Раді Вас бачити!

Любомир.

Було вже далеко за північ, коли я почув стурбовані крики. Щось відбувалося нагорі. Я рвучко задер голову й побачив, як решітка злетіла. Яму повністю затулила величезна тінь. Я дивився — і не вірив власним очам.

У яму на мене дивилося велетенське око.

— Ти там. Я відчуваю тебе, — проревіло створіння.

Я мимоволі зіщулився в клубок і міцніше притиснув до себе Темпсі.

— Я прийшов тебе визволити, — знову прогримів голос.

Я мовчав, не знаючи, що робити. Серце калатало так, що, здавалося, от-от вискочить.

— В нас мало часу. Проти Ріхарда я не вистою, — прогримів дракон і зник.

За хвилину в яму впала мотузка.

— Хапайся, я тебе витягну.

— Я тут не один, — нарешті наважився відповісти я. — Я не можу його залишити.

— Тоді нехай і він хапається.

— Він без свідомості, — з тривогою відповів я.

— Обв’яжи його й сам тримайся. Часу обмаль.

Я згадав уроки порятунку на воді, швидко зав’язав боцманський вузол і просунув руки Темпсі в петлі. Сам повис у нього за спиною, намагаючись якомога обережніше тримати його скалічене тіло. Кайдани жахливо заважали, але що поробиш.

Коли нас нарешті витягли, я зрозумів, що створіння не збирається опускати нас на землю. За мить ми вже опинилися в повітрі.

«Боже, ми летимо…» — пронеслося в моїй голові.

Руки швидко заніміли, очі від зустрічного вітру майже не відкривалися. Я відчував, що не витримаю більше й секунди. У цю мить дракон, ніби відчувши мою втому, почав знижуватися.

Я гепнувся на землю, як мішок із картоплею. Руки відмовлялися слухатися.

«Темпсі… Його просто кинуть. Я хоча б сам зіскочив, а він…» — з жахом подумав я.

Але дракон продовжував висіти в повітрі, тримаючи Темпсі за метр від землі.

— Зберись, — прогримів він. — Я не можу вічно тут літати. Або лови його зараз, або я його кидаю.

— Ти не посмієш! Він же себе покалічить! — вигукнув я.

Я вдивлявся в темряву, намагаючись розгледіти, що це за істота. Вона здавалася продовженням самої ночі. Те, що приходило мені в голову, було надто божевільним, щоб бути правдою.

— Та хто ж ти таке? — прошепотів я, намагаючись спіймати Темпсі.

— Я дракон, пуста твоя голова, — проревіло створіння.

Нарешті руки почали мене слухатися. Я вхопив Темпсі за ноги. Дракон повільно опустив його просто мені в обійми.

— Нам потрібно летіти далі, — сказав дракон. — Тут ми довго не будемо в безпеці. Скоро нас наздоженуть.

— Але як? — з недовірою запитав я.

— Є два варіанти. Або я візьму кожного з вас у лапи, або дозволю тобі залізти мені на спину. Але чи втримаєшся ти, ще й тримаючи друга?

Я поглянув на його величезні могутні лапи й пазурі й засумнівався. Політ на спині здавався не менш ризикованим.

— А ти не зламаєш нам усі кістки? — невпевнено запитав я, киваючи на гострі пазурі.

— Твою подругу ж не зламав, — спокійно відповів крилатий.

— То ти бачив Марі? — з полегшенням видихнув я, а за мить занервував ще сильніше. — Сподіваюся, ти її не з’їв…

— І чому ви всі думаєте, що я вас з’їм? — ніби ображено прогримів дракон. — Я що, схожий на того, хто їсть людей?

Я лише безпорадно дивився на нього. Дракон важко зітхнув.

— Не їм я людей. То як будемо летіти?

— В лапах, — вирішив я, хоча й не був упевнений у своєму виборі. — Боюся, на спині я не втримаюся.

Дракон обережно підняв Темпсі з землі. Мені трохи полегшало, коли я побачив, наскільки дбайливо він це робить.

За мить він повернувся до мене:

— Я зараз злечу. Приготуйся, бо я не зможу схопити тебе одразу.

— Угу… — тільки й зміг відповісти я, важко ковтнувши.

Він злетів, зависнувши за метр над землею. Я затамував подих. Дракон розімкнув пазурі, приготувавшись мене схопити. Його величезні кігті обережно, майже ніжно зімкнулися навколо моєї талії — і ми стрімко злетіли в небо.

Пролетівши хвилин двадцять, дракон почав знижуватися й обережно опустив нас на землю. Навколо валялося чимало кісток. Побачивши їх, я швидко відвів погляд. Ця картина явно не для моїх очей.

— Любомир! Темпсі! — пролунав радісний крик Марі.

