Раді Вас бачити!

Згаданий Дзеном “барліг” виявився ще одним бункером. У невеликій ріденькій лісосмузі, яка наскрізь проглядалася – зате добре замаскований.

МакДугал розсунув кущі, які майстерно приховували вхід, і вся четвірка обережно спустилась донизу. Кель, зійшовши східцями, машинально подав руку Мірі – ельфійка, дивно поглянувши на нього, простягнуту долоню прийняла, але не спираючись на неї, суто позначивши жест.

“Забагато бункерів в моєму житті”, – подумав ельф. – “І всі нагадують про минуле… Особливо, коли це геть не треба”. Він тряхнув головою, відганяючи настирливі думки.

– Нівроку халупа, – оцінююче промовила Тріна, вдивляючись у довгий коридор, кінець якого губився в темряві – освітлення тут було, але у вигляді керосинових ламп, які ще треба було запалити. – Ти повен сюрпризів, сер горянин. Навіть не здогадуюсь, навіщо тобі такі хороми у диких землях і звідки це взагалі.

– Ніколи не знаєш, що й коли згодиться, – Дзен потис плечима. – Колись це була база картелю дона Еспозіто… Та потім старигань щось не поділив з імперцями – радше всього, просто долю не відстібнув, коли треба – і ті зробили йому “а-тя-тя” у вигляді штурмової групи. Самого Еспозіто і всіх, хто був в курсі про це місце, прибили.

– Ти забув додати – “майже всіх”, – саркастично фиркнула дівчина. – Отже, наш сер МакДивак мав справи ще й з наркоторговцями. Файного знайшов батечко Торвальд охоронця, нічого не скажеш…

–Я МакДугал, мій звабливий кексику, – всміхнувся найманець, звичним рухом ухиляючись від запотиличника. Однак Тріна цього разу вирішила не махати дарма руками. – Життя бентежне. А друзів, як я вже казав, не обирають.

Він широким жестом обвів простір навколо.

– Ну що, гості дорогі, будьте як удома! Є кілька спальних кімнат, кухня – тільки треба обладнання перевірити – і навіть щось схоже на душ. Тож шановні леді зможуть прийняти водні процедури… – він абсолютно по-блазнівськи вклонився обом дівчатам, – ну а одному… гм, джентльмену, – глузливим поглядом зміряв Келя, – доведеться, мабуть, потерпіти, бо води катма.

– А одному… гм, не надто джентльмену, – не лишився в боргу ельф, – схоже, й взагалі митись не потрібно.

– Після трьох сантиметрів саме відвалюється! – Дзена неможливо було збентежити. – Все, дівчатка направо, хлопчики, як водиться, наліво, а дядечко Дзен пішов відпочивати й чистити зброю. Бо за нею, якщо ви не знали, потрібен догляд… коли багато стріляєш.

– Дивись долоньки не зітри, – іронічно всміхнулась Тріна.

– О, я постараюсь багато не думати про тебе, ватрушечко! Хоча це й буде нелегко…

* * *

Склавши руки на грудях та спершись плечем на збиту з дубових дощок стіну, Кельміраель задумливо стояв біля виходу з бункера. Помаранчеві очі відсторонено дивилися в небо.

В кімнаті не сиділось. Мабуть, під відкритим небом (навіть при відсутності сонця – день був хмарним) сонячним ельфам і думалось краще.

Тоді, коли він, кинувши усе, зірвався й полишив рідний дім та Колиску взагалі – ризикуючи тим, що старі пеньки дізнаються істинну мету його відлучки і потім натурально з’їдять за це – серце тремтіло від передчуття й очікування. Спогади багаторічної давнини пробудились, і пробудили разом з собою давно забуті почуття. Саме вони, якщо бути гранично відвертим, спрямували його до цього Сонцем забутого краю.

А тепер… Ну, врятував він Міру. Добру справу зробив, безперечно. Але що далі?

