Раді Вас бачити!

Коли все закінчилося, то я знову, як і перед цим стояв перед велетенською горою з людських кісток, та черепів на, якій стояв Вій. Скелети підтримували його важкі повіки масивними вилами. Древнє і могутнє божество, дивилося на мене своїм палаючим поглядом.

Я озирнувся, та ні Марі, ні Тевіна з немовлям вже не було. Вони залишилися в своєму світі. Моє серце стислося від невимовної туги. Якби мені хотілося впевнитися в тому, що з Марі все буде гаразд. З нею, та з їх донькою. Та навряд чи, я коли-небудь зможу про це дізнаюся.

– Поєдинок! Поєдинок! — сканував натовп з дивних істот.

Чаклун – мій господар з насмішкою дивився на мене, очікуючи моєї відповіді. Три жінки – богині Долі, також очікували на моє рішення, ніби я міг відповісти « ні».

Я низько вклонився їм, та з викликом подивився на чаклуна.

– Я готовий! – промовив я.

Мій голос прозвучав на диво твердо, та впевнено. Вам мабуть буде цікаво дізнатися, чи боявся я? Чи відчував я страх перед своїм володарем? І якщо я відповім « ні», то це буде найбільшою брехнею в моєму житті. Так я боявся. Боявся, що не впораюся і моя Елайна навіки залишиться в царстві Вія.

– Нехай чаклун, розпочинає перший. — наказала найстарша з богинь.

І від мене не сховалося те, як самовдоволено посміхнувся мій господар. Він вклонився старій і враз все змінилося. Я опинився в своєму минулому, про яке нічого не пам’ятав. Чаклун створив дивну ілюзію для мене, в якій я не був непотребом, як він мене раніше запевняв. В цій ілюзії я був принцом, майбутнім королем величного королівства. Та мій батько не бажав, щоб трон і корона дісталися мені. Він хотів, щоб все це успадкував мій молодший брат. В цій ілюзії, чи скоріше спогаді, мій батько запропонував мені келих наповнений отрутою. Він запевняв мене, що моя смерть буде легкою і безболісною. Що так буде краще для усього королівства хоча б тому, що я бастард і не маю права на трон. Та коли я відмовився добровільно випити отруту, він зі своїм радником спробували напоїти мене силою.

Чоловіки схопили мене і силоміць поклали на стіл. Що я міг зробити проти них? Звичайний підліток, проти двох дужих і міцних чоловіків?

Той, хто був моїм батьком підніс келих з отрутою до моїх вуст.

– Пий! — наказав він. — Пий! І твоя смерть буде легкою, якщо ні, то клянуся, що я зроблю так, що ти сам будеш благати про неї.

Я бачив лють і ненависть в темних очах чоловіка, що схилився наді мною. Його обличчя було спотворене злістю.

– Ні! — вигукнув я, і щосили штовхнув чоловіка ногою.

Той, не очікуючи від мене нічого подібного впав на брудну підлогу.

Я не дозволю, щоб ці покидьки, які навіть не існують насправді вбили мене.

Разом з розумінням того, ким я є насправді до мене повернулися сили. Я схопив одне зі знарядь тортур і відбив удар свого батька. Дуже швидко від захисту, я перейшов до нападу.

Удар за ударом я відтісняв свого батька. Ще один удар і мені вдалося вибити зброю з рук чоловіка. На цьому поєдинок мав би закінчитися, та раптом король схопив зі стіни сокиру і накинувся на мене з новою силою. Я виставив перед собою меч.

Злість і ненависть стали причиною його смерті. Чоловік раптом послизнувся і впав прямо на лезо мого меча, яке увійшло в його груди ледь не по саму рукоятку. Густа, темна кров ринула на мене з рани.

Ілюзія зникла. Я вистояв і тепер мав шанс на другий раунд.

– Твоя черга безпірник. — прохрипіла стара.

Я вклонився їй в знак пошани, та з викликом подивився на чаклуна. Схоже він не очікував того, що я вистою. Та я вистояв і в мене були всі шанси на перемогу.

