Раді Вас бачити!

За кілька годин до нашої імпровізованої в’язниці завітав чоловік, який нас сюди привів.

— Ходімо, Конрад чекає на вас, — промовив він і відступив убік. — І не намагайтеся завдати мені клопоту, — додав, багатозначно вказуючи на сокиру в руці.

Ми рушили за ним. Коли підійшли до будинку, назустріч нам вийшов худий, блідий хлопець. Він нервово посмикувався всім тілом і невпевнено спускався сходами.

— Закінчили? — запитав наш провідник.

— Так, — охриплим голосом відповів той.

«Цікаво, що з ним сталося? Чому він виглядає так плачевно? Мабуть, цей Конрад — справжній тиран», — промайнуло в моїй голові.

Поглянувши на Темпсі, я зрозуміла, що його думки майже не відрізняються від моїх.

Коли нас завели всередину, ми побачили Конрада. Він сидів на ліжку в самих штанях і колупався в зубах. Постать у нього була міцна, тіло — накачане, кожна вена чітко проступала на руках. Довге чорне волосся було зав’язане в низький хвіст і спадало на плечі. Обличчя — мужнє, суворе, а шрам на правій брові лише додавав грізності його образу.

Чоловік, який нас привів, уклонився і вийшов.

Ми з Темпсі переглянулися, але вклонятися не стали. Любомир лише презирливо скривився.

Конрад окинув нас злим поглядом і процідив:

— Хто ви такі й що вам потрібно на моїх землях?

— Ми звичайні мандрівники, які шукають знань, — ввічливо відповіла я, хоча всередині вирувала буря. — Чули, що десь тут мешкає могутня відьма, от і хотіли з нею познайомитися.

— Відьма, — фиркнув він і плюнув убік. — Немає тут ніякої відьми. Втекла. А знання, як і все інше, грошей коштують. Та й те, що ви приперлися на мою територію без дозволу, просто так вам з рук не зійде.

Я відчула, як Темпсі напружився.

— У нас нічого немає, — спокійно промовила я. — Ми справді просто мандрівники.

Конрад презирливо оглянув нас і вирішив:

— Сьогодні в мене гарний настрій, тому вбивати вас не буду. З завтрашнього дня працюватимете на моїх полях. Робоча сила зайвою не буває.

Він голосно гукнув:

— Грегор!

Коли чоловік із косичками увійшов, Конрад наказав:

— Відведи їх назад. А завтра виженеш у поле.

Нас знову замкнули в сараї. Я сіла біля дверей і спробувала зосередитися.

— Нам треба тікати, — рішуче сказав Любомир. — До світанку. Цей їхній «король» занадто дивний. Боюся, на полях ми й дня не протримаємося.

— І справді, тут більше немає чого робити. Відьма втекла, — підтримала я.

— Але як ми втечемо? — запитав Темпсі.

— Поки нас вели, я помітив, що нас охороняє лише один Грегор, — відповів Любомир. — Треба якось його оглушити й тікати.

— Це ще не все, — додала я. — Мені потрібно повернути мої речі. Без них ми довго не протягнемо.

— Це той мішок, що в тебе забрали? — уточнив Темпсі.

— Так.

— І що в ньому може бути настільки цінного, щоб ризикувати життям? — здивувався Любомир.

— Наприклад, закляття, завдяки якому ми зможемо повернутися в свій час, — пояснила я.

Хоч я й знала його напам’ять разом з інгредієнтами, той мішок був однією з небагатьох речей, що залишилися мені від матері. Тому так — я була готова ризикувати.

— Дійсно важлива річ, — кивнув Темпсі.

— Я бачив твій мішок, — сказав Любомир. — Він стояв під столом у кімнаті того вовка. А будинок, здається, майже не охороняється. Цей пес надто самовпевнений.

Я поглянула на хлопця з повагою. Виявляється, він не такий уже й недолугий, як здавався на перший погляд.

— А ти уважний до деталей, — зауважила я.

— Дякую. Життя змусило, — сумно посміхнувся він.

— Як бути з замком? — запитав Темпсі, кивнувши на двері.

— Я відчиню його чарами, але на більше мене поки не вистачить — я ще надто слабка, — відповіла я.

— Добре. Тоді я займуся охоронною. — вирішив Темпсі.

— А мені що робити? — поцікавився Любомир.

Ми з Темпсі переглянулися. Він стенув плечима, а я сказала:

— Будеш прикривати нам спину.

— Це ще як? — не зрозумів він.

— Якщо побачиш когось — попередиш. 

— Ну то що, через скільки виступаємо? — запитав Темпсі.

— За три години, — відповіла я й лягла на підлогу.

Темпсі присів біля дверей,спершись спиною об одвірок. Любомир неохоче опустився поряд зі мною. 

Відпочинок був потрібен нам усім. 

«Три години… У мене лише три години, щоб хоч трохи відновитися. Сподіваюся, цього вистачить і я не підведу своїх нових знайомих».