Раді Вас бачити!

Любомир.

Варто було мені відійти від печери на кілька кроків, як мене зі всіх боків оточили озброєні до зубів вершники. Я голосно закричав — більше для того, щоб попередити Марі, ніж сподіваючись на допомогу.

«Ну що за дикий світ? Чому я не міг потрапити туди, де молочні ріки течуть, а по кисільних берегах бігають рожеві єдинороги? Навіщо мене занесло в місце, де кожен другий хоче або з’їсти тебе, або відлупцювати?» — промайнуло в голові.

Двоє солдатів відразу рушили до печери, де ховалася Марі, а ще двоє грубо й ретельно мене обшукали. Потім міцно зв’язали, не зважаючи на протести, перекинули через круп коня й повезли назад до маєтку Ріхарда. Усю дорогу той, хто віз мене, ритмічно ляскав мене по дупі, ніби я був барабаном. Це неймовірно дратувало, але сказати щось я не міг — заважав кляп у роті.

З того часу, як я потрапив у цей світ, мене вже стільки разів зв’язували, замикали й кудись волокли, що я майже почав звикати.

«Йоб…на джуманджі якась», — подумав я з гіркою самоіронією. Щойно вибираєшся з однієї халепи — одразу ж падаєш у наступну, ще глибшу.

Коли ми приїхали до маєтку, вже完全 стемніло, а небо вкривали незнайомі холодні сузір’я. Якби все навколо не було таким смертельно небезпечним, мені, мабуть, навіть могло б тут сподобатися. На моє щастя, сам Ріхард уже спав, і вартові вирішили відкласти допит на завтра.

— Ну що ж… У мене є хоча б трохи часу, — подумав я.

— Куди його? — поцікавився один із вартових, стягуючи мене з коня.

Я безвільно гепнувся на землю, чим викликав у них гучний регіт.

— Кинь його до того красунчика, — наказав, як я зрозумів, їхній головний. — Нехай подивиться, що ми робимо з тими, хто намагається чинити опір. Можливо, тоді й катувати не доведеться — сам усе розповість.

Від цих слів у мене все всередині похололо.

Мене знову схопили, закували руки в кайдани й кинули в глибоку яму просто посеред двору. Навколо палали смолоскипи, відкидаючи моторошні тіні. Я впав на купу якогось волого-смердючого лахміття.

— От тепер точно не втечеш, — злостиво крикнув вартовий і закрив яму важкою решіткою.

«Круто. Просто ідеально. Вітаю, Любомире, ти перейшов на новий рівень цієї йоб…ної гри. А де мої бонуси? Де легендарна зброя чи хоча б якийсь рятівний артефакт?»

Я озирнувся навколо. Світла від смолоскипів вистачало, щоб зрозуміти: цього разу я влип по-справжньому. У самісіньку дупу

Нічого особливого. Звичайнісінька яма зі стінами, викладеними камінням, що поросло мохом і блідими, отруйними на вигляд грибами. Мій погляд одразу зупинився на хлопцеві, який лежав просто на сирій землі. Схоже, його кинули сюди й залишили — він навіть не намагався ворухнутися.

Він був абсолютно голий. Одяг валявся поряд безладною купою. Я мимоволі замилувався. Його тіло могло б бути справжнім взірцем чоловічої вроди… якби не численні шрами від батогів, що вкривали спину й сідниці.

Я обережно підійшов ближче й відкинув з його обличчя брудне, сплутане волосся.

— Темпсі… — тільки й зміг прошепотіти я.

Хлопець здригнувся, і з його пересохлих вуст вирвався важкий, болісний стогін.

Намагаючись не завдати йому зайвого болю, я дуже обережно перевернув його на спину. Від вигляду свіжих ран на грудях і пласкому животі мене знудило. На щастя, сьогодні я майже нічого не їв, тож обійшлося без додаткових «спецефектів».

«Марі недаремно так хвилювалася», — подумав я. Опіки на його тілі красномовно свідчили про те, як його катували. Важко навіть уявити, яким треба бути нелюдом, щоб так знущатися над людиною. І все ж, попри всі рани й синці, Темпсі залишався неймовірно вродливим.

І я, здається, остаточно з’їхав з глузду, бо мене до нього тягнуло. Сильно.

«Ну от, знову. Метелик, який летить на вогонь. Тільки цього разу вогонь уже підсмажив когось іншого і досі горить. Браво, Любомире. Ти справжній майстер обирати найнебезпечніші варіанти».

Я ніжно торкнувся його впалої щоки, погладив холодну, як сніг, але неймовірно ніжну шкіру. Серце в грудях закалатало сильніше. На мить у голові промайнула ганебна думка: скористатися його безпорадністю… дізнатися, як це — бути з кимось, хто тобі небайдужий.

Я відразу відігнав цю думку, як щось огидне.

Та все ж не втримався. Нахилився й обережно поцілував його в уста. Поцілунок вийшов гірким, як абсент, — міцним і з присмаком крові та болю.

Мені одразу пригадався Тевін.

«Невже він став мені справді дорогим?» — запитав я сам у себе з гіркою самоіронією.

Цілувати Темпсі — це все одно що цілувати хижого звіра: прекрасного, небезпечного і здатного розірвати тебе на шматки. А з Тевіном усе було іна

кше… Де він зараз? Чи встиг принести Марі те Серце темряви?