Раді Вас бачити!

Любомир.

Тевін спритно видерся по стіні й за мить уже сидів на вузькому підвіконні. У його темних очах спалахували яскраві вогники. Схоже, моя кров справді повернула йому сили. Я не міг відірвати від нього погляду. «А він вродливий, — подумав я вкотре. — Навіть вродливіший, ніж вампіри з фільмів».

Колись я захоплювався цими істотами. Ще підлітком прочитав Енн Райс і щиро закохався в образ. Можливо, саме її книги вплинули на мої подальші вподобання. Я мріяв про вродливого, ніжного коханця, який по-справжньому дбатиме про мене й поважатиме. Мріяв про таке кохання, як у Лестата чи, ще краще, в Армана. Господи, я б не відмовився навіть від Едварда, хоча той більше скидався на наркомана, ніж на вампіра. Та в реальному житті мені дісталася зовсім інша роль. Мої коханці не були ні ніжними, ні вродливими. Їхньою єдиною перевагою були гроші та зв’язки. Заможні чоловіки просто платили за те, щоб користуватися моїм тілом так, як їм заманеться.

— Давайте ж! — вирвав мене з роздумів дзвінкий голос Тевіна.

Я підняв голову. Хлопець простягав мені руку. Я озирнувся на Темпсі. Той стояв біля дверей і до чогось уважно прислухався. Я мимоволі замилувався ним. Чесно кажучи, важко було визначити, хто з них двох вродливіший. Обидва приваблювали мене по-своєму.

— Темпсі! — окликнув я.

Хлопець здригнувся й здивовано глянув на мене.

— Допоможи. Тут надто високо, я не дотягнуся.

Я підскочив, намагаючись схопитися за руку Тевіна, але не зміг. Темпсі тяжко зітхнув і неохоче підставив мені спину. Я згадав про його шрами й подумав, що ставати ногами на таку красу — це справжній гріх.

— Ну ж бо, швидше, — не стримався Темпсі.

Схоже, йому вже набридло стояти зігнутим і грати роль живого стільця. Я дуже обережно став йому на плече й міцно схопився за руку Тевіна. Той, попри тендітну статуру, підняв мене з неймовірною силою й допоміг вибратися назовні.

Тепер черга була за Темпсі, але він не поспішав. Замість цього знову підійшов до дверей і прислухався.

— Темпсі, — гукнув я, вже не в силі чекати. — Ну ж бо, давай! Чи ти хочеш тут залишитися?

Він подивився на мене своїми дивовижними ясними очима й заперечливо похитав головою.

– Тікайте самі. Вони вже близько. – з тривогою, вигукнув він.

Я здивовано подивився на Тевіна. Його і без того бліде обличчя, стало ще блідішим, а в очах з’явився дикий, панічний страх.

– Ріхард ... – прошепотів хлопець. – Він тут.

В цей час, двері з гуркотом відчинилися.

Тевін схопив мене за руку, та штовхнув в сторону дерев’яної споруди, де зберігався господарський інвентар.

Темпсі.

Я мимоволі відступив до протилежної стіни, коли до камери увійшов високий чоловік у супроводі вартових. За дорогим, вишуканим одягом і тим, як він тримався, я одразу зрозумів — це й є Ріхард, один із наймогутніших чаклунів цього світу.

Він окинув мене зневажливим поглядом. Тонкі вуста розтяглися в недобрій, хижій посмішці.

— То це тебе я відчув? Твою силу? — проскрипів він.

Його голос нагадував скрип старих дерев на сильному вітрі. Я мовчки притулився спиною до холодної стіни й не поспішав відповідати. Зовні він виглядав як звичайна людина, але кожна клітина мого тіла відчувала небезпеку, що випромінювалася від нього.

Моє мовчання лише потішило чаклуна.

— А де ж твій друг і той вампір? — поцікавився він.

