Раді Вас бачити!

Любомир

— Але ж він помирає… Дивися, який слабкий. Що він мені може зробити? — заперечив я Темпсі.

— Це сильні й дуже хитрі створіння, — серйозно відповів той. — Він може виглядати безпорадним, а за мить уже розірве тобі горло.

Страх підступив до горла нудотною хвилею. Я ковтнув слину, намагаючись опанувати себе. В голові гризли сумніви: «Навіщо тобі це? Ти його не знаєш. Він може вбити тебе в ту ж секунду. Просто відійди й не ризикуй». Але щось усередині не давало спокою.

Я підійшов до Темпсі й прошепотів йому на вухо:

— Я підійду, а ти підстрахуй. Якщо щось помітиш — відштовхни мене. Ланцюги короткі, далеко не дотягнеться. А якщо ми йому допоможемо… є шанс, що він допоможе нам і розповість, де ми опинилися.

Темпсі мовчки кивнув. Я зробив крок уперед, хоча ноги тремтіли, а внутрішній голос кричав: «Дурень! Відійди!»

Приклавши фляжку до губ вампіра, я затамував подих. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. «Що я роблю? Це ж вампір. Він може вгризтися в мою руку в будь-який момент». Але я продовжував поїти його, намагаючись не думати про наслідки.

Хлопець пив повільно, з видимим зусиллям, ніби кожен ковток завдавав йому болю. Я опустив погляд на його обличчя — і серце моє мимоволі стиснулося. Тонкі риси, чорні, як вугілля, очі, які дивилися так, ніби хотіли зазирнути в саму душу… Зробивши останній ковток, він відвернувся.

— Дякую… — ледь чутно прошепотів він.

— Немає за що, — відступивши назад, відповів я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Де ми знаходимося? — одразу запитав Темпсі.

Я кинув на нього докірливий погляд. «Ну не можна ж так відразу накидаватися на людину, яка ледь жива».

Вампіра тяжко зітхнув і відповів:

— Ми в маєтку Ріхарда.

Зачекавши хвилину на продовження й не дочекавшись, я нервово запитав:

— Ну і що це нам дає?

— Ви що, не знаєте, хто такий Ріхард? — здивувався вампір.

— А що, це всесвітньо відома шишка? — фиркнув я.

— До чого тут шишки? — не зрозумів вампір.

— Не звертай уваги, — втрутився Темпсі. — Я теж його не завжди розумію. То розкажеш нам, хто такий цей Ріхард?

— Ріхард — чаклун, другий за силою на цих землях, — тихо промовив вампір.

— Цього ще нам не вистачало, — пробурмотів я. — А хто перший?

— Його сестра.

— І вона теж лиха? — запитав Темпсі.

— Ні. Її магія чиста, цілюща. А Ріхард… раніше він узагалі не володів силою. Але заздрість зробила своє. Він вивчив темні ритуали, завдяки яким відбирає силу в інших і живить нею себе.

— Марі… — одними губами промовив Темпсі. — Ми тут у якості наживки. Нам треба вибиратися звідси, поки вона не прийшла за нами. Інакше вона потрапить у пастку.

— Візьміть мене з собою, — несподівано попросив вампір. — Я зараз слабкий і буду тягарем, але… якщо звільните мене від кайданів… Там, під самою стелею, є вікно. Його забили дошками. Можна спробувати втекти через нього.

Мені стало шкода його. Дуже шкода. В голові знову запанувала боротьба: «Не ризикуй. Ти завжди думав тільки про себе — і це працювало. Навіщо змінювати правила зараз?» Але совість не давала відвернутися. Він сидів тут прикутий, зранений, безпорадний… Якщо я просто піду, чим я кращий за того Ріхарда?

— Наскільки я читав у фантастичних книжках, тобі для відновлення сил потрібна кров. Правильно? — нарешті вимовив я, хоча голос тремтів.

— Так.

— Якщо я дам тобі своєї… ти мене не з’їси? — я намагався звучати впевнено, але всередині все здригалося.

— Ні.

— Любомир, ти справді вважаєш це доброю ідеєю? — стурбовано запитав Темпсі.

