Раді Вас бачити!

Марі.

– Постав мене на землю! — прокричала Мавпина просто в обличчя чудовиську.

Воно навіть не поворухнулося, лише зачаровано дивилося на бестію.

Темпсі вихопив меча й зробив крок уперед. Чудовисько, відхиливши голову вбік, грізно заричало. Мавпина підняла руку й поклала долоню йому на вуста.

– Не гарчи мені на вухо! Я ж оглухну! — заверещала дикарка. — І постав мене на ноги. Негайно!

Чудовисько поглянуло на неї, опустило очі й покірно, дуже обережно поставило Мавпину на землю. Вона провела руками по своєму одягу, ніби струшуючи пил.

Дикарка діставала йому лише до грудей, тому, коли ставила наступне питання, їй довелося задерти голову високо вгору.

– Ти чому напав на нас? — запитала вона.

– Їсти, — відповіло чудовисько.

Вона округлила очі, підійшла й щосили наступила йому на ногу. Боковим зором я помітила, як хлопці напружилися.

– Та як ти, коржик болотяний, посмів навіть подумати про те, щоб з’їсти мене та моїх ляляпусів?! Геть мізки витекли?! — пропищала вона.

«Ага. А коли сама хотіла спочатку спаруватися, а потім убити — то нічого. Еталон праведності», — промайнуло в мене в голові.

– Мавпино, обережніше зі словами, не дратуй його, — промовив Любомир і ступив уперед, щоб відтягнути дикарку.

Але чудовисько — зважаючи на його розміри — занадто швидко нахилилося, підхопило Мавпину за талію й посадило собі на плече.

– Не чіпати, — прогарчало воно.

Мавпина не розгубилася: стукнула його маленьким кулачком по голові й заверещала ще голосніше:

– Тільки спробуй щось зробити ляляпусам — на мотузки поріжу! І не смій мене займати!

Чудовисько повернуло голову, підняло руку й простягнуло до неї величезний палець.

– Подобаєшся Бріну, — промовило воно й тицьнуло Мавпині в груди.

Бестія округлила очі:

– Я подобаюся Бріну? Ти Брін?

Чудовисько лише кивнуло.

– Та я в житті на тебе не подивлюся! Ти ж хотів з’їсти моїх ляляпусів! — обурилася Мавпина.

– Брін не буде їх їсти, — запевнило чудовисько.

– Мене це все одно не влаштовує, — заперечила вона.

– А що? — запитав Брін.

– Якщо Брін від сьогоднішнього дня почне харчуватися лише тваринами й допоможе нам, то Мавпина подумає, — відповіла бестія.

– Брін згоден, — відразу промовило чудовисько.

– Добре. Тоді ти йдеш з нами. Он туди, куди покаже ця краплина, — сказала Мавпина й вказала рукою на рубін.

– Угу, — відповів Брін і зосередив погляд на червоному камені.

– Це все так дивно, — промовила я.

– І небезпечно, — додав Темпсі.

– Хвилююче, — шепнув Тевін.

– Романтично, — зітхнув Любомир.

– Ви йдете? — запитала Мавпина, яка продовжувала сидіти на плечі велетня.

– Так, — дружно відповіли ми.

---

Ми були в дорозі вже третій місяць. Іноді рубін різко змінював напрямок і летів геть в іншу сторону. Ночами ми розпалювали багаття й намагалися зігрітися. Літо плавно перейшло в осінь.

– Довго це ще буде продовжуватися? — роздратовано запитав одного вечора Любомир.

– Я не знаю. Ти ж сам бачиш, що вона часто змінює місце перебування, — відповіла я.

– Таке відчуття, що вона від когось ховається, — зауважив Тевін.

– Я навіть знаю, від кого, — сказала я.

– Ну? — не витримав Темпсі.

– Є два варіанти: вампіри та Ріхард. Оскільки другий їй не рівня, я схильна думати, що від вампірів, — відповіла я.

– Я дуже виснажений. А шлях, здається, став лише довшим, — промовив Любомир.

– І це каже жінці, яка на четвертому місяці вагітності? І тобі не соромно? — запитав Темпсі.

– Він не місцевий, йому важко жити нашим життям, — вступився Тевін.

– Годі! — крикнула я.

В ту ж мить я відчула поштовх зсередини. Хвиля радості була такою сильною, що я заплакала. Любомир поглянув на мене й швидко промовив:

– Ну що ти, Марі, я не хотів тебе засмутити. Вибач, що я такий нікчема… Але я все витримаю, обіцяю.

– Вона штовхнулася, — крізь сльози мовила я. — Я відчула її перший поштовх.

Очі Любомира розширилися. Мавпина миттєво підскочила з місця й підбігла до мене.

– Лялюся рухається! Дай, дай погладжу! — вигукнула вона.

Її очі були наповнені такою ніжністю й радістю, що я відвела руку вбік і кивнула. Вона обережно поклала долоню мені на живіт, заплющила очі й прошепотіла:

– Мавпина нарікає цій дитині довге та щасливе життя.

