Раді Вас бачити!

Любомир

Отже, я не в пеклі. Яке ж небо може бути в пеклі? Хоча мій батько, коли дізнався про мої вподобання, одразу заявив, що саме там мені й місце — такі виродки, як я, завжди потрапляють до пекла.

За мить я помітив хлопця, який схилився надо мною. І подумав, що батько все ж таки помилявся. Схоже, я зумів перегнути долю й потрапив до раю. Бо переді мною стояв ніхто інший, як справжній ангел. Найбільше мене вразили його очі — ясні, блакитні, точнісінько як те небо наді мною. На блідому, виснаженому обличчі вони здавалися надзвичайно великими й сповненими тривоги. Його руде, скуйовджене волосся в сонячних променях палало вогнем, ніби німб на іконах.

Загалом руді мені ніколи не подобалися через ластовиння, але в цього таємничого незнайомця його не було. Шкіра — ідеально чиста, гладка, мабуть, він часто відвідував косметичні салони. Одягнений хлопець був наче чернець: у чорну рясу, підперезану простою мотузкою. Скоріше не ангел, а якийсь служка. Хтось же має зустрічати новоприбулі душі, щоб потім розподіляти, кого куди.

— Гей! Ти чуєш мене? — звернувся він до мене.

Мене одразу обурило це «гей». Можна подумати, він чимось кращий за мене, раз опинився на цьому заході, який мій батечко назвав би не інакше, як блядством. І, мабуть, не помилився б. Певен, що під тією рясою в нього немає нічого, крім нього самого. Ці думки розпалили в мені пристрасть. Захотілося негайно перевірити свою здогадку й заодно пересвідчитися, наскільки його тіло таке ж привабливе, як і обличчя.

А голос у незнайомця був м’який, наче оксамит. Він змусив мене уявити, як ці тонкі вуста можуть пристрасно шепотіти мені на вухо зізнання в коханні. Я не поспішав із відповіддю, не бажаючи руйнувати цей магічний момент першої зустрічі.

Хлопець обережно торкнувся моєї щоки. Від його дотику по тілу пробігли мурашки. Я завмер, очікуючи чогось більшого.

— Схоже, я все ж таки не помер, а просто перебрав віскі. А може, омари були не свіжими? — майнуло в голові.

Я пригадав, як приїхав зі своїм «трампліном» на вечірку, де мав розважати публіку співом. А згодом з’ясувалося, що мені там відвели зовсім іншу роль. Це, звісно, обурило мене, але, якщо добре поміркувати, нічого надто поганого в тому не було. Особливо якщо зі мною захоче розважитися оцей рудий — я навіть буду радий.

— Що з тобою? Ти можеш розмовляти? — знову запитало рудоволосе диво.

— Та нічого з ним не сталося! — почувся зовсім поруч роздратований жіночий голос. — Здається, він просто онімів від щастя.

Поряд із хлопцем з’явилася дівчина в оксамитовій сукні темного кольору, прикрашеній мереживом. Мені одразу згадалися фільми про Анжеліку та трьох мушкетерів. Її довге темно-русе волосся вільно розсипалося по тендітних плечах і спадало майже до колін. Напевно, нарощення, — подумав я. Якби мене приваблювали жінки, то міг би сказати, що дівчина досить вродлива. Але щось у ній одразу викликало неприязнь. Можливо, те, що вони, схоже, були разом. А їхній одяг красномовно свідчив про любов до рольових ігор. Напевно, він зображує ченця, а вона — панянку, яка прийшла на сповідь і вирішила його звабити.

— Від щастя? — щиро здивувався рудоволосий хлопець.

Боже, цей голос міг довести до божевілля кого завгодно.

— Давай, піднімайся. Ми не можемо стояти тут вічно, — холодно звеліла дівчина.

— Гадаю, тобі краще послухатися її, — підтримав подругу рудий і простягнув мені руку.

Я з підозрою дивився на його тонкі пальці, які можна було б назвати красивими, якби вони не були так сильно деформовані. Складалося враження, ніби їх спеціально поламали, а потім вони зрослися неправильно. Лише тепер я помітив на його жиластих зап’ястях синці — сліди від мотузок чи наручників. Такі самі синці виднілися й на шиї. 

«Усе зрозуміло, — майнуло в голові. — БДСМщики. Полюбляють жорстокі ігри. Вона, схоже, його господиня, а він — раб. На таке я точно не підписувався».

Моє тіло мимоволі напружилося. Я добре знав, до чого можуть призвести такі ігри.

— Не збираюся я нікуди з вами йти, — сердито відповів я. — Та й взагалі, я вас уперше бачу.

— Ми тебе теж, — розлютилася дівчина й тривожно озирнулася навколо. — Давай, піднімай свій зад, — гримнула вона.

Я не збирався підкорятися її наказам. Що там казав Пилип Несторович? Ніяких відмов? Хрін вам, а не відмов.

Я прислухався. Навколо лунали лише звуки лісу — шелест листя, спів птахів, далекий вітер. Жодної музики, жодних людських голосів. У серце закралася підозра. А що, як ці двоє скористалися моєю слабкістю й викрали мене? Зараз відведуть у якийсь будиночок і почнуть «розважатися».

