Раді Вас бачити!

Марі.

Коли хлопці повернулися, я ледь стримала рвотний позив. Істота, що прийшла з ними, пахла просто нестерпно.

Відступивши на кілька кроків назад, я промовила:

– Вийдемо на вулицю.

Тевін одразу здогадався, чому я так відреагувала, і, взявши істоту під лікоть, попрямував на вихід.

– Чому вона прийшла з вами? — запитала я в Любомира, який підійшов до нас.

– Вона може знати, де твоя відьма, — відповів хлопець. — І Тевін пообіцяв їй допомогти.

– Як допомогти?

– Знайти ляляпусю, щоб зробити лялюсю, — відповів Любомир.

Я нічого не зрозуміла, але хлопець, поглянувши на мене, махнув рукою й додав:

– Довга й нудна історія. Та й неважлива.

Я помітила сум у його очах, тому вирішила не чіпати його.

Вийшовши з печери, я підійшла до істоти й запитала:

– Ми шукаємо одну з могутніх відьом цього часу.

Істота поглянула на мене, скривилася й відповіла:

– Ти ж сама відьма. Ще й з лялюсей.

– Так, я при надії, — відповіла я. — То ти допоможеш нам?

– Йому, — промовила істота й тицьнула пальцем у Тевіна.

Я перевела погляд на хлопця. Він зрозумів мій натяк і запитав:

– Ти знаєш, де відьма?

– Так, я можу провести вас до неї. Вона раз на місяць бере в мене пилок.

– Це було б чудово, — сказав Тевін.

– А далеко до неї йти? — запитала я.

– Два дні, — відповіла істота.

– Тоді зранку вирушаємо? — запитав Тевін.

– Так, — відповіла я й попрямувала назад до печери.

За спиною почувся чоловічий голос. Я зупинилася, щоб послухати.

– А ми з тобою заночуємо під зорями.

– А чому не зайдемо? — запитала істота.

– Я скажу, якщо ви, чарівна пані, не образитеся, — промовив Темпсі.

– Говори, ляляпуся.

– Ви маєте надзвичайний аромат, який бентежить шлунки.

– А я думала, що запах їжі збуджує ляляпусів.

– Ні, тільки тоді, коли вона на столі, — з усмішкою відповів Тевін.

– Я можу сходити до річки й змити це, — сказала істота.

– Не застудишся? — запитав хлопець.

– Ні. У мене гаряча кров. Якщо захочеш, можеш спробувати, — звабливо промовила жінка.

– Дякую за пропозицію, але мушу відмовитися. Ходімо, проведу тебе до води.

Вони розвернулися й пішли.

«Чудовий і надзвичайно милий хлопець цей Тевін», — подумала я.

Коли я увійшла до печери, то побачила запитливий погляд Любомира.

– Вони скоро прийдуть. Тевін повів її до води, щоб вона змила з себе весь сморід.

– А-а-а, — протягнув хлопець і сів на солому в кутку.

– Піду спіймаю щось на вечерю, — сказав Темпсі.

Я кивнула у відповідь.

Коли Темпсі пішов, Любомир підвівся, підійшов до мене й промовив:

– Я хотів утекти. Мені дуже соромно за це.

– Я знаю, — відповіла я. — І не засуджую тебе. Проте ти повинен розуміти, що без нашої допомоги навряд чи повернешся у свій час.

– Ніби я колись туди повернуся, — фиркнув він.

– Повернешся. Я зроблю все можливе, щоб це сталося, — сказала я.

Хлопець з недовірою поглянув на мене, але нічого не відповів.

За деякий час повернувся Тевін з істотою, а слідом за ними — Темпсі.

Чоловіки розвели вогнище й почали смажити кролів.

Істота, смачно причмокуючи, промовила:

– Я маю ім’я.

– І яке? — запитав Темпсі.

– А вгадайте. Хто здогадається, тому подарую ось це, — сказала жінка й показала маленьку баночку з чимось усередині.

– Що то таке? Та яка від нього користь, щоб ми гадали? — буркнув Любомир.

– Це мій пилок. З його допомогою ви зможете звабити майже будь-кого, — відповіла вона.

– Яка твоя улюблена буква? — раптом запитав Тевін.

– М, — відповіла жінка.

– Отже, ім’я розпочинається на неї, — зробив висновок хлопець.

– Як ти здогадався? — округлила очі жінка.

– Інтуїція.

Ми гадали до пізньої ночі, аж поки Темпсі не витримав і зі злістю промовив:

– Я не знаю, мені нормальні імена вже не приходять у голову.

– Ну, воно схоже на ім’я, що називав отой, — сказала вона й вказала на Любомира.

Хлопець почав перераховувати те, що пропонував, і коли дійшов до «Марина», жінка енергійно закивала:

– Змініть одну букву та одну додайте.

Гра почалася заново.

Ми міняли літери, перекручували як могли, але вгадати так і не змогли.

– Мавпина, — промовив Темпсі й усміхнувся.

Жінка енергійно закивала й простягла хлопцеві баночку. Ми всі перезирнулися.

– Гарне ім’я, правда? — запитала вона.

Любомир фиркнув, я відвернулася, щоб приховати усмішку, а Тевін сказав:

– Як і ви. Воно вам під стать.

– Добре, давайте відпочивати. Завтра на нас чекає довгий шлях. Треба набиратися сил, — промовила я.

Ми повмощувалися хто де й віддалися в полон Морфея.

Я спала, але раптом почула голос жінки:

– Не йди, не підкорюйся тій силі. Марі, почуй мене, почуй його. Не здавайся, борись. Прокинься.

Я знала цей голос. Це була Елайна — жінка Темпсі, та сама дівчина з домовини. Я намагалася її послухати, проте боротися було надзвичайно важко. Я розуміла, що хтось заволодів моїм тілом, але все, що могла, — це лише слухати ніжний голос і не віддавати себе в цілковитий контроль. Завдяки йому мій розум іще належав мені.

Темпсі

Я прокинувся посеред ночі від того, що Марі, йдучи, перечепилася через мене.

– Марі, ти куди? — запитав я.

Дівчина не відповіла, лише повільним механічним кроком рушила далі.

Я швидко підвівся й пішов слідом, по дорозі штовхнувши ногою Тевіна.

– Що з нею? — запитав він, миттєво прокинувшись.

– Схоже на ритуал призову. Колись я бачив, як мій господар користувався таким. Вона зараз не володіє ні розумом, ні тілом, — пояснив я.

– І що нам робити? — стурбовано запитав хлопець.

– Спробувати пробудити її. Чим сильніша її воля, тим простіше нам буде, — відповів я.

Я схопив

дівчину за плечі й почав трясти:

– Марі, Марі, прокинься!

Тевін дістав свою фляжку й почав бризкати водою їй в обличчя.

Нічого не сталося. Дівчина просто застигла в моїх руках.