Раді Вас бачити!

Зал Тіньової Ради Республіки був вирубаний усередині скелі. Це було нетипово для темних ельфів, які майже всі свої споруди (особливо центральні) будували на відкритому місці. Виключенням були хіба що житлові квартали на околицях. Міста іллітірі завжди розміщувались у великих підземних порожнинах, тож будувати було де.

Але тут – ось так. Частково це було зроблено з міркувань безпеки – менше можливостей для ворога проникнути всередину, в разі чого. Частково – Мірі це нагадувало рідну оселю, звідки багато років тому почався її нелегкий шлях.

Радники й радниці розмістились за овальним кам’яним столом. Ельмірена займала місце у “голові”, за одним з заокруглень. Це давало деякий особистий простір… і можливість приховати від інших, як вона намагається не заснути.

Усі ці засідання, договори й домовленості неабияк виснажували. Більше, ніж її поневіряння на поверхні свого часу. Більше, ніж війна. Все виявилось набагато складнішим, ніж вона очікувала.

Тоді все виглядало просто, як двічі два. Скинути жриць, дати народу іллітірі (принаймні тій чого частині, що населяла один конкретно взятий Великий Дім) нову надію.

На практиці все виявилось куди важчим. Довелось домовлятись та укладати угоди – часом не надто приємні. Спочатку – задля перемоги, потім – аби втримати здобуте. Вона не могла протиставити себе цілому Великому Дому. Рівно як і просто знищити усіх незгодних. Інакше чим би вона тоді була кращою за попередників?

Окремим болем були спроби перемовин з іншими підземними народами – переважно невдалі. Зокрема зі свірфнеблінами, від рук яких загинула колись її матір.

За ці роки ельфійка чітко усвідомила: влада – це не нагорода. Для деяких це найгірше покарання.

Проте взяти й зректися теж не можна було. Не зараз. Не після всього, що вже було зроблено. Точка неповернення була пройдена, коли почалось повстання. З першим пострілом, першим ударом клинка та першим кинутим бойовим закляттям.

Вона стріпнулась, намагаючись привести себе до тями. Негоже Першій Леді засинати просто посеред наради – частина з них і без того ставляться до неї не дуже і шепочуть за спиною усяку гидоту, а після такого й взагалі поважати перестануть.

Зараз би не завадило сьорбнути тонізуючого еліксиру – але цього точно не можна робити тут і зараз. Та й нема його під рукою.

Сіла рівніше, поправила костюм.

Так – деякі зміни торкнулися й одягу. Це була спонтанна ідея, що, як не дивно, знайшла відгук у багатьох серцях (хоча й не всім прийшлась до вподоби).

У складі загону, який вона привела за собою з поверхні, була одна людська дівчина, що непогано зналась на вишивці та рукоділлі. Вона й допомогла Мірі з розробкою нової одежі для радників та командирів Тіньової Гвардії – на заміну прийнятим у темноельфійському суспільстві довгим сукням та камзолам.

Підігнані по фігурі штани та відкрита сорочка (з короткими рукавами або зовсім без них). Причому низ був чорним, а у сорочці чорного й червоного було порівну. Себто, вгорі червоний домінував. Тут також був і певний символізм, відмінний від того, який ці кольори несли під владою Ллос.

Червоне й чорне. Свобода або смерть.

Ну і ще костюм був набагато зручнішим за стандартні темноельфійські вдяганки. Легко одягався, легко знімався, абсолютно не сковував рухів.

Пересічні ельфи продовжували носити те, що й раніше. Іллітірі – не з тих, хто ладен швидко прийняти зміни. Власне, це взагалі мало кому під силу, крім хіба що людей з їхнім швидким плином життя.

Ельмірена мотнула головою, відганяючи спогади. Нарада продовжувалась.

– “Діти Ллос” знову активізувались. Вчора стався напад на будівництві – дивом обійшлось без жертв. Тиждень тому – намагались підпалити склад озброєння. Ми маємо якось відреагувати!

Хоріас – один з тих, хто очолював повстання. Нетипові для ельфа кремезна статура та м’ясисте обличчя, посічене шрамами. Таке іноді трапляється серед іллітірі, сама сутть яких нерозривно пов’язана з Хаосом – діти часом народжуються… з деякими аномаліями. Сама Міра з її сірими (замість звичних червоних) очима – живий приклад.

Втім, у даному випадку зовнішність цього конкретного ельфа лише підкреслювала рішучий та безкомпромісний характер. От і зараз він говорив прямо й відверто – і, в принципі, мав рацію.

“Діти Ллос” були напівбандитською молодіжною організацією. Її осердя складали пихаті та зухвалі нащадки деяких старших жриць з числа старої влади. Під час війни їх не чіпали – діти не мають відповідати за гріхи батьків… Як виявилось – деякі з задоволенням ті гріхи переймають.

Рештою були звичайні підлітки, яким сини та доньки павучих служниць задурили голови.