Хлопець, не дочекавшись реакції, схопив мене за руку й різким ривком поставив на ноги. Мене здивувала його сила. Рудоволосий здавався таким тендітним і ніжним, майже як дівчина, але в руках відчувалася справжня чоловіча міць.

— Послухайте, на тройничок я не погоджувався, — почав я, — хоча з тобою… — я тицьнув пальцем рудому в груди, — я згоден піти. І якщо твоя пані хоче дивитися — я не проти. Тож давай швиденько, бо вечірка розпочнеться без нас.

Після цих слів я потягнувся до мотузки на його рясі. Хлопець злякано відсахнувся й кинув погляд на дівчину.

— Чого він хоче? — запитав він.

— Тебе, — крізь сміх відповіла зеленоока красуня. — Здається, ти йому дуже сподобався.

Бліді щоки рудоволосого миттєво залив густий рум’янець.

— В якому сенсі?

— У прямому.

Рудий подивився на мене таким поглядом, що я одразу зрозумів: тут мені нічого не обломиться. Хіба що добряче вріже по обличчю. Судячи з того, як міцно він стиснув кулаки, стримуватися йому було важко. Ну не хоче — як хоче. Я ж не нав’язуюся.

— Якщо ви нічого не бажаєте, то я пішов, бо не хочу все пропустити. А ви розважайтеся.

Після цих слів я рішуче зробив кілька кроків у бік густого чагарнику, але одразу зупинився. Я й гадки не мав, куди йти. Стежки навколо не було.

Я повернувся й суворо, як тільки міг, подивився на пару, що мовчки спостерігала за мною. «Ні, вони точно збоченці, — промайнуло в голові. — Он як хижо дивляться. Знають, що мені нікуди втекти».

— До речі… — почав я, намагаючись надати голосу якомога більше зухвалості. — Моїм друзям відомо, де я. І якщо зі мною щось станеться, вони мене шукатимуть.

Мої слова чомусь розсмішили дівчину. Крізь сміх вона промовила:

— Я бачу, ти так і не зрозумів, куди потрапив. Це інший світ, інший час. І якщо хочеш вижити — тобі доведеться йти з нами.

Я перевів погляд на рудоволосого в надії почути щось інше, але той лише мовчки спостерігав за мною.

— Послухайте… — я спробував, щоб голос звучав якомога поблажливіше. — Я теж люблю рольові ігри, але чи не здається вам, що це вже занадто? Я вже казав: якщо ти, красунчику, хочеш розважитися зі мною — я не проти. Але після цього ми маємо повернутися до клубу, бо в мене там важливі справи.

Рудий щось хотів відповісти, та не встиг.

Тріск гілок і гучні голоси, що швидко наближалися, привернули його увагу. «Ну нарешті, — майнуло в думках. — Це, напевно, мене шукають». Я полегшено зітхнув і з викликом подивився на дівчину. Та, навпаки, з тривогою вдивлялася в той бік, звідки долинав шум. Рудий теж visibly збентежився.

«Ага. Думали мене так просто взяти? А дзуськи вам, а не Любомир», — радісно подумав я.

Та коли з кущів вийшли чоловіки, одягнені й озброєні так, ніби щойно завершилися зйомки батальної сцени дешевого фентезійного фільму, я миттєво зрозумів, що втрапив у серйозну халепу. На такі рольові ігри я точно не підписувався.

Хлопець із дівчиною швидко стали спина до спини, так що я опинився між ними. Чоловіки тісним кільцем оточили нас. Їхній ватажок — кремезний дядько з кудлатою чорною бородою, заплетеною в дрібні косички, — скидався на гнома з фільмів Пітера Джексона, тільки значно вищий. Його товариші майже не відрізнялися від нього.

Вони витягли мечі й хижими поглядами втупилися в нас, очікуючи наказу від ватажка. Я зрозумів: якщо вони захочуть нас убити — ніщо й ніхто їм не завадить. Від цієї думки мені стало зовсім зле, ноги почали підгинатися, а в очах потемніло. Я ладен був втратити свідомість.

Інстинктивно я стиснув у руці золотий медальйон — єдине, що дісталося мені від предків. Він почав ледь помітно вібрувати, і це трішки заспокоїло мене.

Дівчина притислася до мене впритул і тихо прошепотіла:

— Здаємося.

Я відчув, як рудоволосий із другого боку напружився.

— Чому? Ми ж можемо їх здолати, — так само тихо відповів він.

— Можливо, вони приведуть нас до тієї, кого я шукаю, — пролунав у моїй голові голос дівчини.

— Добре, — погодився хлопець.

«Я, мабуть, зовсім з’їхав з глузду», — подумав я, відчуваючи, як тремтять ноги.

— Тільки спробуй втратити свідомість — я сама тебе приб’ю, — знову прозвучав у моїй голові її голос.

Я набрав повні груди повітря й спробував опанувати себе. Якщо вона здатна залізти мені в мозок, то вбити мене для неї справді буде легкою забавкою.

Піднявши очі, я побачив, що чоловіки вже зовсім близько. Страх ставав нестерпним. І в ту мить я вже не знав, кого боюся сильніше — їх чи цих двох дивних подорожніх.