Раді Вас бачити!

Вона заздалегідь підготувалась. З двох спальників та кількох пледів у наметі було облаштоване максимально зручне, наскільки було можливо тут і зараз, місце. Немає комфортних умов для її задумки? То треба створити.

Всередині було темно, і Кель ніц не бачив. Лише чув, як шелестливо падає на підлогу одяг.

Ну… майже нічого не бачив.

Місячний промінь, що проник у щілину між стінкою та вхідним клапаном, підсвітив вигини Міриного тіла – гнучкі, таємничо виблискуючі у сріблястому сяйві нічного світила. Ельф судомно ковтнув: його жвава уява швиденько домалювала все, що лишилось поза місячним світлом. Він простягнув руку, аби доторкнутись… і по ній же отримав.

– Ні-н-ні, промінчику! – голос ельфійки був суворим, та в ньому пробивались грайливі нотки. – Ми ж домовились – цього разу все буде по-моєму…

Вона якраз в темряві чудово бачила. Тонкі пальці кілька разів спритно смикнули зав’язки на сорочці ельфа, перемістившись йому на плечі – плавним рухом скинули з них куртку. Врешті, дражнячись та ніжно вистукуючи по шкірі ритм, пробіглись донизу, на мить зупинились… і під знущальницько-лагідне “ой” розстебнули пряжку на його паску.

– Тепер, – голос темної став приглушеним, дихання було глибоким та уривчастим, – лягай. Якнайзручніше.

– Мені зручно біля тебе, – спробував кострубато пожартувати Кель.

– Світленький! – у її голосі промайнули небезпечні нотки – всього на мить, далі він знову став відносно спокійним. – Лягай так, наче хотів би просто відпочити і чимбільш розслабитись. Незважаючи на те, чи я є поряд.

Кель опустився на м’який спальник, займаючи максимально зручне положення. Він не бачив – але відчув, як Міра плавно й обережно лягає поруч. І так само відчував, як її сірі очі пильно дивляться на нього.

– От тепер, – гаряче прошепотіла вона, важко дихаючи, – ми можемо… трохи краще пізнати одне одного…

* * *

Це дійсно було свого роду… дослідженням. Звісно, зі своїми нюансами.

Тепер вони були в цілковитій темряві, і Кель абсолютно не бачив ельфійку. А блукати її тілом навпомацки… У звичайній ситуації це, можливо, було б навіть приємно і додало б певної “родзинки”. Але не в цьому випадку.

Довелось схитрувати трішки й підсвітити магічним зором її ауру. Так він і бачив її краще, і краще відчував реакцію на його дотики. Хоча реакція й так відчувалась – по тому, як темна здригалась і тамувала подих у особливо “вдалі” моменти, хоч і намагалась не подавати виду. І в такі миті її збудження та солодка напруга частково передавались йому самому.

От тільки лишатись зосередженим було напрочуд важко – бо в цей самий час ніжні та вправні Мірині пальчики також… “досліджували” його. Не пропускаючи жодного дюйма сонячноельфійського тіла. Кель не бачив, проте прямо-таки нутром відчував її млосну посмішку у відповідь на його реакції, коли вона десь стискала, натискала, легенько терла, проводила нігтем або просто ледь відчутно пестила, майже не торкаючись пальцями його шкіри.

Зціпивши зуби, він терпів. З останніх сил. Проте вічно так тривати не могло. Тіла сонячних ельфів теж нівроку чутливі – не настільки, як в темних, та все ж. Тож всьому є межа.

– Пелюсточко, – промовив він, майже не розмикаючи губ. – Я вже не витримую.

– Ммм… Хіба я не казала, промінчику, що треба вчитись не лише сміливості, а й… терпінню? – середній та вказівний пальці Ельмірени злегка вперлись йому в груди, повільно, дражнячись, почали “переступати” донизу. – До того ж, хтось тут був дуже неслухняним хлопчиком. Підглядав в ауру! – пальчики спритно пробіглись донизу, обхопили напружену та розгарячену затверділу плоть – ніжно, але наполегливо, легенько стиснули, змусивши ельфа здавлено застогнати. – А це – нечесно!

– Я ж тебе зовсім не бачу, – відповів він, тяжко дихаючи. – Так теж нечесно.

– Я ж темна, мені можна нечесно! – хихикнула ельфійка. – А ти – на дотик, світленький, на дотик, – не розтискаючи пальців, вона дуже повільно зробила поступальний рух долонею. І ще один. Вгору. Вниз. – Приблизно ось так!

– М-м-міро… – різко видихнув Кель. – З вогнем граєшся!

– Йой, як ми заговорили! – голос темної став замріяно-іронічним. – Гаразд, мій нетерплячий промінчику. Гадаю, вже можна…

Вона ледь чутно клацнула пальцями – і в темряві її силует підсвітився ніжно-блакитним мерехтливим сяйвом. “Вогонь фей” – одна з вроджених здібностей іллітірі, і її можна застосовувати і ось так.

– Це щоб ти краще мене бачив, – глузливо промовила Міра, плавним рухом опиняючись зверху. Стиснула ноги, піймавши ельфа у м’яку хватку пружних стегон. Долоні Келя одразу опинились на їх зовнішній частині… І по ним він негайно й отримав.

– Мм… Хтось все ще не слухається, – вона знов торкнулась вказівним пальцем його грудей, виводячи позолоченим нігтиком невидимі візерунки на шкірі. – Я хіба дозволяла розпускати руки?

