Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
– Праворуч.
Стежка поміж аномалій була не такою вузенькою, як в ущелині – та все ж недостатньо широкою, аби йти одразу всім гуртом. А ще – нівроку звивистою та з безліччю тупикових відгалужень. Дзен постійно звірявся то з мапою, то з відомими йому орієнтирами на місцевості.
– Ліворуч… Ні, стоп. Прямо.
Вони йшли з самого ранку, і всі вже встигли трохи втомитись. Тріна, що не звикла до довгих переходів, і взагалі заморилась – Кель і Міра по черзі брали в неї сумку, аби дівчині було трохи легше. Дзен допомогти не міг – руки найманця були зайняті гвинтівкою, що її тримав напоготові. Навіть тут, між осередків дикої магії, могла чигати цілком жива небезпека.
– Праворуч… Стоп.
Видобувши з рюкзака жменю металевих шпичок, Дзен кинув одну вперед. Війнуло нестерпним жаром, і метал розплавився у повітрі.
– Гм…
Він кинув ще одну, трохи лівіше – шпичка замерзла в польоті і, вдарившись об камінь, розлетілась на друзки. Третя, кинута правіше, розчинилась у кислоті.
– Та якого [цензура]-то?! На мапі тут є прохід! Невже туфту підсунули?
– У великого підкорювача диких земель щось не виходить? – саркастично спитав Кель. – Я, звичайно не певен – та все ж ризикну припустити: осередки диких чарів з часом здатні змінюватись. Мутувати в щось інше… або рости, або взагалі змінювати місце розташування.
– Високородний! – спідлоба глянув на нього найманець. – Залиш наукові лекції для своїх духовно піднесених вухатих родичів. Повертаємось, тут не пройти…
* * *
Вечоріло.
Усі четверо, похмурі й мовчазні, розмістились довкола розмірено пломеніючого вогнища, тримаючи в руках кухлі з гарячим узваром. Їсти ніхто не хотів – апетиту не було.
– Ну, що ви на мене дивитесь, як соціаліст на чуже майно?! – не витримав врешті найманець. – Не вийшло, буває. Завтра спробуємо ще раз… – непевно додав він, – можливо. Або ні.
– Ллос тебе забирай, Дзене! – поставивши кухоль на землю й стиснувши долоні в кулаки, Ельмірена звелась на ноги. – Ти обіцяв нас провести через ці бісові аномалії!
– Обіцяти – не значить одружитися, – буркнув горянин.
– Не знаю, до чого тут одруження, але жарт максимально тупий, – холодно відповіла ельфійка. – В мене обмаль часу. Вдома все ще точиться війна, і я маю щось із цим зробити – та для цього спочатку треба вибратися з цих забутих богами Нічийних Земель. Ми могли одразу піти іншим шляхом – але ж ні, ми поперлись сюди. Тепер, якщо йти на схід або пробувати таки дістатись Імперії – треба повертатися й робити гак… Це знову час, якого й так немає!
– Ну то робіть по-своєму, леді Темноцвіт! – вибухнув Дзен, підскочивши з місця. – Йдіть через аномалії, ніхто не забороняє. Проявіть свій неперевершений дипломатичний талант, може, гибла місцина дослухається й пропустить вас. Або ні, спробуйте домовитися з фанатиками Нхаргла – буде дуже цікаво. Або з жителями некрополя – правда, вон здебільшого не розмовляють, але ж то для вас не проблема, гадаю!
Він зі злістю виплеснув вбік вміст кухля й кинув його на землю.
– Або, – продовжив глузливо, – попросіть свого коханця, хай сонячним променем бігенько перенесе вас на той бік. А ми вже якось самі.
– Ти… – обличчя ельфійки зблідло від люті.
– А от і не поб’єтесь, – тихенько промовила Тріна, та її ніхто не почув.
– Пелюсточко… – Кель спробував зупинити сварку, та йому теж не вдалось.
– Промінчику… Не зараз. Будь ласка, – темна пильно подивилась в обличчя найманцю, чиї сталево-сірі очі вичікувально блищали у світлі полум’я. – Я вже казала, що це неможливо. Інакше я б давно так і зробила…
– Взагалі-то, – стиха зауважив ельф, – спосіб є.
– Що? – Міра здивовано обернулась до нього.
– Та арка на старій дорозі, яку ми проминули. В мене є припущення, що вона таки працює… Але аномалії довкола впливають на її керівний контур, тож рунні послідовності та вектори переміщення треба рахувати зовсім інакше. Я помітив деякі відповідності між рунами на арці та деякими магічними конструкціями в моїй книзі… ну, тій, що я читаю на привалах.
