Раді Вас бачити!

Любомир.

Я був у повному шоці. Стріли свистіли в повітрі, мечі дзвеніли, вогняні кулі вибухали навколо — ніби я раптом опинився всередині дорогого блокбастера.

Спочатку Ріхард атакував відьму, а вона відчайдушно відбивалася. Його люди просто стояли осторонь. Але за мить усе змінилося — вони кинулися на нас.

Тевін вправно відбивав стріли. Боковим зором я помітив, як одна з них, блискуча й смертельно швидка, летить просто йому в спину. Не думаючи ні секунди, я кинувся вперед і грубо штовхнув його.

Удар був сильним. Я врятував йому життя.

Але замість цього відчув, як стріла з мерзенним хрустом впивається мені в груди — точно в область серця. Світ перед очима потемнів. Дихати стало неймовірно важко. Ноги підкосилися, і я впав на коліна.

Сили стрімко полишали тіло. Кров стікала теплою річкою по сорочці. Тевін миттєво опинився поруч, підхопив мене на руки й притиснув до себе.

– Усе буде добре. Чуєш мене? Не закривай очі! Не смій! — крізь сльози шепотів він, і його голос тремтів.

Я спробував усміхнутися, але це забрало останні сили.

«Що ж… Померти за коханого — це не так уже й безглуздо», — промайнуло в голові.

– Навіщо?! Навіщо ти це зробив?! — відчайдушно кричав Тевін, міцно стискаючи мене в обіймах, ніби міг силою своєї любові втримати мене на цьому світі.

Я відчув, як кулон на моїй шиї починає палко нагріватися.

Відьма різко обернулася. Побачивши, що сталося, її обличчя спотворилося від люті.

– Та скільки ти ще вбиватимеш людей заради своєї влади?! Так більше не може продовжуватися! Ти щойно вбив одного з нашого роду. Я покараю тебе!

Я ледь повернув голову й побачив, як Ріхард починає перетворюватися на попіл. Це було моторошно заворожуюче. Він кричав, проклинав відьму, корчився в агонії, але вона не зупинялася. За кілька секунд від нього залишився лише легкий сірий пил, який розвіявся по вітру.

– Хто випустить хоча б ще одну стрілу — того спіткає доля мого брата. Забирайтеся геть! — крикнула відьма.

Я відчув, як тепло розтікається в грудях. Опустивши погляд, побачив Марі — вона сиділа навпроти мене, тримаючи руки над моєю раною, і щось відчайдушно шепотіла.

– Дарма сили витрачаєш, — холодно промовила відьма, підійшовши. — За його спиною вже стоїть стара з косою.

– Краще б допомогла! — крізь сльози вигукнула Марі.

– Це нічого не дасть…

Останнє, що я почув, був пронизливий, повний нестерпного болю крик Тевіна.

А потім усе зникло.

Марі.

Він помер. Справді помер.

Сум важким каменем ліг на душу. Я опустилася на землю й гірко заплакала. Коли ж підняла очі, то побачила, як тіло Любомира повільно розчиняється в повітрі, ніби його ніколи й не було.

– Що відбувається?! — в паніці закричав Тевін, хапаючись за повітря, наче міг утримати його.

– Він не з цього часу, — спокійно пояснила відьма. — Тому тут по ньому не залишиться й сліду.

Десь у далечині пролунав могутній, пронизливий рев.

– Що це ще таке? — насторожився Темпсі.

– Валмір повертається, — відповіла відьма. — І він шаленіє від втрати.

– Чому? — тихо запитала я.

– Бо він присягнув на вірність кожному з мого роду.

Згодом на поляну опустився величезний дракон. Під час спуску він зламав кілька дерев, але, здається, навіть не помітив цього.

– Де він? — проревло створіння так, що земля затремтіла.

– Помер, — сумно відповіла відьма й лагідно погладила його по величезній лапі.

