Раді Вас бачити!

Темпсі.

Я розумів, що моє перебування в цьому світі підходить до кінця. Я дізнався те, що хотів, і допоміг Марі знайти відьму. Та чомусь від цього не відчував особливої радості.

Я повернуся в той самий момент, коли мене висмикнули з мого світу. А попереду — головна битва. Якщо чесно, я дуже боявся. Боявся, що не зможу перемогти чаклуна й не врятую свою дружину.

По секрету я заздрив Марі. Вона бачила мою Елайну. Не просто бачила — розмовляла з нею. А я, хоч як намагався, не міг до неї дотягнутися. Моя Елайна була для мене всім, але я не міг ні побачити її, ні відчути, як би сильно того не бажав.

Марі готувалася до ритуалу, щоб повернути мене й самій повернутися додому. Я ж просто сидів і думав про те, що на мене чекає по той бік.

Тевін сидів поруч, тримаючи на руках дитину. Маленька спокійно спала, навіть не підозрюючи, що її матері вже немає серед живих. Моє серце стиснулося від невимовної туги. Я присів біля нього. Хотілося якось втішити, але я не знав як. Я навіть не уявляв, що кажуть людям, які втратили коханих. Сам я теж утратив Елайну, та ніхто не став мене жаліти.

– Мені дуже шкода, що так сталося, — тихо промовив я.

Тевін здригнувся й підняв на мене свої темні, мов безодня, очі. У них було стільки смутку й болю, що мені перехопило подих.

– На його місці мав бути я, — крізь сльози, що душили його, прошепотів він. — Він не повинен був цього робити.

Я обережно кивнув, погоджуючись.

– Так, не мав. Але він зробив це. І, на жаль, уже нічого не зміниш.

Я обережно поклав руку йому на плече, намагаючись по-товариськи обійняти. Але мій дотик лише перетворив його тугу на безсилу лють.

– Ти, напевно, радий його смерті, хіба ні?! — вигукнув Тевін.

В його очах спалахнув вогонь справжньої ненависті.

– Ні, — якомога спокійніше відповів я, хоча внутрішньо вже приготувався відбити можливий напад.

– Він тобі не подобався, — не вгавав хлопець.

– Не подобався, — чесно погодився я. — Але я ніколи не бажав йому смерті. Ніколи. І якби міг, то з готовністю зайняв би його місце. Мені справді дуже шкода, що так сталося.

Тевін хотів щось заперечити, але дитина на його руках раптом заплакала, і він одразу забув про нашу сварку.

– Він голодний, — тихо промовив я, не наважуючись навіть торкнутися немовляти. — І, здається, мокрий.

– Дайте мені, — раптом рішуче сказала Мавпина. — Я знаю, як поводитися з дітьми. Я допомагала матері доглядати сестричок.

Істота простягнула свої тонкі руки. Але Тевін не поспішав віддавати їй дитину, ніби боявся, що вона може зашкодити малюкові.

– Брін принесе малому м’яса, — прогундосив людожер. — Багато м’яса. Щоб вистачило на цілий місяць.

– Діти не їдять м’яса, — роздратовано заперечив я. — Дітям потрібне молоко. Бажано — материнське.

– Його мати померла, — гірко посміхнувся Тевін. — Чи ти забув?

– Ні, не забув. Але ти не зможеш самотужки виростити немовля. Він має жити серед людей, — м’яко, але твердо відповів я.

Схоже, одна лише думка про те, що дитину доведеться віддати чужим людям, вселяла в Тевіна справжній жах.

– Ти ж не хочеш сказати, що я маю його віддати? — прошепотів він.

– Ні. Але й самотужки навряд чи зможеш його виростити. Ти вампір, Тевіне. На тебе може чекати багато небезпек. Валмір, який щойно став людиною… Подумай про це. Ця дитина — предок твого коханого. Ти маєш зробити все, щоб вона та всі її нащадки були щасливими.

Марі на той момент уже закінчила креслити коло з магічними символами й підійшла до нас. Вона почула лише останню частину розмови, але, схоже, була зі мною цілком згодна.

– Боюся, Тевіне, що Темпсі має рацію. Цій дитині потрібне людське тепло й нормальна їжа.

– Я не покину цю дитину! — в розпачі вигукнув хлопець і ще міцніше притиснув немовля до грудей.

Мавпина з Бріном також не схвалювали нашого рішення.

– Я й не кажу, що ти маєш її залишити, — м’яко заперечила Марі. — Ти можеш бути поряд. Але зараз тобі потрібно знайти для нього годувальницю. Ти ж хочеш знову зустріти свого Любомира, чи не так?

Тевін обережно кивнув, погоджуючись.

– От і добре, — ніжно усміхнулася Марі. — А тепер — прощавай. Ми маємо поспішати, поки кров іще свіжа.

Вона на прощання обійняла його й поцілувала в чоло.

– Дякую, що допоміг мені знайти відьму.

– Це я маю дякувати тобі, — відповів Тевін. — Це завдяки тобі я зустрів його й пізнав, що таке справжнє кохання. І я не прощаюся. Я кажу тобі — до зустрічі.

Марі.

Тевін ніжно обійняв мене у відповідь. Його холодні, як лід, губи торкнулися моєї щоки.

