Раді Вас бачити!

Марі.

І справді, щойно туман розвіявся, друїди з люттю кинулися в той бік, звідки ми прийшли.

— Ви все-таки прийшли… — прошепотів Тевін. — А де мій господар?

— Він захворів і залишився в печері, — так само тихо відповів Темпсі.

Обличчя Тевіна спотворилося від страху.

— Серце… Воно в них. Вони скоро повернуться. Треба знайти його!

Після цих слів він різко підвівся й кинувся до речей, які залишили друїди.

— Сам на смерть побіг, — похмуро промовив Темпсі.

Ми завмерли в напрузі. У далечині вже лунали розгнівані голоси. Моє занепокоєння сягнуло межі. Нарешті з кущів вибіг Тевін.

— Тікаємо!

Я відчула, як від нього вдарила потужна хвиля магії. Він знайшов те, за чим ми прийшли.

— Дай сюди, — швидко сказала я.

Тевін дістав із-за пазухи невелику посудину й передав мені. Тремтячими руками я схопила її, зняла з пояса флягу й налила всередину води.

Перший ковток — і я відчула, ніби мої пересохлі жили нарешті отримали довгоочікувану вологу. Магія оживала всередині, наповнюючи кожну клітину тіла. Сила була такою потужною, що в голові запаморочилося, а земля хитнулася під ногами. Але це були лише залишки… Чим же тоді володіє Ріхард? Ця думка налякала мене до холоду, проте часу на паніку не було.

Я розлила залишки води, утворюючи коло. Амелія колись розповідала мені про ритуал переміщення, але я ніколи ним не користувалася. Схоже, настав час.

— Тримайтеся за мене й не відкривайте очі. Розплющите їх лише тоді, коли я дозволю, — скомандувала я.

— Марі, що ти збираєшся робити? — стривожено запитав Темпсі.

— Вір мені. Очі!

Переконавшись, що хлопці заплющили очі, я прокусила палець і капнула кров у центр кола. Зробила крок уперед.

Темрява, у якій ми опинилися, була живою. Вона наче пожирала все навколо. Ми не мали права там перебувати, тому я з усіх сил намагалася якнайшвидше вивести їх звідти. Ще одна крапля крові. Ще один крок.

Ми раптом опинилися на схилі гори, просто перед входом у печеру. Я не вірила своїм очам.

— Вдалося… — з полегшенням і захватом видихнула я й відразу осіла на землю, ледь не втративши свідомість.

— Як ти це зробила? — здивовано запитав Тевін.

— За допомогою ритуалу переміщення.

— Але це неможливо… — прошепотів він. — Друїди століттями намагалися розірвати простір, але в них нічого не виходило. А ти… ти перенесла нас на таку відстань.

— Марі, як ти себе почуваєш? — занепокоєно запитав Темпсі, підтримуючи мене.

— Могло бути краще… Але виживу.

— Ви повернулися! Слава Богам! — почули ми голос Любомира, який біг до нас. — Швидше до печери! Тут був Ріхард. Ви з ним не зустрілися?

— Ні, ми його обминули, — відповів Темпсі й допоміг мені підвестися.

— Це добре. Можемо сховатися тут до світанку, а там уже вирішимо, що далі, — полегшено промовив Любомир і підійшов до Тевіна, уважно його розглядаючи.

— Ти десь поранений? — пошепки запитав він.

Хлопець думав, що його ніхто не почує, але я помітила, як кутики вуст Темпсі ледь помітно піднялися.

«І чому я раніше не бачила, як він посміхається?» — подумала я.

Він був надто суворий. Немов неживий.

Темпсі повернувся, зустрівся зі мною поглядом, і я почула в голові його голос:

— Марі, тобі краще цього не знати.

— А ти вмієш дивувати, — подумки відповіла я.

Він лише зітхнув і пішов углиб печери. Я перевела погляд на двох інших чоловіків і, зрозумівши, що моя присутність тут зайва, рушила слідом за Темпсі. 

Любомир.