– Промінчику, – в голосі ельфійки лунало прохання та невимовна надія, – якщо ти зможеш це зробити, я… я…
– Мм, цікаво, – з сороміцькими нотками в голосі протягнув світловолосий. – А що ж ви натомість? Мабуть, щось дуже приємне…
– Дзен, заціпся, – не обертаючись, кинула темна. – Келю, що тобі потрібно.
– Та небагато, направду. Насамперед, звісно, треба туди повернутися. А далі мені буде потрібно хоча б кілька годин, аби вивчити руни на арці та магічний контур…
– І цим, – підводячи фінальну риску, втрутилась Тріна, – ми, безперечно, займемось завтра! А зараз, коли вже всі не пересварились до смерті й ніхто нікого не вбив, я, мабуть, рушу спатоньки.
– Трін, чекай! – трохи винуватим голосом гукнула її ельфійка.
– Та ні, Міро, все гаразд. До тебе я претензій не маю. Просто… така атмосфера мене пригнічує.
* * *
Для Келя це був дійсно відповідальний момент. Це був практичний дослід, що мав показати, чи недарма він витратив стільки часу на дослідження просторової магії та бар’єру навколо Колиски – чи, може, це було лиш дурною тратою часу.
А ще – він не міг підвести Міру. Вчора її сірі очі дивились із такою надією… При згадці про цей погляд в ельфа тремтіли коліна – і від почуттів, що накривали з головою, і від напрочуд загостреного відчуття обов’язку.
Звичайно ж, він не міг просто взяти й підкорити збудовану древніми арку, просто щось там перерахувавши. Він просто не сказав усієї правди – бо її довелось би достолиха довго пояснювати. Хоча рахувати там теж треба було, так…
Книга “Простір – твій друг” не просто так мала саме цю назву. Вона містила особливий підхід до взаємодії з просторовою матерією – і в дечому він був близький саме сонячним ельфам.
Коли тель-квесір мандрували сонячними променями – вони саме “просили” світило перенести їх, якщо не вдаватися в нюанси. Бар’єр довкола Колиски свого часу був створений саме так – Перші Чародії провели ритуал і, віддавши часточку своєї сили, попросили простір… відокремитися.
Книга це все систематизувала. І саме ця система “прохань та рівноваг” мала допомогти Келю в його задумі. І навіть його невелика магічна сила не мала б стати на заваді…
Усі четверо стояли на старій кам’яній дорозі, роздивляючись масивну кам’яну конструкцію, на якій тьмяно виблискував сріблом рунічний орнамент. Кель щось квапливо креслив на екрані планшета.
– Ну що, високородний? – глузливо спитав Дзен. – Я сподіваюсь, ти ж там не “веселі картинки” розглядаєш, а реально рахуєш щось?
Він заслужив одразу два нищівних погляди: обурений – Тріни та зневажливий – Міри, проте не звернув на це жодної уваги.
– Не заважай, – відсторонено промовив Кельміраель. – Такі справи не терплять поспіху…
Він перевірив результат і задоволено всміхнувся.
– Все, – вимкнув планшет і закинув його до рюкзака. – Йдіть сюди і ставайте поруч. В нас або вийде…
– … або ні, – саркастично доповнив Дзен. – Станьте, дітки, станьте в коло…
– Може, помовчиш хвилину, МакБазікало? – скривилась травниця.
– Я МакДугал, моя соковита грушка. Ти готова підкорювати простір зі мною разом?
– Я готова підкорювати сковорідкою твою дурну макітру!
– Та припиніть ви, – змучено простогнала Міра. – Кель, давай, якщо готовий.
– Готовий, – зосереджено відповів ельф. – Ми маємо перенестись до лісосмуги на два лі північніше аномального поясу – далі я не зможу прорахувати потоки. Приготуйтесь, – він примружив очі, сплітаючи пальцями соматичний компонент закляття.
Секунди чотири ніц не відбувалось – та потім повітря злегка загуло, і руни на арці засяяли замість срібла небесною блакиттю. Блакиттю ж засяяв і внутрішній простір арки, потягнувшись сліпучими протуберанцями до усієї четвірки. Вони відчули, як їхні тіла перетворюються на енергію линуть вдалечінь. Один… другий… третій… і здивований зойк:
– Помилився в останньому векторі… от халепа…
* * *
Попереду був густий підлісок – вони вийшли там, де й очікувалось. Міра полегшено зітхнула. Невже вийшло? Але чому тоді її не покидає відчуття тривоги?
Вона озирнулась навколо. Ліворуч від неї стояв, насторожено озираючись та тримаючи зброю напоготові, Дзен. Тріна – праворуч. І все…
Вони були лише втрьох. Келя не було.
