Раді Вас бачити!

Темпсі

Політ на драконі виявився далеко не найприємнішим. Раніше я лише чув про цих істот і ніколи не думав, що вони можуть існувати насправді. Хоча про що це я? Це ж зовсім інший світ, у який я потрапив лише задля того, щоб дізнатися, як повернути дружину з царства мертвих.

Ми втрьох повернулися до печери й нарешті наважилися розпалити невелике багаття. Воно допомогло нам трохи зігрітися й прийти до тями. День вступав у свої права, і крізь зарості дикого винограду до нашого сховку дедалі сміливіше зазирали сонячні промені. Нічна пригода сильно виснажила всіх нас. До того ж Тевін досі не повернувся, і це починало серйозно непокоїти.

Марі позіхнула й стомлено схилила голову. Я підійшов і присів поруч, уважно вдивляючись у її змарніле обличчя.

— Тобі не варто було цього робити, — тихо промовив я.

Жінка здивовано підняла на мене свої дивовижні очі.

— Про що ти?

— Витрачати на мене сили. Їх у тебе й так обмаль.

— Ти був у жахливому стані, — заперечила вона. — Тебе ледь не замордували до смерті. Я хвилювалася за тебе.

— Зі мною все було б гаразд, — вперто відповів я. — Мені не звикати ні до болю, ні до тортур. Та й убити мене не так уже й легко.

У очах Марі промайнуло здивування. Схоже, вона сприйняла це як чергове хвастощі.

— Чому ти так упевнений? — з цікавістю запитала вона.

Я м’яко посміхнувся й відповів:

— Тому що я вже мертвий.

— Мертвий? — щиро здивувалася вона, пильно вдивляючись мені в очі. — Але ти не вампір.

Я обережно кивнув.

— Так. Я — безпірник. Той, хто залишив життя раніше призначеного Долею строку. Мій брат убив мене, щоб зайняти трон.

Мій голос звучав рівно, майже байдуже. Я вже встиг звикнути до цієї правди. Марі ж, навпаки, була вражена.

— Мій батько… — глухо прошепотіла вона, опускаючи погляд. — Точніше, чоловік, якого я вважала батьком… Він віддав мене за борги.

Я обережно взяв її за руку й стиснув тонкі пальці.

— На жаль, у світі, з якого я прийшов, таке — звичайна практика. Дітей часто віддають за батьківські борги.

Це її, схоже, не надто заспокоїло.

— Але як ти можеш бути мертвим, якщо я відчуваю, як біжить кров у твоїх жилах? — не здавався вона. — Так, вона тече повільніше, але тече. І твоє серце… — її долоня лягла мені на груди, — воно б’ється. Можливо, не так швидко, як у звичайних людей, але б’ється.

— Це лише ілюзія… обман, — тяжко зітхнув я.

Марі заперечливо похитала головою.

— Я знаю, що кажу. Ти інший. Але ти живий.

Пронизливий, істеричний крик Любомира, що долинав з вулиці, змусив нас обох зірватися на ноги й кинутися йому на допомогу.

— Що в біса сталося?! — вигукнула Марі.

Любомир стояв над самим урвищем, тримаючись за руку, і продовжував кричати.

— Любомир, що з тобою? — запитав я, підбігаючи.

Хлопець подивився на мене очима, повними відчаю й сліз.

— Змія… — прошепотів він. — Вона мене вкусила!

Я відчув, як серце стиснулося.

— Показуй!

Любомир, хлипаючи, простягнув руку. На тонкому зап’ясті виднілися дві маленькі червоні дірки. Шкіра навколо них уже почала червоніти й розпухати.

— Марі! Нам потрібна вода. Рану треба промити!

Поки Марі бігала по флягу, я відірвав шматок власної сорочки й туго перев’язав йому руку. Коли вона повернулася, ми разом почали промивати укус.

— В тебе є якісь трави? — запитав я.

Любомир у цей час уже істерив на повну:

— Я помру! О Господи, за що?! Я не хочу вмирати! Відсмокчіть мені! Темпсі, відсмокчи отруту негайно!

Він благально дивився на мене, сльози котилися по щоках.

Я на мить остовпів, а потім ледь не розсміявся від абсурдності ситуації. Марі, не вагаючись, вліпила йому дзвінкого ляпаса.

— Ти… ти вдарила мене… — приголомшено прошепотів Любомир.

— Вибач, але це подіяло, — спокійно відповіла вона.

— Марі, ти можеш йому допомогти? — запитав я, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя.

— Звісно. У мене є протиотрута. До того ж у цих горах водяться лише гірські змії. Їхні укуси неприємні, але не смертельні. Може бути лихоманка й розлад шлунка.

— Лихоманка?! Розлад шлунка?! — перелякано заверещав Любомир.

— Йди за мною. Тобі потрібен спокій, — сказала Марі й рушила до печери.