– Чому ти не захистила його? — в голосі дракона чувся біль.

– Бо його час у цьому світі скінчився. Не горюй, Валміре. Ти ще його зустрінеш, — м’яко промовила жінка й дивно, майже загадково усміхнулася.

Мені вона здавалася моторошно холодною. Щойно втратила свого нащадка, а на її обличчі — ані краплі справжнього суму.

Я підвелася й підійшла до Тевіна.

– Ти як? — тихо запитала я.

Хлопець навіть не повернув голови. Він дивився в одну точку, а по щоках беззвучно котилися сльози. Він був десь далеко — у глибокій темряві печалі, з якої я не знала, як його витягти.

– Йому треба час, — сумно промовив Темпсі. — Можливо, дуже багато часу.

Відьма повернулася до мене.

– Навіщо ти шукала мене?

– Мені потрібне твоє прощення. Точніше — не мені, а моєму чоловікові. Ти перед смертю прокляла його рід. І тепер це прокляття наздогнало його.

– Ти говориш про Мортіферів? — прищурилася відьма.

– Так. І не тільки про них. Ще про дев’ять родів вампірів, — відповіла я.

– Я б не проклинала їх. Я не була на нього настільки зла, щоб опускатися до такої ненависті.

– За кілька тижнів вони знайдуть тебе й спалять на вогнищі. Саме в мить своєї смерті ти їх і прокляла, — заперечила я.

– Тож вони отримали по заслугах, — спокійно відповіла жінка.

Від її відчуженості мені ставало моторошно. Я щойно повідомила, що її спалять живцем, а на її обличчі — жодного руху м’язів. Ніби вона давно знала про свою долю й уже прийняла її.

– Так. Я згодна з тобою. Але мій Ділан… він не такий, як вони. Він вирішив померти. Ти могутня. Дозволь, я тобі покажу, — промовила я.

Жінка зазирнула мені в очі, і я почула її голос, в моїй голові:

– Веди, та показуй, що ти хотіла. – прошепотіла вона.

Я зосередилась, та почала відтворювати спогади. Першим з яких, було те, як я знищила, всіх батьків Ділана. Далі те, як він відмовився від мене, та заточив себе під землею. Останнім був спогад, про те, що вчинила я.

Жінка насупилась, та промовила:

– Велике кохання. Проте, дуже безглузде. Ви бажаєте померти один, задля другого, не розуміючи того, що цим самим причиняєте біль.

– Ти пробачиш його? – з надією, запитала я.

– Щоб його пробачити, спочатку я маю його проклясти. А ти, щойно розповіла мені все, щоб я змогла цього уникнути. – промовила жінка.

– Але ж минуле, не можна змінювати. – заперечила я.

– Це для тебе минуле, а для мене майбутнє. – відповіла вона. – Валмір, летимо..

– Ти розумієш, що я помру, коли буду народжувати доньку. – закричала я, в паніці.

– Це не мої проблеми. – відповіла вона, та почала залізати на спину дракона.

– Я не зможу навіть її побачити. – промовила я, та ком підійшов до горла.

Я не знаю коли вони полетіла, до себе я повернулась від того, як Темпсі тряс мене за плечі.

– Марі, Марі. Боже, та що ж мені з Вами робити. Марі. – говорив він.

– Я чую тебе. – відповіла я.

– Що тепер? – запитав він.

– Ми повертаємось додому. Хоча можливо мого дому, вже й не існує. – відповіла я. – Я трішки відпочину, та поверну нас. Бодай кілька місяців, я ще зможу побути з Діланом.

Прийняття того, що мій задум не вдався, жорстоко вдарило по моїй підсвідомості. Я була на грані зриву. Я відчуваючи, як магія циркульоє в моєму тілі. Хотілось знищити все довкола. Проте Темпсі, цей чоловік не був в цьому винен. Він допоміг мені, як було в його силах.

