Раді Вас бачити!

Солодко потягуючись та мружачись від променів вранішнього сонця, Тріна вийшла надвір.

Сонячне світло, пробиваючись крізь густе листя дерев, освітлювало будиночок, дощатий дерев’яний столик… і Дзена, який на цьому самому столику замочував м’ясо у металевій мисці.

– Ти де це взяв?! – очі травниці розширились від подиву.

– Доброго ранку, пампушечко! – білозубо вишкірився найманець. – Та це я ще в селі роздобув. Не все ж одні сухпайки їсти… Моя душа справжнього чоловіка бажає справжнього м’яса! Засмаженого на вогні і все таке.

– Ну-ну, – очі Тріни повернулись до нормального розміру й засяяли хитринкою. – І де ж, скажи мені, СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІЧЕ, ти взяв на це гроші? Які ми всі витратили, якщо мені пам’ять не зраджує, ще у тому селищі в Сірій Смузі. Чиїм коштом банкет?

– Проявив солдатську кмітливість, – невимушено відповів Дзен, – і здійснив натуральний обмін. Бартер, якщо завгодно. Показав місцевому ковалю мультитул… Ну він одразу й впісявся на радощах.

– Фу, – скривилась дівчина. – Знову твої недолугі жарти.

– А якщо я серйозно? – посмішка горянина стала вкрай дурнуватою.

– Стукну. Можливо, навіть не сковорідкою…

– Ну гаразд, гаразд. Невдалий жарт. Коротше, він був… вражений. І чемно поділився зі мною оцим шматочком… Ну й не лише ним. Незаконний бізнес у них тут справді є, і я тоді вгадав – самогон вони таки женуть. Досить незлий, маю сказати.

– Все з тобою ясно, алкаш нещасний, – склавши руки на грудях, травниця відвернулась.

– Ну неправда, я досить таки щасливий алкаш… Тріно, та покинь! З чого ти взяла, що я його пити збираюсь? Особливо зараз, коли я… гм… при виконанні бойової задачі, можна сказати.

– Ага, зрозуміло, – уїдливо відповіла Тріна. – Збагриш мене на руки батечкові Торвальду – і тоді вже пустишся берега.

– В мене немає бажання тебе комусь “збагрювати”, – стишеним голосом промовив Дзен. – Але це моя робота. Не буду ж я дурити Торвальда й казати йому, що не знайшов тебе. Чи, – він хитро примружив одне око, – тобі цього б хотілось?

– Та ні, – голос дівчини трохи потеплішав. – Не будемо його засмучувати. Займайся… Чи, може, допомогти тобі чимось?

– Допомогти? – трохи здивувався найманець. – Ну… можеш зайнятися спеціями. Ти на цьому знаєшся явно більше за мене.

– Це ж треба! Великий та неперевершений Дзен визнав, що хтось у чомусь кращий за нього! Гаразд, а ну посунься.

Далі вони займались приготуванням разом.

Гвинтівка Дзена стояла поруч, прихилена до стіни – він завжди волів мати зброю під руками. Як невдовзі виявилось – недаремно.

Коли з лісу пролунали перші постріли, найманець, як і завжди, не забарився з реакцією. Схопив Тріну в оберемок і разом з нею завалився на землю, одночасно ударом ноги перекидаючи стіл набік. Миска з м’ясом та спеціями полетіла долі, розкидаючи свій вміст по землі.

Стіл затулив їх від ворожих очей – але був таким собі укриттям. Кілька черг одразу прошили його наскрізь, вибиваючи тріски з стіни будинку.

– Дзене, – стримано промовила Тріна, – я безмежно ціную твою турботу… Але зараз – відпусти мене. І бажано негайно!

Наразі вона лежала на широких грудях горянина, мов на ліжечку.

– Та я ж і не тримаю, булочко! – широко всміхнувся він. – Головне – не висовуйся й не піднімай голову.

Відпустивши дівчину, перекотився до стіни і схопив гвинтівку. Став на коліно, висунувшись з-за столу, стрельнув двічі одиночними і сховався назад. Вороги негайно відповіли – дві черги здійняли фонтанчики землі там, де він щойно був.

– Паскудство! – лайнувся Дзен, пригинаючись до землі. – Де ці довбані високородні? Броня з рюкзаком лишились в хаті, і все БК… Лише один запасний магазин на поясі.

– Ну, може, їм там теж є чим… – Тріна не договорила – знов почулись постріли, і вона припала до землі, намагаючись злитися з нею.

– Кидай зброю, найманцю! – насмішкувато гукнули з кущів. – Ми не по твою душу.

– Підозріло знайомий тембр голосу! – зіщулився Дзен. – А ху-ху не хо-хо?! – вигукнув, підводячись і стріляючи на звук. – Це тобі за зіпсоване м’ясо, [цензура].

