Раді Вас бачити!

Марі.

Я слухала голос і намагалася сконцентруватися на ньому.

– Марі, тобі треба прокинутися. Без тебе він не повернеться до мене. Ти чуєш мене? Давай я спробую тобі допомогти. Вдихни, а на рахунок три змусь себе відкрити очі.

Я зробила так, як наказала жінка. Вона почала рахувати:

– Один, два, три.

Я побачила яскраве світло, від якого захотілося заплющити очі. Я так і зробила, а потім відчула легкий подих вітерцю.

– Відкривай! — прокричала жінка.

І я відкрила.

Переді мною стояв Темпсі. Моє обличчя було вологим.

Я хитнулася, але міцні руки, що тримали мене за плечі, не дали впасти.

– Марі, ти як? — стурбовано запитав Темпсі.

Я кілька разів моргнула й відповіла:

– Темпсі, вона врятувала мене. Завдяки її голосу я не підкорилася повністю. Дякую їй. Я ніколи цього не забуду.

– Про кого ти? — запитав він.

– Про твою дружину, Темпсі. Про Елайну, — відповіла я й поглянула на нього.

Любомир.

По дорозі ми зайшли до печери Мавпини. «Навіщо нам це було потрібно?» — запитаєте ви. Темпсі був упевнений, що там може бути зброя, а він на магію надто не покладався. Хлопець вважав її ненадійним інструментом і постійно запевняв усіх, що залізу довіряє більше.

Чим ближче ми підходили до печери, тим нестерпнішим ставав сморід. Темпсі, схоже, був єдиним, хто його не помічав. Проте це була не його провина — усі ми це добре розуміли. Так марево Мавпини діяло на справжніх чоловіків.

Підійшовши впритул до входу, Темпсі повернувся, поглянув на мене з Тевіном і промовив:

– Ви йдіть і беріть усе, що схоже на зброю. Не баріться.

Ми зі Тевіном лише стенули плечима.

Не знаю, з якого часу, але раптом він став головним у нашій невеличкій команді. З одного боку, це мене дратувало, з іншого — він справді був найобізнанішим воїном. Навіть Тевін поступався йому, а може, лише вдавав. Як би там не було, Темпсі не помилився: у лігві істоти ми справді знайшли зброю. Мавпина пояснила, що все це добро залишилося ще від її дідусів — після того, як її бабуся зрозуміла, що вагітна.

Я обрав для себе короткий меч. (А навіщо тягати щось масивніше, якщо все одно не вмієш ним користуватися?) Те, що мечем потрібно вміти махати, я зрозумів уже давно. Тевін узяв для себе й для Темпсі по довгому мечу з тонким сяючим лезом і по кинджалу. Для Марі він прихопив довгий ніж із чорною ручкою, на якій були вигравіювані якісь символи.

– Це магічний ніж друїдів, — пояснив він мені, зачаровано розглядаючи знахідку. — Може знадобитися Марі для проведення ритуалу.

– Тобто саме цим ножем вона пустить мені кров? — запитав я.

Від самої думки про те, що з мене збираються зробити жертвоприношення, мені ставало зле.

«Господи! Я навіть аналізи в лікарні боявся здавати. А там усе стерильно, на відміну від того, що буде тут», — подумав я.

Тевін подивився на мене скоса.

– Будемо сподіватися, що до цього не дійде. Якщо, звісно, Мавпина не бреше й справді знає дорогу до Відьми, — промовив він.

– Будемо надіятися, що не бреше, — пробурмотів я.

Озброївшись ледь не до зубів, ми нарешті вирушили в довгу дорогу.

Уже зовсім смеркло, і на небі з’явилися перші зірки, коли Темпсі з Марі нарешті вирішили зробити привал. Ми розбили табір у невеличкій ущелині, яка захищала нас не лише від прохолодного нічного вітру, а й від хижаків та людей Ріхарда. Ми боялися, але розуміли, що той усе ще розшукує нас.

Першим чергувати викликався Тевін. Він мотивував це тим, що як вампір може не спати цілу ніч. Ніхто не заперечував. Темпсі примостився неподалік Марі, ніби боявся, що з нею може щось статися, і поклав поряд оголений меч. Мавпина вирила собі ямку прямо в землі, накидала туди сухої трави, згорнулася клубочком і одразу ж голосно захропіла.

Мені ж сон не йшов. Мене не полишала думка про те, що я ледь не зрадив своїх. І все заради теплої ванни та зручної постелі. Ці думки змушували мене відчувати себе справжньою мразотою.

Крізь напівопущені повіки я мимоволі замилувався Тевіном. Його обличчя з тонкими виразними рисами в обрамленні чорного волосся, що хвилями спадало до плечей, здалося мені надзвичайно вродливим. Навіть врода Темпсі тьмяніла порівняно з його. Моє серце стиснулося в грудях. Раптом я зрозумів, як близько був до того, щоб утратити його назавжди.

Але так чи інакше, нам із ним доведеться розлучитися. Бо коли Марі знайде свою відьму й зніме закляття, я повернуся додому, до свого звичного життя.

Я відчув нестерпне бажання поговорити з ним. Він знав, що я хотів зрадити їх усіх, але нічого не сказав. Робив вигляд, ніби нічого не сталося. І від цього мені було дуже прикро.