Ми деякий час просто дивилися один одному в очі. Мені було трохи соромно. Мій розум тоді зовсім помутнів від страху через укус змії, і я на деякий час забув про Тевіна. Лише згодом згадав. Я був наляканий до смерті. З дитинства мене привчили боятися всього, що повзає й сичить. Змій я боявся більше за все. Навіть більше, ніж Ріхарда.

— Темпсі сказав, що ти захворів… — тихо промовив Тевін, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Його стривожений погляд змусив мене відчути незвичне тепло в грудях. Я не звик, щоб хтось так щиро хвилювався за мене — без жодної вигоди.

Щоки мої спалахнули рум’янцем, ніби в сором’язливої дівчинки.

— Мене вкусила змія… Я дуже налякався, — не піднімаючи очей, прошепотів я.

— Змія? Боже… Це справді жахливо, — м’яко підтримав він мене.

Хоча я був майже впевнений, що він чудово знає: укуси місцевих змій не смертельні.

— Покажи, — тихо попросив Тевін.

Я простягнув руку. На зап’ясті біля великого пальця виднілися дві маленькі червоні ранки. Тевін нахилився й раптом ніжно притиснувся до них губами.

На мить мені здалося, що він збирається вкусити мене. Я інстинктивно спробував відсмикнути руку. Тевін підняв на мене свої прекрасні очі — набагато тепліші й живіші, ніж у Темпсі.

— Вибач… — зніяковіло прошепотів я. — Я не хотів.

Він мовчки підвівся й раптом міцно обійняв мене.

— Я боявся… — прошепотів він мені на вухо. — Не смерті. Я боявся, що більше ніколи не побачу тебе. Що не зможу торкнутися твого волосся, почути твій голос…

Його тремтячі пальці ніжно ковзнули по моєму волоссю. Від цього дотику мене пройняла солодка дрож. Жоден чоловік раніше не поводився зі мною так ніжно. Жоден не дивився на мене з таким щирим захватом і довірою. Я був йому небайдужий. Я відчував це всім своїм єством.

І він… він теж став мені небайдужим.

Я кинув швидкий погляд на вхід до печери, побоюючись, що Марі чи Темпсі можуть нас побачити. Тевін, ніби відчувши мої думки, узяв мене за руку й повів до заростей неподалік.

— Ходімо зі мною. Я хочу тобі дещо показати, — м’яко прошепотів він, міцніше стискаючи мою долоню, ніби боявся, що я можу втекти.

Моє серце закалатало, наче наляканий птах. «І чого я так хвилююся? Ніби для мене це вперше…» — подумав я. Хоча так. Вперше. Вперше мене запросив справді привабливий чоловік, до якого в моєму серці розквітали справжні почуття.

Ми повільно піднімалися крутою стежкою над урвищем.

— Не дивися вниз, — застережливо, але з теплотою в голосі, промовив він.

Звісно, я відразу подивився. Голова запаморочилася, і я ледь не зірвався. Тевін миттєво міцно стиснув мою руку й утримав.

Я підняв на нього наляканий погляд. Він лише м’яко посміхнувся.

— Не бійся. Я втримаю тебе. Що б не сталося — я не відпущу.

Від цих слів у моїй грудях розлилося тепло. Я більше не дивився вниз.

Невдовзі стежка вивела нас на відкриту площадку, з якої відкривався приголомшливий краєвид на водоспад. Я ніколи не бачив нічого подібного. Діамантові бризки розліталися в усі боки, ловлячи останні промені сонця. Зазвичай мої попередні «коханці» возили мене на дорогі курорти, де я бачив лише штучні басейни й готельні номери.

А Тевін показав мені справжню красу. І не лише водоспад.

— Знаєш… я вперше в житті так по-справжньому злякався, — тихо промовив він, дивлячись на водоспад. — Злякався, що вони вб’ють мене, а я так і не встигну сказати тобі, що відчуваю.

Я не знав, що відповісти. Мені вперше в житті зізнавалися в коханні. І в тому, що це було саме воно, я не сумнівався.

Тому я просто стояв поруч і мовчки дивився на водоспад, відчуваючи, як його тепла рука міцно тримає мою.