Раді Вас бачити!

========== 4 ==========

- Ванзель, друже! - Фаль поклав руки в кишені й трохи відійшов від мене.

- Чого це ти пристав до моєї мишки? Ти що, запав на неї? Не дуркуй, вона ж страшна до чортиків, і окуляри ці на пів обличчя... Ти мене розчарував, друже!  - виплюнув образи в мій бік, ніби мене тут немає, я задихнулася від обурення.

- Справа в мене до неї була.

- Які це в тебе можуть бути справи з моєю мишею? - обурено вигукнув Ванзель, знову ігноруючи мою присутність.

Боги, як же мені це набридло! Напустити б на цих двох придурків стазис.

- Та пішли ви! - виплюнула я з досадою і втекла.

Минула сходи й кинулася в житлове крило. Уже була біля дверей у свою кімнату, як мене різко штовхнули, і я налетіла на двері, потім розвернули і знову затиснули біля стіни. На мене злісно дивився мій захеканий мучитель.

- Втекти надумала? Не так швидко, миша! - упер він руку біля моєї голови.

Блін, та що йому треба?

- Відпусти! - штовхнула я його в груди, але той і на міліметр не зрушив.

- Що від тебе хотів Фаль? - із серйозним обличчям запитав водник.

- Твоє яке діло? - з викликом відповіла йому.

- Відповідай, коли тебе запитують! - зашипів він і знову схопив мене за горло. Очі злі й дивляться так насторожено.

- У друга свого запитай! - виплюнула йому і також свердлила його незадоволеним поглядом.

Наші витріщання затягнулися, він мовчав, і я мовчала. Нарешті, він мене відпустив.

- Завтра ми зустрінемося на зілляварінні, ти маєш зробити домашку замість мене. Зроби так, щоб я всіх здивував! - відійшов він від мене на крок, і я тепер спокійно змогла прошмигнути до своєї кімнати.

- Роби її сам, троль пихатий! - огризнулася я і швидко зникла за дверима.

Замкнула замок, і покопавшись у сумці, дістала давно заготовлений артефакт. Підкинула його до дверей, щоб дехто не зміг увірватися.

Я вже давно здогадалася, що родова здібність цього водника - злам будь-якого закляття, інакше як пояснити, що всі мною перепробувані заклинання не зупинили його, він із легкістю їх ламав. Тільки лише артефакт працює, і то, тому що я занадто багато в ньому намішала.

Як підтвердження моїх слів, у двері голосно затарабанили.

- Сірель! Миша ти недороблена! Відчини негайно, або я виламаю ці двері! Ти поплатишся за свої слова! - закричав він.

- Ага, спробуй, - сказала я недостатньо голосно, але мене зараз не хвилювало, чи почує мене Ванзель.

Дорогою до ванної я роздяглася і дуже скоро ніжилася в теплій водичці.

Накопичена магія вимагала виходу, і я спустила більше половини в накопичувач, потім лягла спати і дуже про це пошкодувала.

Нічка видалася неспокійною. Антель із кожним разом підбирався все ближче. Мені довелося використовувати внутрішні резерви, що залишилися, щоб він не зміг прорватися в мій сон. Він занадто сильний і наполегливий.

Ранок був для мене важким, я буквально виснажена була за ніч. Ні чорта не відпочила. Навіть у моїй ілюзії були чорні кола під очима. Але робити нічого, пора йти на заняття.

Сьогодні останній день, два вихідних я проведу у професора Чіні.

На зіллєваріння я запізнилася на цілих 20 хвилин. Укотре пошкодувала, що напередодні перед сном спустила більшу половину свого магічного резерву в накопичувач, дуже складно було боротися з магією Антеля цієї ночі. Ця боротьба всі соки з себе вичавила.

Тому сьогодні весь день я як вичавлений лимон. Напевно, варто було послатися на хворобу і провалятися в ліжку.

Ванзель на мене злісно косився все заняття, але лише доти, доки не зрозумів, у якому я стані. Мене це дуже здивувало. Думала, при всіх він не втримається від бажання принизити мене і познущатися. Одного разу навіть погляд його стурбований побачила, але списала це на втому, не міг сам Ванзель на мене так дивитися.

Ледве дочекалася закінчення уроку, щоб по-тихому піти до себе в кімнату і завалитися спати. Але в коридорі житлового блоку, де розташовувалася моя кімната, він знову мене наздогнав. Знову перегородив мені шлях, підштовхнувши до стіни. А я просто втомилася, хотіла спати і не готова була відповідати на його шпильки. Мені зараз було все одно.

- Ванзель, слухай, давай ти будеш самостверджуватися за мій рахунок уже завтра, гаразд? Абсолютно немає настрою і сил із тобою сперечатися зараз, - втомлено вимовила і тепер, наодинці, я чітко побачила цей стривожений погляд.

