Раді Вас бачити!

Любомир.

Я залишився зовсім сам у цій похмурій печері. Після слів ворона моє серце стиснулося. Я розумів, що Тевін у великій небезпеці, але нічого не міг вдіяти. Найкращим рішенням було залишитися тут і не заважати. У моєму нинішньому стані я став би для Марі та Темпсі лише тягарем.

Вперше в житті я не влаштував істерики. Просто відпустив їх. Сподіваюся, вони врятують його й повернуться якомога швидше.

Вода, яку мені залишили, закінчувалася. Не розумію чому, але мій організм поводився, ніби пустеля — постійно вимагав пити. Сонце вже хилилося до горизонту. Я розумів, що вилазку треба робити зараз або терпіти до ранку. Хоч би як я не вихвалявся перед іншими, сміливості в мене бракувало.

Я підійшов до виходу й обережно ступив назовні. По тілу пробігла легка тепла хвиля.

«Мабуть, це чари Марі, які вона наклала перед тим, як піти», — подумав я.

У далечині почулися голоси й топіт копит. Я миттєво відступив назад у печеру.

«Боже, тільки не Ріхард», — подумки взмолився я.

Але ні Бог, ні доля ніколи не слухали моїх благань. Здається, я був їхньою улюбленою розвагою.

Перед входом у печеру з’явився кінь, на якому гордо сидів Ріхард.

— Ну і де та схованка, про яку ти мені розповідав? — зло запитав він чоловіка, який минулого разу допоміг мене схопити.

— Вона була десь тут, клянуся, Повелителю, — нервово відповів той.

Я затамував подих, миттєво зрозумівши, як саме працюють чари Марі. Подякувавши їй подумки, я причаївся й сподівався, що вони скоро підуть. Та вони не поспішали.

— Привал, — наказав Ріхард.

Від цих слів мій організм вирішив, що саме зараз треба нагадати про себе. Ураган пройшовся всіма внутрішніми органами. Я так стримувався, що ледь не захрюкав.

(Ви коли-небудь намагалися стримати розлад шлунка, розуміючи, що один гучний звук — і вас уб’ють? Ні? Вам пощастило.)

Це були найпекельніші хвилини в моєму житті. Тіло вкрилося липким потом. Мене кидало то в жар, то в холод. Я був готовий сам накласти на себе руки, аби тільки це припинилося.

За кілька годин Ріхард мовчки підвівся, осідлав коня й рушив у напрямку лісу. Слідом за ним поскакали його підлеглі.

Щойно тупіт копит стих у далині, я миттю стягнув сподні й віддався довгоочікуваній «насолоді». Це були миті справжнього блаженства. Зізнаюся чесно: я ще жодного разу в житті так не кайфував від цього процесу.

Та коли сонце остаточно зайшло, я зрозумів, що щойно вчинив одну з найбільших помилок у своєму житті. Поспіх, скажу я вам, до добра не доводить. Я так хотів позбутися цього нестерпного тиску, що навіть не вийшов із печери.

«Боже… І тепер мені з цим жити», — подумав я з жахом. — «Ні, хай мене краще з’їсть крокодил, але я піду по воду й усе виправлю. Сором який… Друзі повернуться — що вони про мене подумають? А Тевін… Він же образиться. Як можна було отак обісрати родинну печеру?»

Поглянувши на плоди свого «блаженства», я тяжко зітхнув, узяв флягу й почвалав до джерела.

«Мабуть, не раз доведеться мені сюди ходити», — меланхолійно подумав я!

**Відредагована версія:**

Марі.

Ми йшли за вороном уже кілька годин. Сонце давно сховалося за горизонтом, і в лісі запанувала густа темрява. Я відчувала сильну втому. Поглянувши на Темпсі, зрозуміла, що він напружений і роздратований.

— Що з тобою? — тихо запитала я.

— Ти не розумієш, з чим нам доведеться зіткнутися, — відповів він.

Я підняла брову. Хлопець продовжив:

— Друїди володіють найдавнішою магією у світі. Вони — вкрай небезпечні суперники.

— Ти ж сам знаєш, що ми маємо йому допомогти, — заперечила я.

— Марі, не ціною власного життя, — серйозно промовив Темпсі. — Прошу, тримайся осторонь. У нас навіть коней немає, щоб утекти. Ми навіть не знаємо, скільки їх там.

— Їх десятеро. — каркнув ворон. — Одного я зможу відволікти.

Я розуміла тривогу Темпсі, але серце підказувало, що ми робимо правильно.

— Яким чином? — запитала я птаха.

— Я заточу його в криваве коло. Моєї сили вистачить ненадовго, але вам стане легше. Мій господар звелів мені зробити це, якщо ви підете за мною.

— Довго ще? — нетерпляче запитав Темпсі.

— Саме час змовкнути, — відповів ворон і сів на гілку.

Ми причаїлися. За кілька десятків метрів попереду мерехтіло світло від багать. Озирнувшись, я побачила Тевіна. Він сидів під деревом, руки й ноги міцно зв’язані. Друїди навіть не потурбувалися прив’язати його до стовбура — так вони були впевнені у своїй перевазі.

Я поглядом показала Темпсі, що спробую непомітно підкрастися й розв’язати Тевіна. Він схопив мене за руку, і я почула його думки:

«На одного нападе птах, на двох інших я нажену морок. Згоден — ти повинна звільнити хоча б його ноги. Після цього відразу повертайся до мене. Ти поставиш на нас щит, подібний до того, що залишила на печері. Вистачить сил? Марі, тільки так у нас є шанс».

— Я спробую, — подумала я у відповідь.

Прокрадаючись крізь кущі, я молилася, щоб мене не помітили. Коли я опинилася зовсім поруч, Тевін, ніби відчувши мою присутність, непомітно підсунув ноги ближче. Я простягла руки й почала розв’язувати мотузки. Це зайняло більше часу, ніж я планувала, але друїди спокійно сиділи біля вогнища.

Нарешті я підняла очі й кивнула Темпсі, подаючи сигнал.

Він ступив уперед, підняв руки до неба — і його фігуру огорнули клуби густого, майже живого туману. Туман стрімко розповзався, ніби міфічне чудовисько, і почав поглинати друїдів.

У ту ж мить ворон зірвався з гілки й стрілою полетів до одного з них. Він завис над його головою — і чоловік раптом розсипався кривавими краплями, які утворили ідеальне коло, що надійно заточило друїда.

Я схопила Тевіна за зв’язані руки, допомогла йому підвестися й потягла до Темпсі. Підбігши, я почала створювати захисний щит. Серце калатало, як божевільне. Друїди кричали, їхні голоси лунали все ближче й загрозливіше.

— Швидше! — пролунав у моїй голові голос Темпсі.

— Вдалося… — ледь встигла подумати я, як ноги підкосилися.

Міцні руки підхопили мене. Я підняла погляд і з жахом побачила, що Темпсі несе мене не геть від друїдів, а… прямо до них.

«Невже він зрадив нас?!» — промайнула страшна думка.

— Як ти можеш так думати? — почувся в голові його спокійний голос. — Ми прийшли звідти — отже, тікати треба в інший бік. Обійдемо їх, перечекаємо, а потім повернемося до Любомира.