– Я викликаю того, кого ти вбив. — раптом проговорив я. — Я викликаю твого брата.

Чаклун зблід. Він розумів, що програв.

Так. Саме Марі, порадила мені звернутися за допомогою до його роду.

Я посміхнувся. Я знав, що виграв цей поєдинок.

Марі.

 Темпсі зник, розчинився в повітрі. А через якусь мить, я вже стояла посеред лісу і першим кого я побачила, був Ділан. Мій Ділан. Я застигла не в силі повірити власним очам. Він також дивився на мене так ніби боявся, що я ось ось зникну.

Я першою підійшла до нього .

– Що ти тут робиш?– можливо надто різко, запитала я.

– Чекаю на тебе. – відповів він.

Він обережно торкнувся пальцями мого обличчя, примушуючи мене затремтіти.

Я й не підозрювала, як сильно я за ним скучила. Господи! Як же мені хотілося кинутися в його обійми. Знову відчути смак його поцілунку, та щось стримувало мене.

– Як давно ти очікуєш? – запитала я.

– Майже одразу з тих пір як ти пішла. – з болем в голосі, відповів він.

Його погляд сковзнув вниз і зупинився на моєму животі, який навіть під плащем вже був помітним.

Його вродливе обличчя спотворила гримаса неконтрольованої люті, а в очах спалахнув кривавий вогонь. На якусь мить мені здалося, що він кинеться на мене і вирве дитину з мого чрева. Я грубо відштовхнула його.

Ділан здивовано дивився на мене.

– Не смій торкатися моєї дитини. – прокричала я.

– Але ж це і моя дитина.— його голос був сповнений ніжності і смутку. — Невже ти думаєш, що я заподію їй шкоду?

Я нічого не відповіла. Хоча саме це я і думала. Але тепер я зрозуміла, що помилялася. Він любив цю дитину.

Ми оселилися в тому самому будиночку котрий він побудував, чекаючи на мене.

Ділан не раз пропонував мені повернутися до маєтку, та я розуміла, що маю бути по-ближче до ритуального каменю. Саме там, я збиралася народити нашу доньку.

Чесно кажучи, це були найщасливіші дні в моєму житті. Ми проводили дні і ночі разом. Я розповідала йому про свої пригоди в минулому, про Темпсі і Любомира з Тевіном. Мої думки все частіше і частіше поверталися до останнього. Якщо я знала, що більше ніколи не побачу Темпсі, та так і не дізнаюся, чи вдалося йому врятувати свою дружину і перемогти злого чаклуна. То на рахунок Тевіна, в мене ще була надія.

Коли народилася Елайна ми з Діланом повернулися до маєтку. Я все частіше, та частіше поглядала на дорогу в надії побачити вампіра з Валміром. Та вони не з’являлися.

Потроху моє життя стало тихим і безпечним. Спостерігаючи за тим як швидко росте наша донечка я потроху стала забувати про те, скільки всього мені довелося пережити. Інколи мені навіть стало здаватися, що все те було лише сном. Та Елайна, моя красуня, була живим доказом того, це то все не мариво.

Те, що трапилося на четвертий день народження моєї Елайни, змусило моє серце битись частіше. Я перша помітила двох вершників, що мчали до воріт маєтку.

Ми з Діланом, обмінялися стурбованими поглядами. – Хто б це міг бути? – читалося в них.

Та коли наші вартові доповіли, що незнайомці, які називають себе Тевіном і Валміром просять пропустити їх до господарів, я перша кинулася їм назустріч.

Тевін зовсім не змінився. Він був таким же, як в день нашої першої зустрічі. А ось Валмір значно постарів. Схоже, що магія драконів залишала його.

Та увагу мою, привернув білявий хлопчик лише на пару років старший за Елайну. Малий сором’язливо ховався за спиною вампіра.

– Це Ерік нащадок відьми. – пояснив мені Тевін.

Я дивилася на хлопчика, та мені важко вірилося в те, що чотири роки назад я подорожувала до його далекого нащадка.

