки кинувши саквояж на землю. – І ні, не гардероб.

– Я МакДугал, мій гарячий пончику. Невже так складно запам’ятати?

– Вб’ю, придурешений! – прошипіла дівчина. – Я ж заборонила мене так називати!

– Серцю не накажеш! – знущально вишкірився Дзен.

– Сумніваюсь, що воно в тебе є, – Тріна скривилась. – Як і мозок, до речі.

– О, повір, мій кремовий десертику – усі важливі органи в мене на місці…

– Навіть не смій продовжувати!

– Ех, на самому цікавому перебила, – з удаваним сумом зітхнув світловолосий. – Гаразд, треба влаштовуватись.

Відкинувши клапан рюкзака, він пірнув туди рукою.

– Спальник… Килимок… Посуд… Сухпай, – усе перераховане опинилось на траві. Куди воно там все влазило, коли рюкзак не такий вже й великий? Розпитувати Тріна, звісно ж, не стала – по можливості варто з ним говорити якнайменше.

– Ну от і все, – промовив Дзен, завершивши розбивати імпровізований табір. – Завтра пройдемо цим лісочком і рушимо трохи південніше.

– Південніше? – здивувалась дівчина. – Це ж назад до гір.

– Не зовсім. Там база деяких… моїх друзів, скажімо так. Удвох ходити цими землями небезпечно, навіть маючи зброю.

– Цікаво, що це за приятелі такі у тебе в Сірій Смузі? – зіщулилась Тріна.

Найманець широко посміхнувся.

– Друзів не обирають!

* * *

Степ був спокійним та незворушним. Ніщо не тривожило його, окрім лагідного вітерця, що злегка колихав високу траву.

Аж доки один з променів вечірнього сонця не став яскравішим за інші, і з нього просто у повітрі не матеріалізувався ельф у помаранчевому вбранні.

Коли подорожуєш сонячним променем, є одне непорушне правило: і відправна, і кінцева точки мають бути там, де сонце наразі світить. Тож іноді там, звідки вирушаєш, може бути день, а куди прямуєш – вже вечір…

Кельміраель присів, ховаючи силует у траві й тримаючи долоню на руків’ї клинка. Озирнувся. Схоже, він не схибив – це якраз те місце, куди він мав потрапити. А значить, його мета – отой лісочок попереду. Там можна перечекати до ранку – пересуватись вночі, навіть з артефактом-лампою, йому зайвий раз не варто.

Він йшов украй обережно, ступаючи з носка на п’ятку й зазираючи за кожне дерево. Наука Ксаріеля не минула дарма – тепер молодий ельф рухався набагато тихіше, вже не повідомляючи про себе тріском кожної сухої гілочки під ногами.

І все ж першим помітили його, а не він. Сухий металевий “клац” пролунав праворуч – і зовсім близько.

Техніку швидкого вихоплювання меча Кель свого часу опанував досконально. Мить – і сяючий рівним жовтим світлом клинок дивився в обличчя світловолосому чоловіку у сірому одязі та похідному спорядженні. Той, в свою чергу, тримав ельфа на прицілі якоїсь довгоствольної вогнепальної зброї.

– Впевнений, що встигнеш вистрілити? – спокійно запитав Сьомий Промінь.

– Раніше, ніж ти махнеш своєю світловою паличкою, мамчин джедай, – іронічно й дещо зухвало відповів незнайомець. – Тільки не питай, хто такі джедаї – все одно не зрозумієш.

– Гаразд, – погодився ельф, – не питатиму. Спитаю натомість – ти хто взагалі такий?

– Тобі не здається, що ти трохи не в тому положенні, аби задавати питання? – зіщулився блондин.

– Я все ж ризикну, – Кель дозволив собі злегка всміхнутися. – Просто якщо ти не работорговець, не культист і не розбійник – то я тобі не ворог. Тож опусти гвинтівку й поговоримо спокійно.

– “Гвинтііівку”, – перекривив його світловолосий (так і не прибравши зброю). – Гвинтівка – це те, чим гвинти закручують, високородний. А це – штурмовий комплекс “Гарнюня”. Найкращий витвір зброярів Гном’ячого Рейху і моя улюблена іграшка, між іншим. Тож не ображай цю достойну леді, називаючи її просто “гвинтівкою”.

– Гаразд, – обличчя ельфа мимоволі розтягнулося в широкій посмішці. – Тоді прибери цю… “достойну леді”. І на запобіжник поставити не забудь.