Я побачила, як із її долоні висковзнула легка райдужна хмаринка й увібралася в мій живіт. Я різко відсахнулася й скрикнула:

– Що ти робиш?!

– Мавпина любить Марі й лялюсю, тому зробила їм подарунок, — відповіла дикарка.

Я помітила, як її очі стали сумними.

– Пробач. Просто це було так несподівано, — м’яко сказала я.

– Давайте лягати спати. Я перший іду на чергування, — промовив Темпсі.

– Добре, — погодилися всі.

Темпсі.

Я прокинувся посеред ночі, хоча ще не настав час мого чергування. Мене розбудило яскраве світло, що сліпило навіть крізь заплющені повіки.

Повернувши голову, я побачив, як наш рубін завис над землею й дивно пульсує. Світло було набагато сильніше й яскравіше, ніж зазвичай.

Я підійшов до Марі й обережно почав її будити.

– Марі, прокинься. Тобі треба це побачити, — шепотів я, гладячи її по плечу.

Дівчина розплющила очі, потерла їх кулаками й сонно запитала:

– Що сталося?

– Поглянь, — промовив я й вказав рукою.

Вона повернула голову, різко підскочила й підбігла до рубіна.

– Підйом! Вона поруч, ми не можемо її загубити! — гукнула Марі.

Від її крику прокинулися всі. Хлопці почали вертіти головами, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Де поруч? Хто поруч? — бубонів Любомир.

– Хапайте речі, ми йдемо. Ще жодного разу ми не були так близько, — швидко сказала Марі.

Усі кинулися збирати речі. З-за кущів повернувся Тевін.

– Ти де був? — запитала Марі.

– Ходив до вітру. Не переживай, ви були в безпеці — я все чую, — відповів він.

– Добре. Ходімо. Вона десь поруч, — рішуче промовила Марі.

Ми не йшли — майже бігли за рубіном, який з кожним кроком ставав усе яскравішим. Приблизно за годину ми вибігли на поляну, в центрі якої біля невеликого вогнища сиділа жінка. Рубін завмер, а потім розсипався на дрібний пісок і зник.

– Знайшли! Ми тебе знайшли! — з дикою радістю вигукнула Марі.

Жінка повільно повернулася, оглянула нашу компанію й спокійно запитала:

– То це ви так завзято мене шукали? Що вам потрібно? І хто з вас мій кровний родич?

– Це я, — сміливо відповів Любомир і ступив уперед. — Ми прийшли, щоб ти допомогла їй, — додав він, вказуючи на Марі.

– І чому я маю це робити? — холодно запитала відьма.

– Бо ти добра, і ми…

Наступних слів я вже не почув, бо Тевін нахилився до мене й швидко зашепотів на вухо:

– Я чую коней. Їх близько десятка. Будуть тут за хвилини сім.

Я напружився.

– Пані, той, хто вас переслідує, скоро буде тут, — промовив я.

– Це тобі вампір прошепотів? Я їм не вірю. Я добре замітала сліди. Не вводь мене в оману, рабе крові, — зневажливо відповіла відьма.

– Нам краще піти звідси, — наполягав я.

Марі поглянула на мене й кивнула.

– Я знаю вашу історію й розумію ваше ставлення, проте я довіряю йому. Він не бреше. Нам треба йти, — твердо сказала дівчина.

Відьма з подивом подивилася на Марі. Судячи з виразу її обличчя, вона хотіла заперечити, але не встигла — перша стріла розсікла повітря.

Тевін за кілька кроків підскочив до жінки й відштовхнув її вбік. Вона поглянула на нього й мовчки кивнула.

Брін зняв Мавпину з плеча й поставив її за собою. Я став перед Марі, а Тевін, тримаючи відьму за руку, прикрив Любомира.

Стріли продовжували летіти. Відьма частково спалювала їх у повітрі, решту ми відбивали мечами.

– Хто ти, покажися! — гукнула Марі.

Відповіді не було.

– Це лучники. Вони прийшли першими. Головний ворог буде за кілька хвилин, — попередив Тевін.

– Жінки, від вас самі халепи, — буркнув Любомир. — Казали ж — треба йти. Так ні, ослиха вперта.

– Я пробачу тобі це лише тому, що ти мій родич, — холодно відповіла відьма.

На правду, не ображаються. – промовив він.

Стріл ставало дедалі більше, а топіт копит гучнішим.

За хвилину, на поляні з'явилося, близько десяти вершників.

– Зупинити стрільбу. – прокричав Ріхард. – Я хочу сам з нею розібратися.

– Ну, привіт сестро, довго ж я тебе шукав. – промовив він, та лукаво посміхнувся, дивлячись на жінку.

– Ще скажи, що радий мене бачити. – грубо, відповіла відьма.

– Шалено радий, адже ти просто як коробка зі смаколиками. – промовив Ріхард.

– Ти ніколи не зможеш відібрат

и в мене сили, поки я жива. – промовила відьма.

– А хто тобі сказав, що ти маєш бути жива? – запитав Ріхард, та в його долоні з'явився вогняний шар, який він одразу кинув у жінку. Вона легко його відбила.