– Будь щаслива й дочекайся мене. Я обов’язково навідаю тебе та твою доньку, — прошепотів він так тихо, щоб почула лише я.

Його впевненість, що в мене все буде добре, змусила мене мимоволі посміхнутися крізь сльози.

Я важко зітхнула й рішуче підвелася.

– Ми маємо йти. Прощавайте, — промовила я й помахала рукою.

Я з сумом поглянула на Темпсі. У його ясних, мов весняне небо, очах стояв неприхований страх перед тим, що чекало на нього після повернення. Мені страшенно хотілося його розрадити, але я не знала як. Я знала, що йому ще доведеться пройти довгий і важкий шлях до палацу Забуття. І знала, що він ніколи не повернеться з цієї подорожі.

– Темпсі, — тихо звернулася я до нього. — Твій час настав. Твоя дружина чекає на тебе. Вона вірить, що ти знайдеш у собі сили й мужність пройти до кінця.

Він сумно всміхнувся моїм словам.

– Я готовий повернутися. Так. Думаю, вже готовий.

Сказавши це, він винувато поглянув на Тевіна.

– Ти не повинен думати, що я бажав Любомиру зла. Бували моменти, коли він мене дратував, але я ніколи не бажав йому смерті. Він тоді врятував мене з полону Ріхарда. Якби не він, той, швидше за все, замордував би мене. І якби я міг щось змінити, я б обов’язково це зробив.

Тевін довго мовчав, а потім похмуро, але все ж простягнув хлопцеві руку.

– Я розумію твоє ставлення до нього. Ти завжди дбав про Марі. Я можу тебе зрозуміти… і навіть пробачити. Прощавай, хоробрий воїне. Сподіваюся, ти знайдеш те, чого так прагнеш, і отримаєш волю та спокій.

Темпсі галантно вклонився у відповідь.

– Дякую. Нехай твої слова почують Первородні.

Потім він подивився на мене. У його погляді була чиста, кришталева рішучість.

– Я готовий, Марі. Я дійсно готовий повернутися назад, — промовив він.

Його голос не тремтів, але руки нервово здригалися. Я не засуджувала його за цей страх. Я чудово його розуміла.

Обережно взявши його за руку, ми ступили в коло.

Мавпина раптом голосно схлипнула й кинулася до мене. Вона міцно обійняла мене й голосно заридала.

– Прощавай… Нехай твоя лялюся буде щасливою, — крізь сльози прошепотіла вона.

– Дякую тобі, Мавпино. Нехай і твої лялюсі будуть щасливими й здоровими, — відповіла я, гладячи її по спині.

Жінка шморгнула носом і неохоче відпустила мене. Потім похмуро подивилася на Темпсі.

– Прощавай. Надіюся, ти знайдеш свою дружину.

– Знайде, — впевнено промовила я.

Темпсі поглянув мені в обличчя. Я мовчки кивнула.

– Валміре, ти старий і мудрий. Оберігай їх. Наставляй. І не давай вплутуватися в халепи, — сказала я дракону.

– Для мене було честю знати таких, як ви, — низько вклонився він.

Попрощавшись з усіма, ми з Темпсі нарешті відчули, що готові. Міцно стиснувши один одному руки, ми ступили в коло.

Я вийняла з мішка дві пляшечки — з кров’ю перевертня й Тевіна. Окропила ними магічні символи, накреслені просто на землі. Потім порізала свій палець і повторила ритуал.

Перші кілька секунд нічого не відбувалося. Я вже подумала, що ритуал не спрацював, але раптом земля під ногами затремтіла, а все навколо почало розпливатися й зникати в дивному мареві.

Ми з Темпсі обмінялися наляканими поглядами.

«Почалося!» — читалося в наших очах.

«Господи… А я ж навіть не попрощалася з ним по-справжньому. Хоча він постійно дбав про мене й захищав так, ніби я була йому дружиною, а не випадковою супутницею», — пронеслося в голові.

У якомусь пориві я обійняла Темпсі й пристрасно поцілувала його в щоку.

– Прощавай, Темпсі. Я знаю, що ти врятуєш свою дружину й ви будете щасливі, — прошепотіла я.

Говорити йому про те, що в нього ніколи не буде дітей, я не стала. Можливо, Мавпина помилялася.

– Прощавай, Марі, — трішки розгублено відповів він. — Твій Ділан — найщасливіший чоловік у світі.

Це були його останні слова.

Ще мить — і він остаточно розчинився в повітрі, як і все, що нас оточувало. Тевін з немовлям, Мавпина, Брін і Валмір теж зникли, ніби їх ніколи й не було.

Я одиноко стояла посеред лісової галявини і серце моє було сповнене суму за тими, кого можливо вже й немає. Мені хотілося вірити в те, що Тевіну все ж таки вдалося дожити до мого часу, та можливо мені ще доведеться зустрітися з ним.

Я з тугою подивилася на зорі. Там. Далеко над нами, вирували тисячі світів і в одному з них існував Темпсі – хлопець з рудим волоссям і щирим, мужнім серцем. Мені хотілося вірити в те, що він все ж таки зумів не лише знайти свою дружину, але й залишитися живим.

Я ніжно охоп

ила свій вже помітний животик руками і відчула, як хвиля ніжності охоплює мене.

– Елайна...— прошепотіла я, та посміхнулася. — Елайна — моя люба донечка.