Невже мені не здалося тоді?

- Що з тобою, миша? Ти зовсім острах втратила... домашку мені не дала, ще й заявилася з чималим запізненням...

- Наче тебе справді турбують мої проблеми! - відсунула я його вбік, і той на подив піддався. А я відчинила свою кімнату і не поспішаючи увійшла, двері зачинила і попленталася до ліжка, але не тут-то було, щоб Ванзель залишив мене в спокої.

Двері знову відчинилися, і це непорозуміння увійшло слідом.

Упала на ліжко зіркою і повернулася обличчя до нього, який розвалився на кріслі, що стояло поруч.

- Я взагалі-то тебе не запрошувала!

- А мене не треба запрошувати, я сам приходжу, і багатьом, до речі, роблячи цим шану. Для багатьох дівчат в академії це мрія, щоб я ось так до них прийшов.

- Ну, ти вочевидь прийшов не за адресою... Не боїшся репутацію зіпсувати, відвідуванням моїх апартаментів, хм?

- Ти краще скажи, що в тебе трапилося? Я через тебе тепер мушу зіллєваріння перездавати, терпіти не можу цей предмет, та й не потрібна мені буде ця навичка.

- Ти в курсі, що я не зобов'язана робити твою домашку, і те, що я її робила раніше, було тому що... - із запалу ледь не проговорилася, вчасно осіклася...

- Тому що, що? Договорюй, миша! - його розслаблена поза напружилася, і очі засяяли, ніби справді чекав, що я йому зараз відкриюся.

Ага, як би не так.

- Байдуже! - відмахнулася я і відвернулася від нього. - Може, ти вже підеш? - знову повернула до нього голову і з надією запитала я.

- Я піду, коли захочу! - серйозно заявив він.

- Ось що ти хочеш, Ванзель, а? - запитливо підняла я брову.

- Дізнатися, якого хріна ти не зробила мою домашку! - сказав він різкіше ніж зазвичай, колишнє занепокоєння за мене вмить розтануло.

- Бо погано почуваюся, як бачиш, і мабуть, більше цього робити я не збираюся, а тепер залиш мене, красунчику! - спокійно сказала я і заплющила очі. 

Ванзель щось обурено говорив у відповідь, але я його вже не чула. Я солодко сопіла, і цю ніч мені нічого не снилося, навіть Антель до мене не з'являвся.

Вранці прокинулася від того, що хтось у моїй кімнаті надто голосно хрустів, я одразу ж розплющила очі.

Яким же здивуванням для мене було знову спостерігати Ванзеля у своїй кімнаті, та ще й який нахабно пожирає мої золоті запаси пластівців, якими мене зрідка пригощає професор Чіні, у мене зберігається всього три пачки, і їх я бережу на особливий випадок.

- Ванзель! Якого біса! Що ти ходиш до мене, як до себе додому, і взагалі, хто дав тобі право ритися в моїх речах? - обурено крикнула я, підриваючись із ліжка.

- О, Боги, миша... Це щось! Де ти взяла ці пластівці? - не помітивши мого гніву, Ванзель набрав їх у повні щоки, і з відкритим ротом усе це мені сказав.

- Та яка різниця! У тебе взагалі хоч якісь норми пристойності є? Це злом із крадіжкою, між іншим! - уперши руки в боки, відчитала я свого мучителя.

- Двері ти з учора не замкнула, безсовісно заснула, тож, по суті, я нікуди не вламувався! - безтурботно відмахнувся від мене рукою і знову розвалився в кріслі, продовжуючи знищувати мої запаси.

Я не витримала, підскочила і спробувала відібрати в нього упаковку.

- Дай сюди! - застосувавши трохи більше зусиль, видерла з його рук пластівці, поставила на місце і на тумбу з пластівцями поставила магічний замок.

Ванзель надувся на мої дії.

- Тобі чого тут треба? Ти нічого не наплутав? Сонель і Розель уже набридли? Ти начебто кудись там збирався на вихідних! - з претензією висловилася я, чим викликала в нього усмішку.

- Бачу, ти стежиш за моїм особистим життям, миша! - сказав він, ще ширше посміхаючись.

- Здався ти мені! І взагалі, покинь мою кімнату! 

- Що це вчора було? - знову запитав Ванзель, ігноруючи моє прохання.

Мені це здалося дивним, ні до чого першому красеню академії виявляти занепокоєння за таку як я. Напевно, турбується, що я не робитиму його домашку, а чого ж іще! Ці думки розлютили мене ще більше. Більше ніяких домашок.

- Невже сам Ванзель Оді Рі Хейн турбується за якусь мишу Сірель! - вимовила я з насмішкою, він розлютився.

- Надто велика самооцінка для такої нікчемної, безродової миші як ти, забагато честі! - розлютився Ванзель і нарешті пішов, голосно грюкнувши дверима.