– Чого заджунджурився, козаче? – Дзен нечутно підійшов зі спини. На обличчі найманця була звична глузливо-іронічна усмішка.

– Це ти мене знову якось по-своєму обізвав? – Кель впівоберта, боковим зором глянув на нього. – Зараз невдалий час для твоїх незрозумілих жартів.

– Та не обізвав, – найманець скривився, намагаючись підібрати потрібне слово. – А, забий, все одно не зрозумієш.

– Хто б сумнівався, – ельф виразно здійняв брови і знову відвернувся.

– Це через неї? – Дзен уважно поглянув на нього, зіщуливши ліве око. – То наша темна леді тебе так засмутила?

– Тобі-то що? – холодно відповів Сьомий Промінь.

– Може й нічого, – погодився світловолосий. – Але… Хочеш, дам пораду?

– Не певен, що це вдала ідея, – губи Келя розтягнулись в іронічній посмішці. – Але давай. Це буде щонайменше цікаво.

– Так от, – почав Дзен. – Я, може, і не найрозумніший у світі… Так, тільки давай зараз без жартів про мій мозок, сер Вогник! Я ж бачу, що воно в тебе на язиці крутиться. Отож… Може й не самий розумний – та в курсі, що відбувається у світі навколо. Професія, знаєш, зобов’язує. І знаю, окрім усього, хто така Ельмірена Темноцвіт і через що їй довелось пройти, аби стати тією, ким вона, в принципі, є. Дати тягла жрицям Павучихи, змінити їхній уклад на абсолютно новий і все це очолити – тут, знаєш, потрібно мати… гм… дещо.

– Не треба озвучувати, що саме, – ввічливо попросив ельф.

– А так хотілось! – дурнувато вишкірився найманець. – Та не буду. Власне… Я в душі не гребу, звідки ти її знаєш, високородний, і за яких обставин ви перетиналися – та вона з того часу, скоріш за все, дуже сильно змінилась. Як би не повністю. Це зовсім інша жінка.

– То що ж мені тепер – відступитися? – розвернувшись і спершись на стіну тепер вже спиною, Кель з сумішшю насмішки та цікавості поглянув на співрозмовника.

– Я такого не казав, – заперечив Дзен. – Справжні чоловіки не відступають, високородний. Вони… як би сказати… іноді відходять. Для перегрупування і вироблення нової стратегії. Не знаю, чи ти зрозумів…

– Абсолютно зрозумів, – запевнив його ельф. – Знаєш, а ти часом не такий вже й свинтус.

– Та ну, то ти себе накручуєш! – весело відповів найманець. – Направду, я той ще хрюндель. До речі, не стій біля входу – твою сонячну шевелюру за милю видно. Особливо з дрона.

– Звісно, ти не міг наостанок не сказати якоїсь дурні, – скептично промовив Кельміраель. – Гаразд – не стоятиму. Піду до себе.

* * *

Зачинивши двері до кімнати, Кель присів на лежанку і, скуйовдивши пальцями руде волосся, замислився.

Дзен хай і той ще жук – але зараз він, схоже, мав рацію. Варто зачекати й все обдумати. Звісно, воно лиш на словах легко, а на ділі… А на ділі це просто нестерпно: бути поруч і водночас… не бути.

– Треба відволіктись трохи, – понишпоривши в рюкзаку, ельф видобув звідти артефактну лампу, запалив і приладив над ліжком – освітлення у бункері було надто тьмяним для сонячноельфійських очей. Знову пірнув рукою до рюкзака і витягнув книгу. Тоненьку, у потертій, та все ще красивій палітурці, прикрашеній рунною в’яззю.

Вона супроводжувала його і в подорожах, і вдома вже багато років. Зачитана до дір – і все ж щоразу відкривала нове, настільки багато нестандатрних поглядів на звичні речі вона містила.

Звалась книга коротко й лаконічно: “Простір – твій друг”. І була присвячена, як можна здогадатися, просторовій магії – до якої, в тому числі, належали і бар’єр Колиски та подорожі крізь сонячне проміння.

