Раді Вас бачити!

Любомир.

Коли я отямився, перше, що побачив перед собою, було зморщене, ніби засушений гриб, обличчя, на якому сяяли різнокольорові очі. Я навіть не одразу зрозумів, що це жінка, — вигляд у неї був такий чудернацький, ніби вона щойно зійшла з дитячого малюнку. Її волосся сяяло всіма кольорами веселки, а худе тіло нервово тремтіло, наче зібране з різних шматків. Вона могла б здатися кумедною, та щось у ній було лякаюче.

– Моє… — вигукнула вона.

І, ткнувши довгим пальцем мені в груди, голосно засміялася.

– Ляляпусік моє.

Після цих слів вона раптом міцно обійняла мене так, що в мене аж ребра затріщали.

– Моє ляляпусік.

Від неї нестерпно смерділо кислою капустою й курячим бульйоном. Я спробував вирватися — марно.

– Ми з Ліляпусікою будемо кохати одне одного, — прошепотіла вона й спробувала поцілувати. — А потім у нас народиться донечка, така ж гарна, як я.

«Боже борони», — подумав я, але говорити їй про це не наважився. Тим часом це різнокольорове чудовисько заплескало в долоні, і мене огорнула ціла хмара блискіток. Я почав чхати, що страшенно здивувало «красуню».

– Ляляпусіку не подобається? Ляляпусік має щось проти? — запитала вона.

– Так! — втративши всяке терпіння, вигукнув я. — Ляляпусіку не подобається, і він проти! Негайно злазь з мене й відведи туди, звідки приволокла! — грізно наказав я.

Я очікував, що вона розлютиться й приб’є мене, але раптом вона заплакала, наче мала дитина. Мені справді стало її шкода, і я спробував втішити.

Коли до печери увійшов Тевін, вона вже ридала в мене на грудях, а я намагався її заспокоїти.

– Що тут відбувається? — запитав Тевін, дивлячись на нас.

– Я її засмутив, а тепер намагаюся заспокоїти, — відповів я й погладив істоту по спині.

– Ти що, геть розум втратив? Вона ж тебе вб’є, як тільки доб’ється свого, — промовив хлопець.

– Ні, я не подобаюсь ляляпусі, а без цього не буде лялюсі, — вимовило чудо й схлипнуло носом.

– Чого не буде? — перепитав я.

– Вона схопила тебе, щоб понести дитину, — пояснив Тевін.

– Чи, може, ляляпуся передумав? — запитала істота.

– Ні! — вигукнув я й відсахнувся.

– А може, друга ляляпуся погодиться? — запитала жінка й поглянула в бік Тевіна.

– Вибач, веселкова бестіє, але ти не в моєму смаку, — відповів Тевін.

– О, ляляпуся знає, хто я така. Цікаво, а що ще ляляпуся знає? — запитала жінка.

– Багато чого, але боюсь, що тобі це не сподобається. Ми зараз підемо, а ти не смій нас переслідувати, — твердо сказав Тевін.

– Мені потрібна лялюся. Я просто так вас не відпущу.

Тевін дістав кинджал, який зберігав за поясом, і промовив:

– Дикунко, я знаю, як тебе вбити. Сили в нас нерівні, бо твої чари на мене не діють.

– Ти не зможеш мене вбити.

– Перевіримо? — запитав він.

За мить я побачив, як Тевін щосили схопив жінку за хвіст, якого я раніше не помічав, підняв її вгору й заніс над ним кинджал, ніби збирався відрізати.

Жінка зі страхом в очах почала промовляти:

– І чому всі ляляпусі такі жорстокі?

– Тому що ти нас вбиваєш, — відповів Тевін. — Взагалі не розумію, навіщо тобі це. Звабила чоловіка, навела чари, отримала, що хотіла, — і відпустила б. І ти задоволена, і він живий собі ходить.

– А хіба так можна? Хіба не обов’язково ляляпусю вбивати? — запитала жінка, не зводячи очей із хвоста.

– Якщо ви не будете вбивати, то й вас усі залишать у спокої, — відповів Тевін.

– А якщо в ляляпусі потім буде ще одна дружина?

– А тобі яка до того справа? Може, якийсь ляляпуся й тебе покохає, і народите собі з десяток лялюсь, — сказав Тевін.

Я стояв осторонь і слухав цей надзвичайно дивний діалог. Те, як хлопець намагався переконати це страхіття, що його можуть покохати, викликало в мені цілу гору емоцій. Бо я бачив: Тевін був щирим. Отже, він справді в це вірив.

Очі жінки округлилися. Вона смикнулася й промовила:

– Відпусти. Я не буду займати цього ляляпусю.

Тевін обережно опустив її на землю й зробив крок убік.

– Ти сказав мені правду? — запитала вона.

– Так, — відповів він. — Любомир, ходімо. Марі з Темпсі, мабуть, уже нервують. Та й ритуал потрібно провести.

«Вони не здогадалися, що я втік. Просто подумали, що мене вкрали», — подумав я.

– А чому вони не прийшли з тобою? — запитав я.

– Темпсі хотів, але він міг підпасти під чари, тому я відмовив його. Та й Марі не повинна була залишатися сама. Я знав, що той, хто тебе вкрав, мені по силах, — пояснив Тевін.

У цей момент я відчув таку огиду до себе, якої не відчував, мабуть, ніколи за все своє мерзенне життя.

– Добре. Ходімо. Проведемо ритуал, — промовив я й рушив у його бік.

– Ти, значить, вб’єш ляляпусю, а мені не дозволив. Я ж кажу — всі ляляпусі жорстокі, — промовила жінка.

– Та не буду я його вбивати. Це звичайний ритуал для пошуку людини, — відповів Тевін.

– О, а я багато кого знаю. Може, й того, кого ви шукаєте, — мовила жінка.

– Так? — ожив я. — Тевін, а може, вона піде з нами, і ритуал не знадобиться.

Хлопець стенув плечима:

– Можна спробувати.

Ми йшли в напрямку печери, аж раптом Тевін зупинився й сказав:

– Дикунко, там у печері є ще один ляляпуся. Ти не можеш його зачаровувати.

– Чому? — запитала жінка.

– Бо він наш товариш. Він має залишатися при своєму розумі, — пояснив Тевін. — Якщо підеш з нами, я обіцяю, що по дорозі допоможу тобі знайти ляляпусю.

– Добре, — легко погодилася жінка.

Серце кольнуло голкою ревнощів. Тевін дбав не тільки про мене, а й про Темпсі. Ця новина неприємно мене здивувала.

Увійшовши в печеру, ми побачили здивовані обличчя друзів.