Чоловік міцно мене обійняв. Я поглянула йому за спину, та побачила, як Мавпина, точнісінько так само обнімала Тевіна. Хлопець сидів на землі, та пустим поглядом дивився в нікуди.

– А що з ним будемо робити? – запитала я.

– Доведеться залишити його з Мавпиной, та Брімом. – відповів Темпсі.

– Я можу забрати його у мій час. Ділан подбає про нього, коли мене не стане. – відповіла я.

– Думаєш це гарна ідея? – запитав Темпсі.

– Це краще, аніж залишитись тут одному. Ну, або майже одному. – промовила я.

– Добре, давай відпочивати, а з ранку, почнемо готуватись до повернення. – промовив Темпсі.

Прокинувшись вранці, я відчула лише сум, та порожнечу в середині. Озирнувшись, я побачила, що Тевін так і сидів обпершись об дерево. Темсі розводив багаття, а Мавпини з Брімом ніде не було.

– Прокинулась? – запитав Темпсі.

– Так. Де інші? – запитала я.

– Пішли на полювання. Вже майже обід. Зголодніли. – промовив Темпсі.

– Ясно. Нам для повернення, ще потрібна кров перевертня. Але я не знаю, в якій стороні їх знайти. З цими пошуками, я геть заплуталась в тому, де ми знаходимось. – промовила я.

– Якщо я не помиляюсь, то приблизно в дні від нас, в тій стороні, те поселення Конрата. Попитаємо вдачі там. – відповів хлопець.

– Темпсі, вчора, майже вся моя сила повернулась. Я зможу з легкістю вбити любого перевертня. Тож тобі, не обов'язково приймати в цьому участь. Ти можеш залишитись тут, та доглядати за Тевіном. – промовила я.

– Зараз ти, це мій єдиний шанс на повернення. Я не залишу тебе наодинці. Якщо хочеш, всіх інших, ми також візьмемо. – відповів він. – Коли вирушаємо?

– Завтра, на світанку. Сьогодні вже не має сенсу. – промовила я.

Чоловік у відповідь лиш стис плечима.

За кілька годин повернулись Брін з Мапиною, та принесли з собою десяток кролів.

– Брін не буде вбивати оленятко. – кричала Мавпина, розмахуючи руками.

– Брін голодний. – заперечував велетень.

– Брін буде їсти кролів. – відповіла дикарка.

– Брін буде голодний й далі.

– Тоді Брін сідає на дієту. Але Брін не буде вбивати маленьких оленяток. На цьому крапка. – прокричала Мавпина, та стукнула ногою.

Я легко посміхнулась цій картині, та поглянула на Тевіна.

Хлопець продовжував сидіти, та не ворушитись.

Багаття розпалено, кролі приготовані.

Ми сиділи колом. Мавпина про щось тихо перешіптувалась з Бріном. Темпсі їв, та часто озирався по сторонам. Я ж не маючи апетиту. просто чекала поки зігріється вода, щоб попити чаю.

Тевін повернув голову, та промовив:

– Він летить, я чую його.

– Хто летить? – від неочікування, різко запитала я.

– Дракон. – відповів він, та знову відвернувся від мене.

Я почала озиратись по сторонам. І в правду, за кілька хвилин, на поляну де ми сиділи, приземлився дракон. Він тримав щось у пащі. Я обережно підійшла, та запитала:

– Чи можу я це взяти?

Валмір кивнув у відповідь.

Я взяла згорток, та пригорнула до грудей.

– Будь обережною відьма, то дитина. – промовив дракон.

– Дитина? – занервувала я. – Звідки в тебе дитина? Що взагалі відбувається?

– То дитина моєї господині. Я поклявся, що буду оберігати її. А зараз відійди. – відповів дракон.

Я зробивши десяток кроків, завмерла, бо те що я бачила, не вкладалось в моїй голові.