Я підтримав Любомира під лікоть і допоміг йому дійти до купи соломи. Марі дістала склянку з якимось зіллям і змусила його випити все до останньої краплі. Потім наказала мені заварити пахуче листя. Ми напоїли хлопця відваром і ще раз промили рану. Почервоніння спало, але Любомир продовжував тяжко стогнати й запевняти всіх, що помирає.

Марі весь цей час турботливо витирала краплі поту з його чола.

– Марі! В тебе раптом немає заспокійливого? – поцікавився я.

– Заспокійливого? Навіщо? З ним і так все буде гаразд. – промовила вона.

– Заспокійливе потрібне не йому, а мені. – терпляче пояснив я.

Марі.

Чесно кажучи, Любомир уже добряче діяв мені на нерви. Я чудово розуміла, що йому нічого серйозного не загрожує — хіба що легка лихоманка й можливий розлад шлунка. Але хлопець був переконаний, що стоїть однією ногою в могилі. До того ж Темпсі почав проявляти свої нерви, і це остаточно вивело мене з рівноваги. Коли він попросив заспокійливе, я вже серйозно роздумувала, чи не запропонувати йому щось сильніше — наприклад, отруту.

Аж тут у печеру влетів Ворон і, як ні в чому не бувало, всівся на кам’яному виступі.

— Це моя смерть! — злякано заверещав Любомир і тремтячою рукою тицьнув у птаха. — Ти прилетів по мою душу, так?!

— Взагалі-то ні! — різко каркнув Ворон.

Ми з Темпсі обмінялися стривоженими поглядами. Розмовляючий ворон — це було щось новеньке навіть для мене.

Така відповідь анітрохи не заспокоїла нашого «вмираючого».

— Отже, ти все-таки прилетів по мою душу… — простогнав Любомир і театрально зігнувся навпіл.

«Йому б у виставі грати, — подумала я. — Головну роль у трагедії».

— Дуже ти мені потрібен, — фиркнув Ворон.

Темпсі лише ледь помітно посміхнувся.

— Ваш друг у біді, — продовжив птах. — Його схопили друїди. Звинувачують у зраді й у тому, що він став потворою. Вони збираються спалити його на світанку.

Ми з Темпсі здригнулися.

— Але ж він казав, що Ріхард знищив усіх друїдів, — заперечила я.

— Всіх — не всіх. Дехто врятувався. Тепер вони сповнені ненависті й прагнуть помсти. Шлях до їхнього сховку неблизький. Ви маєте поспішати.

— Чому ми взагалі маємо його рятувати? — раптом запитав Темпсі. — Ми вже один раз його врятували.

Його слова обурили мене.

— Темпсі! Його ж можуть убити!

— Ну то й що? — здивувався він. — Він же вампір. Туди йому й дорога.

— Він вампір… Як і мій чоловік, — холодно відповіла я. — Якщо треба, я піду сама. А ти краще приглянь за цим… — я кивнула в бік Любомира, який знову застогнав, явно переграючи.

— Показуй дорогу, — наказала я ворону.

Птах голосно каркнув і вилетів із печери. Я рішуче рушила за ним. Темпсі швидко наздогнав мене.

— Зачекай. Я піду з тобою.

— Ти підеш рятувати вампіра? — з іронією запитала я.

— Я піду з тобою, — спокійно відповів він. — Бо саме для цього я сюди й прийшов. Мені байдуже на них обох, але тебе я не полишу. Ти можеш зачарувати вхід, щоб ніхто не зайшов?

Я кивнула.

— Звісно. Але мої сили зараз обмежені, тож захист буде не надто потужним.

Я зробила кілька пасів руками перед входом. Раніше це давалося мені легко, а тепер вимагало зусиль. Та цього мало вистачити, щоб відлякати хижаків і випадкових перехожих.

Повернувшись до ворона, я запитала:

— Як далеко сховок тих друїдів?

— За вісім годин. До заходу сонця дістанемося.

— Чув, Любомир? — гукнула я в печеру. — Ми, у кращому разі, повернемося завтра. Не помри тут. Води в тебе вистачить, вогнище розведеш, далеко не відходь і, Бога ради, не вляпайся в чергову халепу!

— Та йдіть уже… — протяжно відповів він зсередини. — А от помру — будете знати: одного врятували, а другого загубили.

Я не стримала усмішки й рушила за птахом.

— А скажи нам, чорнокрилий, — запитала я дорогою, — ти точно не ведеш нас у пастку?

— Як ти смієш, відьмо, звинувачувати мене в зраді господаря?! — обурився Ворон, і його очі стали ще круглішими.

— Господаря, кажеш? А де ти був, коли він гнив у в’язниці?

— Там, де й завжди, — в ньому, — спокійно відповів птах.

Ми з Темпсі здивовано переглянулися.

— Я — краплина його крові й залишок друїдської магії, — пояснив Ворон. — Я не живий і не мертвий. Ілюзія й не марево.

— Зачекай… Ти хочеш сказати, що створений з крові? — уточнила я.

— Саме так.

«Цей світ стає дедалі божевільнішим», — подумала я, але мовчки продовжила шлях.