Автором значився такий собі Ленмаріель з роду Плямистої Сови – і це було вкрай дивно. Ім’я було характерне для тель-квесір – але сонячні ельфи не мали родових імен і ніколи не виокремлювали рід як частину спільноти. Однією великою сім’єю вважався весь народ – що було логічно, враховуючи, наскільки їх мало.

У високих ельфів – що у Великому Лісі, що у “відступників” з Маер-Ліарісу – чоловічі імена закінчувались на “р”, “с” або “н”, тож і до них невідомий чародій належати не міг.

Тож його особистість лишалась таємницею, розгадки якої не знав навіть головний архіваріус Колиски. Як не знав і того, звідки в бібліотеці центрального селища багато років тому взялась ця книга.

Та то було не суть важливо – куди ціннішим був її вміст. Особливо для Келя – бо саме ця інформація колись дала вирішальний поштовх його дослідженням.

* * *

Ельмірена неспішно перевдягалась.

Кімната в бункері неабияк нагадувала іншу кімнату в такій самій підземній споруді, що більше десятиліття тому стала прихистком для двох блукаючих ельфійських підлітків. ті самі дубові стіни, такий самий лежак, навіть полинялий килим на підлозі мав місце бути. Та й сіра натільна білизна в рундуку під ліжком була така сам, як тоді – хіба що цього разу була їй впору.

Все це будило спогади, які вона воліла б загнати подалі… І це химерним чином резонувало з появою Кельміраеля, що звалився, мов сніг на голову.

Вона ж майже його забула. Навіть ім’я згадала насилу і в останню мить… І, варто сказати – забула не в останню чергу з власної волі.

Їй довелось пройти через те, що могло бути занадто навіть для класичної темної ельфійки, просякнутої догмами свого суспільства. І задля цього вона мусила змінитись. Колишня Міра-Пелюсточка – мила і, попри гострий розум, дещо наївна – зламалася б, не витримавши тих випробувань. Тож їй на зміну мала прийти леді Темноцвіт – жорстка, безкомпромісна й здатна до непопулярних рішень. Тому вона постаралсь відкинути все, що пов’язувало її з тією сіроволосою дівчинкою. Власне, навіть волосся алхімічною фарбою затемнила – незначний, здавалось би, крок, та не в контексті загальної картини.

І вже точно у житті цієї нової ельфійки не було місця зітханням, обіймам, тремтливим поцілункам під вранішнім сонцем… та й взагалі стосункам – принаймні, серйозним.

І от - минуле в особі одного мідноволосого ельфа наздогнало її. Як і того разу, він з’явився нізвідки й врятував її – від смерті або ще гіршої участі. Як саме знайшов та як дізнався – окреме питання… Та це можна з’ясувати й потім.

Власне, він змінився теж. Десь там відчувалась тінь того колишнього Промінчика… Та, якщо не рахувати цього – то був вже інший чоловік. І справа не лише у віці.

Йому теж довелось дещо пройти й переосмислити – це відбивалось на обличчі. Що-що, а читати обличчя за роки активних занять політикою вона навчилась нівроку… Став упевненішим – на противагу тому сонячному хлопчикові, що бентежився від кожного незручного слова. Навіть рухи його були більш впевненими, різкими та економними.

І зовнішньо він перемінився теж – причому (як вона суто підсвідомо відзначила) виключно в кращий бік. Хіба риси обличчя невловимо нагадували того юного ельфа – але все ж були іншими.

І при цьому він примудрився пронести крізь роки свої підліткові мрії. І в певний момент – прийняти рішення й кинути заради цього все. Бо інакше чому він тут?

Всупереч її волі, це інтригувало… і навіть збуджувало. Це при тому, що інші переживання – про нинішню ситуацію, про долю Республіки та її народу – нікдуи не поділись.

Така суміш відчуттів неймовірно бісила Ельмірену, і вона не знала, що з цим коїти.

– Спробую заснути, – тяжко зітхнула ельфійка.