Валмір піднявши свою лапу, полоснув себе кигтями через усьо свою грудину. Громко взревів, та почав щось промовляти, на невідомій для мене мові. Потім його оточило якраве сяйво, немов би сонце жило за його спиною.

Я мимо волі замружила очі. А коли я їх відкрила, то побачила, як Темпсі обгортає в свій плащ невідомого мені чоловіка.

– Ти величне створіння. – промовив він.

– Що сталося, де Валмір? – запитала я.

– Марі, чи знаєш ти, чому вимерли дракони? – запитав Темпсі.

– Ні. – відповіла я.

– Вони наскільки сильно любили своїх господарів, що віддавали всю свою магію, для того щоб стати людиною. – промовив Темпсі.

– Це не моя історія. Моя господиня, була мені як сестра, тож свою магію я віддав в обмін не тільки на людське тіло, но й на безсмертя. Я буду захищати всіх її нащадків. – промовив чоловік.

– Це дитина відьми? Це хтось з родинної лінії Любомира? Від неї, піде життя його? – з боку, почувся голос Тевіна.

– Так. – впевнено, відповів Валмір.

Тевін піднявся, підійшов до мене, та піднявши куточок згортка, зазирнув у середину:

– Я разом з тобою буду захищати її. Я дочекаюсь на нього. Має ж бути хоча б якийсь толк у вічному житті. – промовив Тевін, та на його обличчі з'явилась легка посмішка.

– А де сама відьма? – знервовано, запитала я.

– Вона пішла по дорозі, що дарована їй долею. Вона не буде противитись їй. Це, моя великодушна господиня, передала тобі. – промовив Валмір, та нахилившись дістав зі згортку з дитиною один маленький мотузочок, та пляшечку.

Протягнувши речі мені, він додав:

– Мотузок розв'яжи опівночі, в пляшці кров перевертня.

– Опівночі. – повторила я, та підняла голову. – Це вже скоро.

– Так. – промовив Валмір, та забрав у мене дитя. – На світанку, ми підемо своєю дорогою. Я виконав прохання моєї господині.

– Я йду з тобою. – промовив Тевін.

– Я знаю, моя відьма говорила про це. Мені треба відпочити. – промовив Валмір, та простягнув йому згорток з дитиною.

Тевін тремтячими руками взяв його, та обережно сів на землю. Валмір скрутившись калачиком, вмостився поруч.

Всі полягали, я ж чекали півночі. Хвилини тяглись занадто довго. Я ледь не провалилась в обійми Морфея.

Опівночі, розв'язавши мотузок, я відчула, як моя душа почала покидати тіло.

– Вона мене переміщає. Але навіщо? – пронеслось в голові.

Дерева мелькали так швидко, що не могла сфокусувати на них свій погляд.

За мить, я стояла посеред натовпу, та мій погляд був направлений на багаття, посеред якого, стояла вона, і голосно викрикувала прокляття. В моїх жилах застила кров. Сльози полилися річкою із очей.

– Ти занадто жорстока, навіщо ти показуєш мені це. – прокричала я, проте ніхто мене не почув.

Я ж була лише безтілесною душею.

– Я проклинаю Вас всіх. – прокричала відьма.

Я звила ще голосніше, серце розривалось. Коли, я почула голос в свої голові:

– Всіх. Проте я прощаю Ділана. Ділана Мортіфера, який готовий був відати своє життя, задля однієї з нас. Живіть в мирі. – промовив він.

Я підняла очі, та побачила, що відьма дивиться на мене.

– Дякую. – прокричала я.

– Прощавай. – пролунав голос.

Жінка голосно закричала, та перестала рухатись.

Мене хвилею її магії, віднесло назад в моє тіло.

Я глибоко вдихнула, та прийшла до себе.

– Вона пробачила його. – закричала я, в увесь голос.

– Не кричи. – буркнув Тевін.

– Вона пробачила. – не могла заспокоїтись я.

– Звісно. – прошепотів Валмір, та по його щоці потекла сльоза.