– Але ж…

– Ніяких “але”, – ельфійка схилилась вперед, прогнувши спину, нависнувши над ним – так, що торкнулись одне одного сосками, що викликало просто непередаваний ефект. – Дослідження завершено, а тепер, – вона схилилась нижче і тепер томно шепотіла йому просто у вухо, майже торкаючись губами, – час для експериментів!

* * *

Кель повільно, знехотя розплющив очі.

Сонячний промінь – тоненький, проте настирливий – проникав крізь щілину до намету. Якби не він, ельф, може, і далі б не прокидався.

Міра ще спала, використовуючи його в якості подушки. Вмостила голову на грудях, пригорнулась… Обличчя темної світилось такою сумішшю умиротворення та щасливої знемоги, що аж серце защемило при погляді на неї. Кель мимоволі замилувався. Втомилась, Пелюсточка…

Власне, вони обоє виснажились цієї ночі. При цій згадці ельф відчув, як червоніють щоки, а дурнувато-щаслива усмішка наповзла на обличчя сама собою.

Експеримент був… плідним. Хоч і, правду кажучи, ледь витримуваним. Прораховані комбінації дотиків пальцями й губами – іноді ледь відчутних, а іноді й вельми наполегливих – у різних чутливих точках, доводили просто до сказу – враховуючи, що він і так був практично на межі. А враховуючи, що все це поєднувалося з “класичним” підходом…

Але Міра, тонко вловлюючи його відчуття, вміло тримала його на краю – а заодно й себе, бо теж ледь стримувалась. Зупинялась, змушуючи напружуватися в очікуванні і сама тріпотіла у солодкому передчутті.

Хвиля темного блаженства, неймовірно бажана і навіть трохи лякаюча, підступала раз за разом, зупинялась на межі – і, подражнивши, відступала, зачаївшись неподалік. Звісно, такі “ігри з вогнем” не могли тривати вічно – фінал відверто напрошувався, і він врешті настав.

Він поєднував у собі всі перенесені за цю ніч відчуття, був солодким, тягучим… і довгим, нестерпно довгим. Кель на повному серйозі гадав, що втратить свідомість – організм, схоже, вирішив, що мозку кровообіг в такій ситуації взагалі не потрібен.

Міра теж відчувала десь те саме – і, можливо, навіть більше. Приглушені стогони темної ельфійки були сповнені невимовної (хоч і приємної) муки, її пружний стан гнувся, мов тростинка на вітру, тремтів так, що тіло Келя реагувало, вібруючи в унісон… А вже насамкінець вона так сильно притискалась до нього, що, здавалось, ще мить – і вони зіллються воєдино.

І коли все скінчилось, коли уся напруга схлинула в останньому, повному непередаваного щастя, видиху, а тіло сповнилось солодкою втомою – схилилась до нього і, ледь рухаючи губами, прошепотіла:

– Експеримент… минув дуже приємно… промінчику…

Потягнулась, прагнучи поцілувати його наостанок – та так і заснула, торкаючись губами. Вона вклала в цю ніч усю себе, і сил просто не лишилось.

Кель трохи перемістив ельфійку, вкладаючи її зручніше – і за кілька секунд вирубився сам.

Мірина зачіска трохи розтріпалась, пасма волосся спадали на обличчя. Простягши долоню, ельф обережно відсунув їх, злегка провівши рукою по щоці темної. Ледь-ледь відчутно – та вона все ж зреагувала й прокинулась.

– Промііінчику… – промовила сонно, заледве привідкривши очі. – Йой, – припіднявши голову, з силою кліпнула кілька разів.

– Та спи, – ніжно всміхнувся Кель, – пелюсточко.

– Сонце давно встало, – Міра похитала головою. – Треба вибиратись звідси помалу…

Вона пильно поглянула йому в очі, злегка примружившись.

– Що? – зніяковіло спитав ельф, відчуваючи, як щоки беруться легким рум’янцем.

Міра лагідно провела рукою по його щоці, потягнулась вперед і завершила те, на чому заснула вчора – довгий й проникливий поцілунок в губи.

– Я найщасливіша у світі ельфійка, світленький, – промовила, трохи відсторонившись. – Саме тут і в цей момент.

– Не ти одна, – збентежено всміхнувся Кель.

– Я хочу трохи вийти подихати свіжим повітрям, – Міра вибралась з їхнього імпровізованого ліжка. – А то так можна цілий день проспати. І ти, лежебока, не залежуйся тут! – вона жартівливо стукнула його пальцем по кінчику носа. – Не будемо надовго позбавляти Тріну її житла.

Вона підвелась, зібрала розкиданий підлогою одяг – повертаючись то туди, то сюди, нахиляючись і дражнячи своїми звабливими формами.

– Пелюсточко… – застерігаюче протягнув Кельміраель.

– Щоооо, промінчику? – обернувшись, глузливо протягнула ельфійка. – Невже в тебе ще лишились сили?

– Я думав, що ні, – зізнався він. – Але зараз відчуваю, що от-от відкриється друге дихання.

– Но-но-но! – вона суворо погрозила йому пальчиком. – Ніяких других дихань, світленький. Хорошого помалу! А то… ммм… ще звикнеш. А так зовсім нецікаво! Я пішла, – швидко вдягнувшись, вислизнула з намету.