Раді Вас бачити!

Марі.

Наступного дня під вечір, коли ми нарешті дісталися до печери, де, за словами Мавпини, мешкала відьма, жінки там не було.

– Зникла, — промовила дикарка, принюхавшись. — Давно. Не доженемо. Не внюхаю.

Після цих слів істота голосно завила й почала витирати з обличчя різнокольорові сльози.

Вперше в житті я бачила, як хтось плаче райдугою.

– Заспокойся. Не плач. Ну що ти, — вмовляв Любомир, спокійно гладячи її по спині.

– Мавпина хотіла допомогти. Ляляпусі такі хороші, а Мавпина тепер не зможе внюхати відьму. Запаху немає. Що тепер робити? — голосила дикарка, ридаючи ще дужче.

– Та не плач ти, — нервував Любомир. — Он Марі зараз ритуал проведе, і ми швидко її знайдемо. Не побивайся так. Вихід є.

Я поглянула на хлопця й зрозуміла, що в ньому живе дуже чутлива натура. Я знала, як він боїться ритуалу, але він говорив про нього з такою легкістю, ніби це нічого йому не вартувало. І все це — лише щоб заспокоїти майже незнайому нам істоту.

Я усміхнулася й поглянула на Темпсі. Хлопець лише стенув плечима.

– Марі, не гальмуй, малюй свої кола чи що там треба. Вона он водою зійде. Або, не дай Боже, інфаркт схопить, — роздратувався Любомир.

– Що схопить? — здивовано перепитала я.

– Не має значення. Розрив серця, — махнув він рукою.

Мавпина, почувши ці слова, ледь не зомліла.

– Чому моє серце розірве? — злякано запитала вона.

– Та не розірве. Боже, дай мені сил… Мавпино, все буде добре. Заспокойся, — промовив Любомир і попрямував у мій бік.

– Ти впевнений, що підеш на це? — запитала я, коли хлопець підійшов зовсім близько.

– Марі, одного разу я вже вас підвів. Але ви від мене не відмовилися. Хіба я маю право вчинити так із вами ще раз? Я все усвідомив, — відповів він.

Хоч Любомир і не договорив усієї логіки своїх думок, я зрозуміла його perfectly.

– Добре. Але знай, це може бути небезпечно, — попередила я.

– Знаю. Пам’ятаю, що вона може мене, як бридку муху, шльопнути. Будемо сподіватися, що своїх не вбивають, — сказав хлопець і пішов до Тевіна.

Я підготувала все необхідне й перевела погляд на Любомира.

– Усе? — запитав він.

– Так. Ставай у коло й простягни руку, — відповіла я.

Я нервувала не менше за хлопця. Молячись усім відомим мені богам і попередивши Темпсі, щоб той негайно висмикнув Любомира з кола, якщо побачить, що з ним щось не так, я почала читати закляття пошуку й порізала хлопцеві палець.

Краплина крові впала на землю й яскраво засвітилася. За мить ми мали зрозуміти, чи дозволить відьма себе знайти.

Любомира трясло. Він був блідий, як сніг.

Крапля піднялася з землі, перетворилася на рубін і зависла в повітрі.

– Вдалося! — вигукнула я.

Любомир упав на коліна, і його знудило.

---

Ми йшли вже третій тиждень поспіль. Інколи зупинялися на ніч у невеличких поселеннях, де нам вдавалося знайти не лише матраци, що кишіли клопами, а й гарячу воду. Тоді це було справжнє свято.

Зазвичай мене чомусь завжди намагалися поселити в одній кімнаті з Темпсі, вважаючи його моїм чоловіком, а інколи навіть господарем. Ми не сперечалися, бо подорожувати жінці самій у компанії чужих чоловіків у ці часи вважалося вкрай непристойним. За таке могли й до в’язниці кинути. Тому Темпсі зазвичай ночував біля моїх дверей або в кріслі, якщо таке було. Він опікувався мною так, ніби я була кришталевою або важко хворою. Інколи це мене дратувало, інколи — лестило. Та я намагалася пояснити йому, що вагітність для жінки — звичайне явище, а не смертельна хвороба.

Чим далі ми просувалися на схід, тим дикішою ставала місцевість. Поселень зустрічалося все менше, аж поки вони зовсім не зникли разом із дорогами. Але рубін, що вказував нам шлях, невтомно летів далі. Гори поступово змінилися горбистою місцевістю, де виднілися залишки старовинного лісу.