Я підвівся й рушив до нього, але дорогу мені раптом загородив Темпсі, наставивши на мене меч. Лезо зловісно сяяло в місячному світлі. Сам хлопець із палючими вогнем очима на блідому обличчі в чорному вбранні був схожий на янгола-месника. Я злякано відсахнувся.

– Куди зібрався? — надто грізно звернувся він до мене.

– А тобі яке до того діло? — налякано запитав я.

– Таке, що ти надто ненадійний, — просичав Темпсі у відповідь, наче гадюка. — І в мене немає жодного бажання знову опинитися в руках Ріхарда.

– Вгамуйся. Не збираюся я нікого здавати. Можна подумати, ти сам такий правильний і завжди вчиняєш розсудливо, — відповів я, намагаючись вкласти в голос якомога більше презирства.

Схоже, мені вдалося зачепити його за живе. Навіть у темряві я помітив, як він нервово здригнувся, ніби отримав ляпаса, і вкрай неохоче опустив меч.

– Добре. Але знай: я стежу за тобою. І якщо спробуєш викинути щось знову… — він демонстративно підняв меч.

Я присів біля Тевіна й обережно обійняв його за плечі. Я відчув, як по його тілу пробігло зрадницьке тремтіння.

– Ти пробачиш мене? — схвильовано запитав я.

– За що? — щиро здивувався хлопець і підняв на мене свої темні очі.

– За те, що я ледь не зрадив вас.

– Але ж не зрадив, — м’яко промовив він.

Він дивився на мене з такою дитячою невинністю, що моє серце мимоволі заполонила хвиля ніжності. Важко зітхнувши, Тевін поклав голову мені на плече. Я не стримався й уп’явся в його вуста своїми. Господи! Я й не підозрював, що можу когось так сильно бажати. Мій язик увірвався в його рот, а руки з жадобою пестили тіло. Він відповідав мені з такою ж пристрастю, якщо не більшою.

Нарешті Тевін знайшов у собі сили відірватися від мене.

– Пішли он туди… — він поглядом вказав на кущі, що росли поряд.

Ми майже не говорили. Слова були зайвими. Тевін узяв мене за руку й повів углиб зарослів. Місячне світло ледь пробивалося крізь гілля, малюючи на нашій шкірі сріблясті візерунки. Щойно ми опинилися достатньо далеко від табору, він притиснув мене спиною до стовбура дерева. Його поцілунок був жадібним, майже лютим — ніби він боявся, що я знову зникну.

Я застогнав йому в рот, коли його холодні пальці ковзнули під мою сорочку. Шкіра Тевіна була прохолодною, але від цього дотику по моєму тілу пробігали гарячі хвилі. Він кусав мої губи, шию, спускався нижче, залишаючи мокрі сліди. Кожен укус віддавався солодким болем, який швидко перетворювався на бажання.

– Ти мій, — прошепотів він хрипко, стягуючи з мене штани. — Зрозумів?

Я лише кивнув, не в силах говорити. Його рука обхопила мене, і я вигнувся йому назустріч. Темрява навколо, ризик того, що нас можуть почути, — усе це лише підігрівало. Тевін опустився навколішки, і коли його губи оточили мене, я мало не закричав. Він робив це повільно, жорстко, але водночас неймовірно ніжно — ніби смакував кожен звук, який я видавав.

Я запустив пальці в його чорне волосся, притискаючи сильніше. Він не опирався. Навпаки — застогнав сам, і вібрація від цього звуку пройняла мене наскрізь.

Згодом він підвівся, розвернув мене обличчям до дерева й притиснувся всім тілом. Я відчував його твердість, його гаряче дихання на своїй шиї.

– Буде трохи боляче, — прошепотів він, але в голосі не було жалю — лише темна, голодна ніжність.

– Так ...— видихнув я.

Він увійшов у мене повільно, але впевнено. Я заскрипів зубами, вчепившись нігтями в кору дерева. Біль і задоволення змішалися в одну пекучу хвилю. Тевін обійняв мене за груди, притискаючи сильніше до себе, і почав рухатися. Спочатку повільно, даючи мені звикнути, а потім усе жорсткіше, глибше.

Кожен його поштовх вибивав із мене стогін. Я кусав собі руку, щоб не кричати. Він шепотів мені на вухо ніжні слова — про те, як довго чекав, як боявся втратити, як хоче мене всього.

Коли я вже не витримував, Тевін схопив мене за стегна й прискорив рух. Оргазм накрив мене важкою, темною хвилею. Я затремтів усім тілом, видихаючи його ім’я. За мить він теж напружився, глухо застогнав і вп’явся зубами в моє плече, конвульсивно здригаючись.

Ми довго стояли так, важко дихаючи. Тевін не відпускав мене, тримаючи в обіймах. Його губи ніжно цілували те місце на плечі, куди він щойно вкусив.

– Не смій більше тікати від мене, — тихо, але твердо прошепотів він.

– Не буду, — відповів я, повертаючи голову, щоб поцілувати його.

Місяць мовчки світив над нами, а навколо панувала глибока, змовницька тиша лісу.