Я на мить зам’явся. Егоїзм і совість продовжували запеклу битву. «Не роби цього. Відійди». Але я вже витягнув кинджал.

— Ну не від хорошого ж життя він тут сидить, — тихо промовив я. — Та й… ворог мого ворога — мій друг.

Я провів лезом по долоні. Поріз вийшов неглибоким, але запах крові відразу наповнив сиротливе приміщення.

— Ти обіцяв, — тихо нагадав я й підніс руку до його вуст.

Хлопець недовірливо подивився на мене, але все ж прийняв мою долоню.

Відчуття, що я пережив у ті хвилини, неможливо передати словами. Біль, тривога, дивний, майже хворобливий захват від усвідомлення, що моя кров зараз може врятувати чиєсь життя.

Відірвавшись від моєї долоні, вампір тихо промовив:

— Дякую. Досить. У тобі теж тече давня сила. Її мало, але вона все одно струмує по твоїх венах.

— Ну, дав ти йому кров, а кайдани? — нагадав Темпсі.

— Є в мене одна ідейка, — відповів я, присів біля замків і прикусив губу.

Я почав старанно копирсати замок кінчиком кинджала. За кілька хвилин один із них клацнув і впав на підлогу.

Хлопці здивовано витріщилися на мене.

Хвиля гордості пройняла мене. «Що ж, мої навички зломщика хоч десь знадобилися», — майнуло в голові.

— І чому ти не зробив те саме, коли ми були в вовкулаків? — з докором запитав Темпсі.

— Такий ти смішний, — фиркнув я. — Тут замок ось де, — я вказав рукою, — а там він був зовні, за дверима. Як ти собі це уявляєш?

Я схилився нижче й продовжив працювати. З другою рукою було значно складніше — замок сильно заржавів.

— Та що ж таке… Не можу відчинити. Ніби його водою заливали, — пробурмотів я.

— Ні, не водою, — тихо відповів вампір. — То була моя кров. Не знаю, яка в Ріхарда пристрасть, але щоразу, коли він приходить, він розрізає мені праву руку — від плеча до долоні.

Моє серце пропустило удар. Руки затремтіли. «Та що ж за диявол цей Ріхард… Зберися, Любчику. Ти маєш допомогти хлопцю», — подумав я, намагаючись опанувати себе.

Боковим зором я помітив, як Темпсі підійшов ближче.

— Мені шкода тебе, — м’яко промовив він. — Я розумію, що тобі довелося пережити. Але на таке завжди є причина.

Я завмер. Я навіть не подумав, що цього вампіра могли ув’язнити не просто так.

— І вона є, — відповів хлопець. — Я відмовився йому служити. Тож він вирішив мене зламати саме так.

Після цих слів я мовчки продовжив копирсати замок. За п’ять хвилин упав і другий. Руки вампіра нарешті стали вільними. Я обережно відступив назад.

Вампир потер зап’ястя, повільно опустився на одне коліно й схилив голову.

— Я — Тевін. На крові клянуся тобі, що буду слідувати за тобою, поки не віддам борг ціною свого життя, — урочисто промовив він і вкусив себе за руку. Цівка крові впала на підлогу.

Я істерично хихикнув.

Темпсі поклав мені руку на плече.

— Тепер я спокійний.

— Чому? — здивовано запитав я.

— Бо клятва, дана на крові, — єдине, що для них нерушиме. А він дав її добровільно.

Я перевів погляд на Тевіна, який продовжував стояти на коліні, потім на Темпсі.

— І що мені тепер робити?

— Просто прийми її, — спокійно відповів Темпсі, ніби це було найзвичайнісінькою справою.

Я нахилився до нього й прошепотів:

— Підкажеш, як саме?

— Просто скажи, що приймаєш його клятву.

— І все?

— Так.

Я відчув себе повним дурнем, але все ж повернувся до Тевіна й вимовив слова, яких він чекав.

Після цього хлопець підвівся, підійшов до стіни, підстрибнув і потужним ударом кулака вибив дошки біля стелі. У камеру прорвалося світло.

Я підняв голову й вимовив:

— Те вікно так високо… Як ми туди виліземо?

— Я допоможу, — відповів Тевін, і в його очах спалахнули лукаві бісики.