Раді Вас бачити!

Марі

Оглянувши чоловіків, я зрозуміла, що це перевертні. З якого саме клану — було невідомо. Настав час картати себе за те, що не приділила достатньо уваги вивченню того, хто тут панує й мешкає в цей час.

Прислухавшись до себе, я відчула, що ще надто слабка. Ритуал випив мене майже до дна. Мені потрібен був час на відновлення, але скільки саме — не знала навіть я. Кинувши погляд на Темпсі, я побачила, що він стоїть готовий до бою. Я усвідомлювала всю небезпечність ситуації й не могла ризикувати ні собою, ні своєю ще ненародженою дитиною. Інстинктивно притиснула руки до живота, намагаючись захистити найдорожче, що в мене тепер було.

Відчувши, як від другого хлопця, ім’я якого ми так і не дізналися, хвилею прокотився страх, я зрозуміла: або ми здаємося, або навряд чи вийдемо з цієї сутички неушкодженими. Тому я тихо прошепотіла:

— Здаємося.

Темпсі здивовано повернувся до мене:

— Чому? Ми ж можемо хоча б спробувати чинити опір.

Я лише похитала головою й спробувала переконати його, що в цій битві нам не перемогти, а ще є вагома причина.

— Можливо, вони приведуть нас до тієї, кого я шукаю, — промовила я, посилаючи цю думку в голови обох.

Послати думку блондину було легко, а от із Темпсі я одразу зіткнулася з перепоною. Його розум був захищений. Це мене здивувало, адже відтоді, як я отримала силу, могла передавати думки будь-кому. Я підняла брову й зазирнула йому в очі. Темпсі посміхнувся у відповідь, хоча я не могла не помітити, як у його ясних очах блиснув кривавий вогник.

«Можливо, наступного разу навіть не варто пробувати», — прочитала я в його погляді.

«Добре. Це питання вирішимо пізніше», — промайнуло в моїй голові.

Хлопець лише здавався вразливим, а за потреби міг бути доволі небезпечним. У всякому разі, тепер я була впевнена, що мені є на кого розраховувати. Я посміхнулася йому у відповідь.

— Добре, — вкрай неохоче погодився він.

У цю мить я відчула, як хлопець за моєю спиною почав тремтіти. Страх, схоже, повністю оволодів ним. «Тільки цього нам не вистачало», — подумала я.

— Тільки спробуй втратити свідомість — я сама тебе приб’ю, — подумки промовила я йому. — Нам треба триматися стійко.

Повільно піднімаючи руки вгору, показуючи воїнам, що ми не чинитимемо опору, я вже розмірковувала над нашими подальшими діями.

— Чому я не відчуваю їхнього запаху ніде, окрім цього місця? — запитав один із чоловіків.

— Я теж, — підтвердив другий.

— А давайте їх з’їмо, — запропонував третій, дивлячись у мій бік і смачно облизуючись. — Давно не їли чогось настільки вишуканого.

— Ні! — надто різко заперечив перевертень із косичками. — Зв’яжіть їм руки. Відведемо їх до Конрада. Він наш правитель, йому й вирішувати, що з ними робити.

Він принюхався й додав:

— Ну, не з неба ж вони впали.

Відібравши в мене мішок і зв’язавши нам руки, чоловіки розвернулися й повели нас у протилежному напрямку від мого дому — того, що залишився в моєму часі. Це дало мені зрозуміти: землі, на яких ми зараз перебуваємо, поки що не належать стаї мого брата.

Ми заглиблювалися все далі в гущавину лісу. Лише коли сонце майже сховалося за горизонтом, ми нарешті дісталися невеличкого поселення. Воно виглядало неприродно для моїх очей. Люди сновигали мов привиди — виснажені, зажурені, вдягнені в лахміття. Навіть діти сиділи тихо, без жодного галасу, а на їхніх обличчях застиг не дитячий, а дорослий відчай. Від цього видовища моє серце стиснулося.

«Побачив би мій брат, у якому стані його народ… З розуму б зійшов», — майнуло в голові.

« Заспокойся, Марі. Це всього лиш минуле. Все це було багато років тому. Марко любить свій народ і добре про нього дбає,» — нагадала я собі.

Нас завели до старої похилої хижі, стіни якої ледь трималися. Грубо штовхнувши всередину, чоловіки зачинили за нами двері.

— І що далі? — запитав Темпсі.

— Будемо чекати. Нам необхідно зустрітися з їхнім ватажком, — відповіла я.

— З яким, до біса, ватажком? Про що ви взагалі говорите? Що тут відбувається? — подав голос другий хлопець.

Я лише окинула його поглядом і відвернулася.

«Як таке нещастя може бути спадкоємцем такої великої жінки?» — подумала я.

Темпсі, на відміну від мене, був більш шляхетним, тому відповів:

— Нас узяли в полон. Добровільно, — промовив він і зиркнув у мій бік.

— Так треба, — прошипіла я у відповідь.

— Зараз, як я розумію, ми перебуваємо на території вовкулак і чекаємо, поки нашу долю вирішить їхній правитель. До речі, як тебе звати? — Темпсі з цікавістю роздивлявся нашого супутника.

— Любомир, — відповів блондин таким тоном, ніби перед нами стояв шляхетний вельможа блакитної крові.

— Отже, Любомире… — повільно промовила я, ніби смакуючи його ім’я. — Гадаю, ти вже зрозумів, що ми потрапили в інший світ і маємо певну місію. Пізніше кожен із нас повернеться у свій час. Я — Марі, а це — Темпсі, — урочисто оголосила я.

Хлопець лише презирливо посміхнувся.

— Я, можливо, трішки напідпитку, але не до такого рівня, щоб повірити в оці ваші нісенітниці. Я іноді погоджуюся на рольові ігри, але не такі. І не збираюся, як дикун, бігати по лісу з дерев’яним мечем, удаючи з себе ельфа.

— Послухай… — мій голос затремтів від роздратування.

«Марі, заспокойся. Якщо ти вб’єш його ненароком, то назавжди втратиш шанс на порятунок», — наказала я собі подумки й глибоко вдихнула.

— Ти маєш допомогти нам, а ми в свою чергу допоможемо тобі, — промовила я більш стримано.

— Якого біса я маю вам допомагати? — визвірився Любомир.

— Можливо, того біса, що я допоможу тобі в досягненні твоїх мрій і вирішу всі твої проблеми, — хитро прищуривши очі, відповіла я, спостерігаючи за його реакцією.

— Але в мене немає й не було жодних проблем, — заперечив Любомир. — А якщо й є, то це точно не ваша справа. Я бачу вас уперше й не маю звички довіряти незнайомцям, особливо таким схибленим, як ви.

Мої нерви не витримали.

— І це каже мені хлопець, який при першій зустрічі був готовий підставити свою дупу першому-ліпшому незнайомцю. У тебе дійсно немає проблем? — прошипіла я.

Очі Любомира повільно розширилися, щоки залив густий рум’янець. На мить здалося, що він накинеться на мене. Зробивши глибокий вдих, він процідив:

— У нас вільна країна, і не тобі розмірковувати про мої смаки.

— Смаки, — фиркнула я.

Темпсі підійшов до мене, нахилився до вуха й тихо промовив:

— Марі, не займай його. Ти ж бачиш, що він і так добряче наляканий.

Я стенула плечима, підійшла до дверей і почала прислухатися. Що саме я хотіла почути — навіть собі не могла пояснити. Можливо, це була просто спроба відволіктися від безглуздої розмови. Та доля не дала відповіді: зовні панувала мертва тиша.