– Ти диви, які слова знає! – щиро здивувався незнайомець. Раптом його обличчя осяяла здогадка. – Слухай, а ти часом не…

– Де твоя гостинність, МакДерево? – долинув з-за його спини насмішливий голос. – Чи ти на всіх спочатку наставляєш ствол, а потім говориш?

З-за дерева вийшла дівчина. Невисока, трішки крупнуватої статури, темне волосся заплетене у дві товсті коси. У шкіряному жилеті поверх білої сорочки та штанях вільного крою. Людина – як, власне, і світловолосий.

– Я ж просив не виходити! – скривився блондин. – І так, наставляю майже на всіх – особливо в такому місці, як тут. Ми в Сірій Смузі, крихітко, якщо ти раптом забула… І я МакДугал, скільки разів повторювати.

Він продовжив, звертаючись вже до Келя.

– Це моє ім’я, до речі. Рене МакДугал. Так-то я Дзен – але це для друзів, до числа яких ти, вухатий, і близько не належиш. А ось цей милий пиріжечок… – тут темноволоса, підбігши, заліпила йому добрячого запотиличника. – Ай, за що?!

– За твій довгий триндливий язик! – переможно всміхаючись, відповіла дівчина. Обернулась до Келя. – Я Тріна з клану Гібіскусів. Дзен, прибери зброю. Сонячний ельф не може бути работорговцем чи бандитом.

– Свята простота! – розсміявся світловолосий, проте зброю таки опустив. – Твоя черга, майстер меча. До речі, ти б теж назвався – неґречно з твого боку не назвати свого імені, коли ми це вже зробили.

– Я Кельміраель, – спокійно відповів ельф, вкладаючи клинок назад до піхов. – Радий знайомству… Мабуть.

– Та неправда, то ти себе накручуєш! – знущальницьки протягнув Дзен. – Ну, раз розібрались – можеш мандрувати собі далі, високородний. Обіцяю не стріляти в спину.

– Я, взагалі-то, планував десь тут спинитись на ніч, – замислено промовив Кель. – Пересуватися в темряві мені важко.

– Весь ліс до твоїх послуг! – світловолосий зробив широкий жест рукою.

– Чекай, чекай! – втрутилась Тріна. – Чого це ти його женеш?

– Бо моя робота – захищати тебе, а не допомагати всяким… – він зміряв ельфа підозріливим поглядом, – рудим.

– Не можна так чинити з добрими подорожніми! – обурилась дівчина. – Батечко Торвальд завжди мене вчив…

– О боги, існуючі й не дуже! – закотив очі Дзен. – Гаразд. Ходімо… добрий подорожній.

* * *

Місце для стоянки було обране грамотно – дерева обступали крихітну галявинку зусібіч, тож ззовні її майже неможливо було помітити. Кель мимоволі згадав ще одне схоже місце – там, де вони з Мірою колись знайшли покинутий бункер… Теж десь у цих краях.

– Розташовуйся, високородний, – ірончіно промовив Дзен, – будь як вдома! Ну або не будь, не скажу, що мене то сильно засмутить. Спальника не дам! В нас так-то зайвого і немає.

– Яка журба, – посміхнувся ельф. – Добре, що в мене все з собою!

Дістав з рюкзака плед, кинув його на траву коло дерева та присів. Слідом видобув планшет – треба було звіритися з мапою.

– Ніфіга собі! – побачивши це, присвиснув світловолосий. – То ти не лише слово “запобіжник” знаєш… Слухай, тепер я згадав! Це ж ти той старійшина, про якого стільки писали? Ну, типу, відкрив двері отої вашої Колиски для чужинців, влаштував удома технічну революцію і все таке… Навіть не уявляю, що ти забув у Сірій Смузі.

– Не знаю, що там про мене пишуть, – не відриваючись від екрану, відсторонено відповів Кель, – але так, це я. Кельміраель, Сьомий Промінь. А стосовно того, що забув – то тут все просто. Мені потрібно дістатись одного місця… – він зосереджено провів лінію на мапі, – на південний захід звідси.

Дзен уважно поглянув на нього, примруживши одне око.

– За дивним збігом, ми теж йдемо на південний захід. Але ми-то йдемо туди у справах, а от ти там що загубив?

– Я декого шукаю, – відклавши планшет, ельф підняв голову. – Можливо, своє минуле. А можливо - долю…