Відмінною ознакою “Дітей” була чорна пов’язка на обличчі з вишитим срібним павуком. Вони відкрито протистояли новій владі та вдавались до провокацій – саботаж, підпали, напади (без летальних наслідків, щонайбільше легке побиття). Одним з їхніх улюблених занять було розмальовування стін усякими протестними гаслами, серед яких фрази типу “Республіка – лайно!” були найбільш пристойними. Надзвичайно популярними також була нецензурна лайка на адресу керівництва нової держави, зокрема – самої Ельмірени (часто в дуже сороміцькому контексті).

Мельхіор тоді здорово розлютився, дізнавшись про це. Радив діяти жорстко. Кілька рейдів, захоплення головних підбурювачів, пара демонстративних покарань…

Та Міра була проти. Не хотіла ставати на стежку тих, з ким свого часу боролася. Не бажала уподібнюватись Великій Матері, чиє тіло й досі лежало десь під руїнами головного храму. Розвалини навіть не стали розбирати – хтозна, що там усередині могло бути... Виставили захисний периметр, охорону – та й лишили поки так.

– Це вже вийшло за межі звичайного хуліганства, – продовжував Хоріас. – Якщо не вжити заходів просто зараз…

– Покиньте, – голос, що перебив його, був сповнений інтонацій, до яких вдається батько в розмові з капризною дитиною. – Це всього лиш бешкетні дітлахи. Крики та малювання на стінах – явно не те, що можна вважати проблемою державної ваги.

Лорд Леріанокс був “білою вороною” серед радників та особливим випадком – в цілому. Взагалі чоловіча складова Ради була представлена здебільшого польовими командирами повстанців. Тими, хто не побоявся ризикнути усім, пішов проти жриць та повів за собою інших. Виключення становив лише Мельхіор – він лишився командувати гвардією, і це був мало не єдиний випадок, коли темні ельфи без вагань визнали своїм ватажком людину.

На противагу їм, до жіночої частини входили переважно очільниці шляхетних родів, які з тих чи інших причин підтримали революцію. Натомість вони отримали місця в Раді – згідно домовленостей. А ще, за початковим задумом, вони мали врівноважувати запальних та надміру категоричних революціонерів.

Вони й врівноважували. А ще – завзято плели інтриги, протягували, де прямо, а де обманом, вигідні їм рішення та всіляко ставили палиці в колеса. З ними було найбільш важко: на відміну від Міри, що вирізнялась своїм характером та поглядами, це були класичні темні ельфійки – аморальні та цинічні, для яких на першому місці стояв холодний розрахунок.

Її внутрішня мрійниця-авантюристка на повний голос протестувала проти такого співіснування. Довелось загнати її глибоко всередину, примірявши натомість маску холоднокровної стерви. Час для авантюр минув, треба було вчитись виживанню в нових реаліях.

Так от, Леріанокс був винятком з обох правил. Свого часу він був чоловіком однієї з верховних жриць – надміру й нетипово амбіційним, як для чоловіка у високих темноельфійських колах. Це, власне, й дозволило повстанцям домовитися з ним. В потрібний момент новоспечений лорд просто й невигадливо встромив ножа у спину своїй благовірній, тим самим послабивши служниць Ллос та позбавивши їх можливості швидко зібратись в коло для глобального ритуалу, аби дати відсіч нападникам. Потім – стало занадто пізно.

Натомість отримав можливість долучитись до нової влади та можливості, яких в тіні дружини (вже покійної) ніколи б не досяг.

Решта радників його відверто зневажали. Чоловіки – називали “павучою підстилкою” (але поза очі, аби згодом не капостив). Жінки – вважали вискочкою. Втім, Леріаноксу було плювати на зневагу та презирство: він собі робив своє, де наполегливістю, де улесливим словом, а де – просто граючи дурника, домагаючись потрібних йому результатів.

Вирізнявся він зокрема тим, що носив не костюм, а вбрання старого зразка, прямо заявляючи: “Зміна влади – не причина відкидати традиції пращурів”. Здавалося б, носи що хочеш – ніхто не змушує… Але він робив це настільки демонстративно, афішуючи себе як частинку “старого порядку”, що Мірі часто кортіло його банально стукнути.

Шкода, що не можна.

– Бешкетні дітлахи, кажете? – обличчя Хоріаса викривилося в хижій посмішці. – Я на вас подивлюсь, коли ці “бешкетники” підвісять вас за… одне місце.

– Ви, як завжди, схильні до перебільшень, шановний Хоріасе, – зверхньо відповів Леріанокс. – Ваше бажання скрізь шукати ворогів, в принципі, зрозуміла, проте давно вже не на часі: війна скінчилась. Натомість нам варто приділити увагу важливішим питанням – наприклад, як врешті налагодити зв’язки з зовнішнім світом та вийти з ізоляції.

Ельмірена вирішила втрутитись, доки ці двоє не понабивали одне одному пики просто тут, у залі.

– І що ж не так зі зв’язками з зовнішнім світом? – вкрадливо спитала вона, склавши руки на грудях. – Країни поверхні нас визнали. Конфедерація та кілька північних князівств навіть прислали послів…

– Пф! – зневажливо фиркнув радник. – Кілька дрібних та жалюгідних людських держав – не показник. А дворфи завжди були собі на умі, їм би я взагалі не довіряв. Тоді як дійсно серйозні гравці зовнішнього світу нас проігнорували… Тож натомість – хочу нагадати, що у Підземеллі ми не самі!

