Я навіть гадки не мала, скільки часу провела тут, у цій в'язниці, до якої мене ув'язнив ритуал. Та й про який час могла йти мова, коли в цій Порожнечі його просто не існувало? Єдине, що могло тут існувати, — це вічність.

Вічність, пливучи течією якої, я могла лише тішити себе спогадами. Я згадувала тих, кого залишила в тому світі. Згадувала того, заради кого зважилася на цей крок. У якусь мить я почала забувати власне ім'я. Мені стало здаватися, що я сама поступово стаю тим Ніщо.

Та в мене була мета. Усім своїм єством я прагнула її досягти. Згадуючи все, через що мені довелося пройти, я чіплялася за ці спогади. Вони надавали мені надзвичайних сил і ставали невидимою ниткою надії, здатною витягти мене з Темряви.