Дівчина підбігла й міцно мене обійняла. Потім її погляд упав на Темпсі, і обличчя миттєво спохмурніло.

— Що з ним? Він живий?

— Так, але без свідомості, — тяжко зітхнувши, відповів я. — За весь час, що я був поруч, він жодного разу не приходив до тями.

— Боже… — прошепотіла Марі й відразу схилилася над Темпсі.

Вона обережно поклала долоню йому на чоло. Піднявся легкий вітерець. За мить Темпсі повільно розплющив очі.

— Темпсі! — радісно вигукнув я.

— Води… — прохрипів він.

Марі ще деякий час тримала руку на його голові, а потім втомлено відсахнулася.

— Вибач, Темпсі… У мене більше немає сил. Я стала якоюсь зовсім немічною.

Хлопець повільно сів.

— Я відчуваю себе значно краще. Ти справді дуже допомогла. Вирвала мене з кошмарів. Дякую тобі.

Я простягнув йому флягу, яку взяв із речей Марі, і повернувся до дракона.

— Дякую тобі, чорнокрилий друже, — щиро промовив я.

Він фиркнув.

— Я не міг вчинити інакше. Ти мене прикликав.

— Нам треба повернутися до печери, — сказала Марі. — Можливо, Тевін уже повернувся й не застав нас.

— Ти віднесеш нас? Будь ласка, — попросив я, дивлячись на дракона.

Він здивовано підняв брову (наскільки це можливо для дракона).

«Так, так, я іноді буваю надто нахабним», — подумав я, але продовжував вичікувально дивитися на нього.

— І за що мені все це… — пробурчав дракон. — Гаразд, віднесу. Але одному з вас доведеться летіти на спині. Хто з вас найсміливіший?

— Марі — жінка, ще й при надії. Темпсі — поранений, — почав розмірковувати я вголос. — Мабуть, полечу я… Сподіваюся, ти мене не скинеш, — ледь чутно пробурмотів я.

— Не скину. Залізай, — відповів дракон і виставив уперед могутню лапу.

Я тяжко зітхнув і підійшов. Підйом на його спину нагадував спробу п’яної мавпи видертися на пальму під час урагану. Нарешті я вмостився. Дракон кілька разів трусонув могутнім тілом, перевіряючи, чи міцно я тримаюся, потім однією лапою підхопив Темпсі й почав підійматися в повітря.

— А я?! — з досадою вигукнула Марі.

— Зараз, чекай! — гукнув я, бо вже знав, як буде далі.

За мить дракон підхопив і її. Марі від несподіванки злякано взвизгнула.

— А попередити не можна було?! — знервовано крикнула вона.

— А навіщо? Ти б ще сильніше нервувала, — відповів я.

— І то правда…

Далі наша подорож проходила майже в тиші. Я летів, і здавалося, що навіть легені в мене перетворилися на крижані брили. Я так замерз, що зуб на зуб не потрапляв.

Коли на горизонті з’явилися перші промені сонця, я впізнав знайомі місця.

«Що ж, повернення вийшло значно швидшим, ніж дорога туди», — подумав я.

— Дівчино, готуйся, — раптом промовив дракон.

— До чого? — занепокоєно запитала Марі.

— До того, що він тебе кине, — відповів я. — Але не її! Кидай Темпсі, її не можна! — заволав я.

— Але він поранений, — не зрозумів дракон.

— А вона вагітна, ти ж безсердечний ящур! — гаркнув я й штовхнув його ногою.

— Добре… — понуро відповів дракон.

Він опустився максимально низько, спочатку обережно відпустив Темпсі, а потім, приземлившись на одну лапу, відпустив Марі. Я ж знову мусив зіграти роль мавпи, спускаючись зі спини дракона.

Побачивши вхід до печери, ми швидко рушили туди. Марі майже побігла.

— Його тут немає! — розчаровано вигукнула вона зсередини.

— Він, мабуть, ще не повернувся, — сказав я. — Я впевнений, що Тевін нас не зрадить.

— Ви про того вампіра? — запитав Темпсі.

— Так, — відповіли ми з Марі в один голос.

— Не знаю, яке завдання ви йому дали, — серйозно промовив Темпсі, — але він би не повернувся, хіба що… якби загинув.

Я з полегшенням видихнув.

— Мене кличе моя господиня. Я мушу йти, — раптом сказав дракон.

— А як її звати? І в тебе є ім’я? — запитав я.

— Валмір, — гордо відповів він. — А хто моя господиня й як її звати — ви дізнаєтеся лише від неї самої.

Змахнувши величезними крилами, дракон злетів і швидко зник у небі.

— Дивне створіння, — пробурмотів я.

— Величне, — тихо додав Темпсі.

— Загадкове, — підвела підсумок Марі.