– А ну ж бо, лорде Леріанокс, – обличчя Міри набуло виразу непідробної цікавості, – повідайте нам, кого ви маєте на увазі? Ви чудово знаєте, що мінотаври відмовились навіть від мирного договору з нами. Свірфнебліни – погодились не воювати, але категорично відмовились від торгівлі й будь-яких активних відносин. З дуергарами та гоблінами навіть говорити марно – хоча ми й пробували. То хто ж тоді?..

– Ви чудово все розумієте, леді Темноцвіт, – з показною добродушністю всміхнувся ельф. – Поряд з нами є інші Великі Доми. Там живуть наші одноплемінники…

– Леріанокс, та ти взагалі, бачу, береги поплутав! – Хоріас, стиснувши долоні в кулаки і спершись ними на стіл, почав підійматися. – Пропонуєш нам домовлятися з кривавими сучками Павучихи?! Та я тебе…

– Сядь, – тихо попросила Міра. Оскільки він сидів найближче до неї – то почув. І, насилу вгамувавши лють, знов опустився на стілець. – Гаразд, лорде Леріанокс. Навіть якщо, суто теоретично, уявити, що ми б якось замирились зі жрицями з Великих Домів. Що ми їм в такому разі можемо запропонувати?

– В нас є ресурси, – радник знизав плечима. – Копальні Дому О’Кхар досі стоять цілі й неушкоджені. От тільки, – його голос сповнився отруйного сарказму, – працювати в них нікому. Бо ви, леді Темноцвіт, своїм особистим рішенням звільнили усіх рабів!

– Раби допомогли нам в боротьбі за свободу, – холодно відповіла Ельмірена. – Чи треба було на знак подяки за їхню допомогу знову закувати їх у кайдани? Ми можемо найняти робітників з поверхні. Можемо спробувати купити видобувне обладнання – якщо треба, через третіх осіб. Частина іллітірі теж готові працювати…

– І оплачувати це все ви, звісно ж, будете з власної кишені, – з непередаваною сумішшю глуму та презирства промовив Леріанокс. – Насмілюсь нагадати – скарбницю Великої Матері досі не знайшли. Бо дехто – не будемо вказувати пальцями – у своєму абсолютно дитячому прагненні до “абсолютної свободи та справедливості” перебив усіх причетних, які могли щось знати!

– Якщо доведеться – то й з власної!

* * *

Додому Міра йшла пішки. По-перше – вона не любила користуватись запряженим ящерами візком або іншим транспортом. Їй подобалось гуляти містом, милуватися краєвидами Підземелля, дивитись, як сяють високо вгорі м’яким фіолетовим світлом друзи люмінесцентних кристалів.

По-друге – їй конче необхідно було провітритись та заспокоїтись. Аби бажання когось вбити в особливо жорстокий спосіб бодай трохи відступило.

Річ була навіть не у нечуваній та обурливій пропозиції Леріанокса. Річ була у тому, що стервози з жіночої частини Тіньової Ради його підтримали! Навряд чи справді вони розділяли думку цього набундюченого ідіота – бо мали чудово розуміти, що жриці решти Великих Домів однаково мають зуб на всіх республіканців, чиїх сестер ті не так давно вибили до ноги. Радше всього, вони просто хотіли вчергове насолити їй.

Звичайно ж, остаточного рішення не прийняли. Вона не дасть так просто знівелювати те, заради чого було покладено стільки зусиль, заради чого лилася кров. Але як же бісить!

Охоронці – двоє бійців Тіньової Гвардії у червоно-чорних одностроях – тримались на віддалі. Знали, коли Першій Леді треба побути на самоті. Однак все одно готові були, в разі чого, прийти на допомогу.

Обійшлась би взагалі без охорони – але Мельхіор наполіг.

Вона мешкала в одному з центральних житлових кварталів. Могла б, за бажання, обрати собі житло будь-де в межах підземного міста – та зайвий простір, як і зайва розкіш, були їй непотрібні.

Увійшовши до кімнати й зачинивши за собою двері, кинула сумку на ліжко. Постояла трохи біля відчиненого вікна, відсторонено дивлячись на фіолетове сяйво зовні. Спокій так і не прийшов.

Вдихнула глибше. Розстебнула верхній гудзик на сорочці. Пальці намацали ланцюжок на шиї. Вона вже так звикла до цього амулету, що й перестала помічати його.

Як давно це було… Вона вже й забула, як звали того світлого ельфа. Кельміель? Келіель? Пам’ятала лиш, що постійно жартома називала його “промінчиком” – та й усе. Гарні були часи… Шкода, що минули. Тепер на часі геть інше…

Тяжко зітхнувши, Ельмірена потягнула за маленьку непомітну зав’язку на костюмі – і той з легким шелестом сповз на підлогу. Накинувши натомість легкий спальний халат, вляглась у ліжко.