З лісу долинув крик болю. Горянин одразу впав на землю, й недарма – простір над ним прошили ще кілька черг.

– Влучно стріляють, [цензура]. Один на дванадцяту, ще один десь на десяту… Слухай, пампушечко… А ну прикрий мене, – не особливо питаючи, сунув гвинтівку Тріні в руки.

– Я?! – здивувалась дівчина. – З дубу впав?

– Просто стріляй у їхній бік. Можеш навіть прямо крізь стіл.

Незграбно перехопивши зброю, травниця почала раз за разом натискати на гачок. Залунали постріли.

Дзен, пірнувши рукою до шкіряної сумки на поясі, видобув звідти блискучий циліндричний предмет з двома ледь сяючими рунами та металевим кільцем. Висмикнув кільце, порахував про себе: “раз, два…” – і жбурнув у підлісок – точнісінько туди, де, за його відчуттями, ховались вороги.

– Граната! – гучно крикнув, пригинаючись до землі і притискаючи рукою Тріну.

– Ага, – глузливо відповіли з-за кущів, – так ми й пові… – фразу перервав вибух та несамовиті крики.

Щойно просвистіли осколки – Дзен вихопив гвинтівку з Тріниних рук, пружним стрибком перескочив перекинутий та пошматований кулями стіл, на ходу міняючи магазин та досилаючи набій. Пригинаючись та рухаючись зигзагом, забіг у кущі.

Їх було двоє. Третій, якого він підстрелив на самому початку, очевидно, лежав десь неподалік.

Темні ельфи… У багряно-чорно-сірих плитоносках і таких самих одностроях. І з дуже непростою зброєю… Магазини автоматів червоніли рунами посилюючих зачарувань.

– Дякую, леді, Темноцвіт, за ненудне дозвілля! – процідив крізь зуби горянин. Скласти двічі два йому не становило проблеми.

З одним все було ясно – граната вибухнула просто в нього під ногами. Другий був ще живий – свердлячи найманця лютим поглядом червоних очей, намагався дотягнутись до зброї, що випала з рук і лежала в двох кроках від нього.

– В інший час та в іншому місці, – Дзен вклався в підключичну ямку прикладом “Гарнюні”, – я б мусив узяти тебе в полон. Але тут немає Женевської конвенції…

Гвинтівка сухо тріснула одиночним.

* * *

Кель сидів на краю ліжка, гортаючи книгу.

Міра ще спала. Вона солодко проспала усю ніч, обійнявши його руку і притулившись до неї головою, як до подушки.

Навіть не хотілося вставати… Аж коли відчув, що вже надто залежався в одному положенні – лиш тоді поволі, щоб не потривожити сон ельфійки, вибрався з ліжка.

Читав він, звісно ж, “Простір – твій друг”, позаяк іншої книги в нього під рукою не було. І, здається, майже зрозумів, де саме тоді припустився помилки у роботі з портальною аркою.

– Промінчику… – сонно промовили за спиною. – Ти як завжди. Ні світ, ні зоря…

– Сонце вже високо, пелюсточко, – всміхнувся Кель, відклавши книгу та обернувшись. – А ти теж, як завжди – спала б і спала, мабуть.

– Невже ти відмовиш мені у насолоді поніжитися в ліжечку? – з хитрою усмішкою відповіла Міра. – Але твоя правда – час прокидатися. Відвернись-но, я вдягнусь.

– Соромишся мене? – глузливо спитав ельф і одразу ж отримав щигля в потилицю.

– Проявіть трохи поваги до леді, Сьомий Променю! – з удаваною суворістю промовила темна. – Так же ж твій титул правильно вимовляється?

– Та гаразд, гаразд, – заспокоюючим тоном відповів Кель, відвертаючись. – Не смію сперечатись, леді Темноцвіт! Вже відвернувся й не дивлюсь. Ну… майже.

– Ото вже…

Поправляючи одяг, ельфійка підійшла до вікна.

– Чудовий сьогодні ранок. Сонце світить, пташки співають… Гм… і чиясь аура в кущах…

Келя неначе щось шарпнуло – як тоді, в ущелині. Зірвавшись і підхопивши Міру під руки, він відсмикнув її від вікна – за мить до того, як крізь нього вдарила автоматна черга, засипаючи їх обох осколками скла.

– На підлогу! – ельфи пригнулись, і вчасно – за першою чергою послідувала ще одна, вибиваючи залишки розбитої шибки та тріски з віконної рами.

Прикриваючи руками обличчя, аби захитити його від осколків, Кель навпочіпки швидко перебіг в куток, де лежали його речі – у тому числі перев’язь з мечем. Він не знав, чим допоможе в такій ситуації меч – але зі зброєю в руках почувався впевненішим.