Його погляд ковзнув по кайданах, що валялися на підлозі, а потім зупинився на вікні, крізь яке пробивалося сонячне світло. Недобра посмішка стала ширшою, а в світло-жовтих очах спалахнув зловісний вогник.

— Це ти допоміг їм утекти? Хто ти взагалі такий і звідки взявся? Я ніколи не зустрічав когось подібного до тебе, — сердито прошипів він, наближаючись.

— Я прийшов з іншого світу, — спокійно відповів я, гордо піднявши голову.

— З іншого світу? — перепитав Ріхард і зробив ще крок уперед.

Тепер він стояв так близько, що я відчував гарячий, неприємний подих на своєму обличчі. Його погляд став зацікавленим — надто зацікавленим. Тонкі пальці, всіяні дорогоцінними перснями, піднялися й торкнулися мого волосся.

— Ти справді… інший, — прошепотів він мені просто на вухо. — Скажи, навіщо ти сюди прийшов? Щоб знищити мене?

Його пальці стиснулися в моєму волоссі. Напруга в повітрі стала майже нестерпною.

— Ні, ваша милість, — відповів я, стримуючи бажання відсмикнути голову.

Я намагався зберігати ввічливість, добре розуміючи, що навряд чи зможу протистояти йому. Моя сила в цьому світі майже не відчувалася. Можливо, я й зміг би навести на нього туман, але навряд чи встиг би втекти. До того ж, він був схожий на мого колишнього господаря — підозрілий, жорстокий і абсолютно неконтрольований.

— Тоді що ти шукав на моїх землях? Чи, може, тебе підіслала моя сестра?

— Я шукав трави, щоб зцілити рани, — спокійно відповів я. — Мене ніхто не посилав.

Вартові за спиною Ріхарда оголили мечі. Напруга зростала з кожною секундою. Я відчував, що ситуація ось-ось вийде з-під контролю.

— А та відьма, що прийшла з тобою? Що їй потрібно? — різко запитав чаклун.

Це питання не стало несподіванкою. Щось підказувало мені, що він знає про Марі й саме вона його найбільше цікавить.

— Я прийшов сюди сам, зі своїм другом, — спробував збрехати я.

Моя відповідь змусила Ріхарда голосно розсміятися. Сміх був холодним і зловісним, від нього по спині пробігли мурашки.

— Зі своїм другом… чи коханцем? — уточнив Ріхард із глузливою посмішкою.

Я відчув, як обличчя заливає гарячий сором. Тим часом чаклун спокійно розв’язав мотузки на моїй сорочці й одним різким ривком розірвав тканину. Його очі хижо спалахнули — побачене явно його задовольнило. У цю мить я остаточно переконався в характері його зацікавленості.

— Тобі не слід було допомагати тому хлопчиську, — м’яко, майже ласкаво промовив він. — Він був покараний цілком справедливо. Спочатку він сам бажав мені служити, а потім зважився відмовитися від своїх обов’язків. Мало того — він украв у мене дещо дуже цінне. Але ти… ти цілком можеш його замінити.

— Ви помиляєтеся, — прошипів я, не в силах стримати роздратування. — Я не стану вам служити.

Ріхард схопив мене за праву руку й грубо закотив рукав. Його погляд зупинився на таврі. Хоча Марі зцілила мої рани, її магія виявилася безсилою перед печаткою мого колишнього господаря. Тавро знову почало кровити.

— Я бачу, ти звик служити, — задоволено протягнув він. — Думаю, з тебе вийде значно кращий раб, ніж з того негідника. А зараз… гадаю, тебе слід як слід допитати. Ти не такий уже й невинний, яким намагаєшся здаватися.

Він відступив на крок і холодно наказав вартовим:

— Відведіть його в приміщення для допитів.

Двоє чоловіків грубо схопили мене під руки й поволокли з камери. Я не опирався — розумів, що зараз це марно. Але всередині все кипіло. Я прийшов сюди, щоб знайти спосіб перемогти свого колишнього господаря… Натомість, схоже, просто знайшов собі нового.