Темпсі з Мавпиною йшли попереду, Любомир із Тевіном — позаду, тримаючи мене посередині цього невеличкого загону. Якось під час відпочинку Мавпина підійшла до мене й спробувала покласти руку мені на живіт. Я мимоволі відсахнулася, але раптом зрозуміла, що моя донечка зовсім не проти. Жінка не становила загрози ні для мене, ні для дитини. Я все ж дозволила їй торкнутися.

Мавпина ніжно всміхнулася.

– Ця лялюся не від цієї ляляпусі, — раптом прошепотіла вона, кинувши погляд на Темпсі.

– Звісно, що ні. Ця дитина від мого чоловіка, — з усмішкою відповіла я.

– А у двох ляляпусів може бути лялюся? — запитала Мавпина, вказуючи пальцем на Тевіна з Любомиром.

Я здивовано подивилася на неї.

– Звісно, ні.

– А вони що, не знають про це?

– Знають. А чого це тебе так зацікавило? — не стрималася я.

– Та я просто бачила, як вони намагалися зробити лялюсю, — відповіла вона й сором’язливо опустила погляд.

– Я гадаю, вони займалися цим заради задоволення.

Мавпина вирячила очі.

– Це якийсь жах, — прошепотіла вона. — Як від цього можна отримувати задоволення?

Я лише усміхнулася у відповідь. Ну не пояснювати ж їй, що цим займаються не лише заради продовження роду.

Раптом прямо на наших очах Темпсі злетів угору догори ногами. Одна його нога потрапила в майстерно заховану пастку, і тепер він розгойдувався перед нами, мов живий маятник. Хлопець швидко опанував себе: витягнув з-за ременя ніж і вправно перерізав мотузку, після чого спритно приземлився на ноги.

У ту ж мить із хащів вивалилася потворна істота майже двохметрового зросту. Кремезне, непропорційне тіло вкривала густа сіра шерсть. Причинне місце було прикрите жалюгідним шматком кролячого хутра. У довгих руках, що сягали майже до землі, створіння стискало величезну дерев’яну булаву, всіяну гострими кам’яними колючками. Маленькі очі й низьке чоло свідчили про вкрай низький рівень інтелекту.

Чоловіки миттєво вихопили мечі й стали на наш захист. Я теж приготувалася. Магічні сили були вже не ті, що раніше, але я все одно могла дати відсіч.

Темпсі вихопив мішечок із блискітками Мавпини й дмухнув істоті в обличчя. Та голосно зачхала, але ефекту майже не було. Схоже, марево бестії діяло лише на вродливих чоловіків.

Темпсі з Тевіном кинулися в атаку. Їхні мечі блискали в повітрі, але порівняно з важезною булавою здавалися іграшками. Один могутній замах — і обох хлопців відкинуло вбік, наче ляльок. Любомир з бойовим криком кинувся вперед, але точний удар булави відкинув і його.

Я різко змахнула руками, збираючись викликати вогняний потік, але в цю мить Мавпина вискочила між нами.

– Не чіпай ляляпусів! Ляляпусі хороші! — прокричала вона й гупнула ногою об землю.

Потвора принюхалася, вишкірила жовті гострі ікла в подобі посмішки й промурмотіла:

– Дивна. Не боїшся… і пахнеш ням-ням.

– Ти що, з’їсти Мавпину хочеш?! — обурилася бестія й стрибнула вперед.

Підскочивши високо вгору, вона вчепилася потворі за вуха й пронизливо завищала:

– Відірву!

Ми завмерли, спостерігаючи за цим із завмиранням серця.

– Мавпино, заспокойся… — прошепотів Любомир.

Чудовисько розкрило пащу, але в його очах замість люті з’явилося щось схоже на захоплення. Мавпина висіла, тримаючись за величезні вуха. Істота з не притаманною їй ніжністю обхопила її за талію й підняла на рівень своїх очей.

– Диво… — пророкотіло воно, дивлячись їй просто в обличчя, і чи то гикнуло, чи то посміхнулося.

Ми з хлопцями перезирнулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Схоже, ми знайшли їй ляляпусю, — тихо промовив Тевін.

– А ви уявіть, які в них будуть лялюсі, — додав Любомир.

Я не стрималася й розсміялася.

– Дивовижні, — крізь сміх відповіла я.