Пролунала ще одна черга, і ще – кулі вибивали тріски зі стін, кілька влучили в постіль, шматуючи її.

Міра, зосередившись, припіднялась і метнула крізь вікно темну блискавку. Почувся крик. Метнула ще одну – нічого не сталось.

– В них якісь розмиті аури, мабуть користуються артефактами приховування, – напружено мовила ельфійка. – Пильнуй вікно…

Саме в цю мить крізь вищезгадане вікно, вибиваючи його залишки власним тілом, заскочив один з ворогів.

Ельф. Темний. Але явно не мешканець котрогось із Великих Домів – у плитоносці та іншому спорядженні, автомат напоготові…

Кель просто й невигадливо махнув мечем. Темний підставив свою зброю під удар – та сонячний клинок пробив і ствольну коробку, і броню, і тіло супротивника.

Все стихло. Знадвору більше ніхто не стріляв.

– Все? – невпевнено спитав Кель.

– Можливо… – так само невпевнено протягнула Міра. – Ходімо назовні, подивимось, як там Дзен і Тріна. Тільки обережно…

Вони вийшли у велику кімнату – а з-за припалої пилом груби назустріч вийшов він.

Ще один темний. Мабуть, обійшов тихцем по колу і вліз крізь заднє вікно – це підтверджувалось тим, що воно було відкрите.

– Стояти, – спокійно промовив, беручи зброю навперейми. – Опусти свою штрикалку, сонячний, і не сіпайся. Тобі ж краще… Тим більше, я тут не по тебе.

– Ну звісно, не по нього, – губи Міри стислись в тонку лінію, очі запалали люттю. – Ти ж бився разом зі мною колись. За Республіку, за нашу волю! І отак просто все перекреслив?

– Вибачте, леді Темноцвіт, що розчарував, – глузливо відповів невідомий іллітірі. – На жаль, ваше творіння виявилось нежиттєздатним. Нинішня Республіка має куди більше шансів та перспектив… Привіт від Леріанокса!

Зрозумівши, що темний зараз натисне гачок, Кель метнувся вперед. Міра абсолютно беззахисна, а в нього кольчуга під сорочкою… Зачарована найкращими майстрами Колиски. Має витримати…

Руни, якими світився магазин ворожої зброї, він помітив лише в момент пострілу.

Яскраво-червоний спалах болю затьмарив свідомість. Він встиг почути ще відчайдушний крик Міри, шипіння блискавки – а потім світ згаснув.

* * *

– Що тут за… – зачувши постріли й крики, Дзен прожогом забіг до будинку. – О, [цензура]!

Кельміраель лежав горілиць, розкинувши руки в сторони, і під його тілом стрімко розливалась калюжа крові. Посилені магією кулі влучили йому в живіт, навіть не помітивши зачарованого плетива кольчуги.

– Допоможи… – Ельмірена розгублено опустилась навколішки, її голос тремтів. – В тебе ж є бісова аптечка, врятуй його!

– Не можу, – глухо відповів найманець. – Там регенератора лишилось – кіт наплакав. Йому не вистачить, з таким-то пораненням… А пов’язка тут тільки продовжить агонію. Немає чим спинити кров, він просто витече…

– Не витече, – ельфійка різко звелась на ноги. – Підтягни он ту паскуду ближче.

Темний, вражений блискавкою, був ще живий. Броня частково захистила його від удару – республіканець дихав і навіть слабко сіпався.

– Ти що задумала? – насторожено спитав горянин.

– Підтягни! – Міра зірвалась на крик. – Не задавай своїх дурних питань – хоча б зараз!

В її очах було щось таке, що Дзен не наважився більше нічого казати. Просто мовчки виконав прохання.

– Можеш відвернутись, це не те, що ти хотів би побачити, – холодно промовила Міра.

– Я всяке бачив, не переймайся.

Темне зцілення – вміння на межі магії Хаосу та Крові. Тягне з жертви її життєві сили – і віддає заклиначеві або тому, на кого він вкаже. Ельмірена не мала великої магічної сили – та тут її здібностей мало вистачити. Головне – зробити все правильно.

А що і як робити, вона знала ще змалечку. Меліраен, щойно в доньки пробудилося джерело, в першу чергу навчила її деяких прийомів польової магії.

– Твоя кров, – ельфійка спрямувала відкриту ліву долоню на тіло ворога, в її очах заграли чорно-червоні сполохи, – хай стане його! – і вказала правою на стікаючого кров’ю Келя.

З лівої долоні вдарив чорний туманний шлейф. Такий самий, але червоний, простягся з правої долоні до тіла сонячного ельфа.

Темний закричав – дико, несамовито. Вигнувся дугою, дряпаючи пальцями підлогу – так, що аж ламались нігті.

Дзен таки відвернувся.