Елайна, що до цього з цікавістю спостерігала за гостями з ґанку маєтку, кинулася до нас. Вона схопила хлопчика за руку і поволокла показувати свої іграшки.

Ми всі мовчки посміхнулися тому, як легко їм вдалося знайти спільну мову.

Ми всі сиділи на терасі і згадували минуле. Ділан не переставав розпитувати Тевіна про те, що нам тоді прийшлося пережити. Та найбільше він цікавився Темпсі. І інколи в мене виникало неприємне відчуття, ніби він ревнує мене. Добре, що вампіру вистачило розуму не розповідати про те, що нам з ним інколи приходилося ночувати в одній кімнаті.

– Мамо! Тато! – дзвінкий голос Елайни, перервав нашу розмову. – Подивіться, що мені подарував Ерік.

Вона підбігла до нас з Діланом і простягнула золотий медальйон. Той самий, який був на Любомирові в день нашої першої зустрічі. Цей медальйон він віддав Тевіну, а той схоже передав дитині відьми.

– Ану негайно віддай. — наказала я донці.

Вона вередливо надула свої пухкі вуста, та сховала медальйон за спину.

– Це я їй подарував. – раптово, вступився за дівчинку Ерік.

Малий з такою ніжністю дивився на неї, що раптом я зрозуміла, що саме це і є перше і єдине кохання.

Тоді я не помилилася.

Ну, що ж... Через стільки років я згадую той день, наче він був зовсім учора. Дивно. Та з тих пір пройшло багато років.

Елайна виросла вродливою дівчиною, та дійсно одружилася з Еріком. Вони подарували нам прекрасну онучку.

Так, що моя історія підійшла до кінця. Тепер оглядаючись назад я вдячна чоловікові, якого вважала своїм батьком за те, що він зробив. Бо якби не він я б ніколи не зустрілася з Діланом і не дізналася б, що таке справжнє кохання. Те саме кохання, заради котрого ти можеш віддати власне життя.

Любомир.

Мені снився дивний сон. Сон в якому я подорожував іншим, невідомим світом разом з прекрасною жінкою, в якої були чарівні зелені очі і рудим юнаком.

Разом ми пережили багато цікавих, незвичайних пригод, та коли ворожа стріла проткнула мені груди я прокинувся.

Тевін був поряд. Він з тривогою дивився на мене. Напевно його налякав мій крик. Він посміхнувся своєю чарівною посмішкою і, продовжуючи вести автомобіль обережно обійняв мене.

– Щось сталося? – запитав він.

– Ні. — я вимучено посміхнувся. — Мені наснився кошмар. Кошмар, в якому мене вбили.

– Це був лише поганий сон. – прошепотів він і нахилившись поцілував мене в вуста. Його поцілунок заспокоїв мене і розігнав мої страхи.

– Можливо заїдемо на горнятко кави? – запропонував він, вказуючи на кав’ярню поряд з якою пригальмував.

Я кивнув, погоджуючись з його пропозицією.

Незважаючи на спеку в середині було прохолодно. Пахло кавою і свіжою випічкою. Молода і напрочуд вродлива жінка з довгим, зеленим наче у мавки волоссям обслуговувала милу пару.

Ми підійшли до стійки за якою стояв рудоволосий хлопець. Він обернувся до нас і привітливо посміхнувся. На якусь мить, в мене перехопило подих.

– Темпсі...— лише і зміг прошепотіти я.

– Доброго дня. — привітався він. — Бажаєте кави, чи можливо перекусити?

Я не міг повірити власним очам, та й помилитися я не міг. Ці дивовижні блакитні очі сповнені сонячним сяйвом і цей ніжний, оксамитовий голос я не міг переплутати його. Отже, йому все ж таки вдалося перемогти чаклуна і врятувати дружину.

– Якщо можна, кави.— розгублено відповів я, та посміхнувся.

Темпсі чи вірніше Марк, бо саме це ім’я було на його бейджикові, посміхнувся мені у відповідь.

Дякуємо, що були разом з нами. До зустрічі на сторінках інших наших творі. З любов'ю, Ваші автори.

Олесь Король і Міріада Фаєр.