Раді Вас бачити!

— Чим займається моя маленька принцеса Глорія у своєму чарівному замку? — зазирнула до дитячої кімнати жінка вже похилого віку і звернулася до маленької дівчинки чотирьох рочків. Яка сиділа на пухнастому килиму, що лежав посеред кімнати. Вся кімната була оздоблена в рожево-білому стилі з єдинорогами та квітами.

— Бабусю, ну скільки тобі казати, що я не принцеса, а фея! — розвела рученятами миле біловолосе дівчисько, кліпаючи своїми блакитними оченятами.

— Добре, добре, принцеса фей! —  махнула старенька руками та обійняла онуку, присівши до неї на підлогу поруч.

— А феї існують на справді? — поцікавилася мала, повернувшись до свого малюнку.

—  Ну, мені не доводилося зустрічатися з ними в житті особисто... але якщо ти так хочеш, то в твоїй уяві усе можливо, — посміхалася стара, погладжуючи її по волоссю.

— До мене у моїх снах приходять феї дуже часто і ми граємося. Вони живуть у такому гарному місці. Я б хотіла там жити з ними, — поділилася з бабусею своїми таємницями пошепки Глорія.

— То це ти малюєш своїх друзів фей? — поцікавилася вона.

—  Так! Правда гарно, бабусю? — і простягла малюнок старенькій.

— Дуже гарно! — кивала стара.

— Де моя маленька фея Глорія? —  почувся чоловічий голос з вітальні.

— Дідусь вже повернувся з міста. Ходімо зустрінемо його, — і літня жінка підвелася з підлоги.

— Біжімо... —   скочила Глорія, як пружинка і помчала сходами вниз на зустріч дідусеві.

— Дивись що я для тебе маю, моя дівчинко, — посміхнувся широкою усмішкою він і дістав з-за спини карнавальні крила феї. Наче радів цій покупці більше ніж мала.

— Ух-ти! Тепер я справжня фея! — аж підстрибнула на радощах вона і відразу ж їх приміряла та почала бігати по будинку, — Я фея... Я фея!

— Яка ж вона тільки чудо в нас. Я так рада що вона з'явилася у нашому житті, — і літня пара обійнялася, спостерігаючи як мале дівчисько носиться по будинку.

— Я фея! Я фея! Справжня фея! — не вгамовувалася вона.

—  Ходімо в сад ловити метеликів, Фея! — зупинив її старий.

—  А потім обов'язково їх випустимо дідусю, — цілковито серйозно зауважила онука і виставила вказівний пальчик.

— Добре, моя хороша. Як на кажеш, — погодився він, бо сперечатися з нею не було сенсу. Вона завжди настоювала на своєму, а він ніколи їй не заперечував та старався догодити.

—  Тільки не довго там, вже майже час вечеряти! — застерігала їх старенька, потираючи руки об фартух, — В мене майже все вже готово.

Чоловік лише кивнув схвалююче та поцілував дружину у відповідь. Скільки років разом, а їхні почуття та звички залишалися не змінними. Все також ніжно та шанобливо ставилися один до одного.

— А ми підемо після вечері спостерігати за світлячками? — взуваючи своє садове взуття.

— Ну, якщо ти не заснеш до того часу, то підемо на нічне полювання, — торкнувся дідусь її кінчика носика пальцем.

— Ура... — вибігла Глорія на двір хутко.

— От не посидюча! І де в тої малої стільки енергії береться? — поспішив за нею дідусь.

—  А з нею і ми наповнюємося енергії, хоча старість і неминуча, то хоч трохи потрібно її затримати заради нашого янголятка! —  зауважила до себе жінка, спостерігаючи, як найрідніші їй люди граються у садку за будинком серед квітів, які вони з онукою встигли насади за останні пару років. І все за ініціативи малої, яка так полюбляла природу та все живе навколо.

З появою дівчиська в їхньому житті, будинок наче і сам ожив та знову наповнився усмішками та радісними моментами, про які почали забувати і самі старі. Особливо після сумної звістки загибелі їхнього єдиного сина, що був при виконанні службових обов’язків поліцейського. Їхні життя з кожним роком втрачали сенс. А мрії про онуків та галас у їхньому будинку вони поховали тоді, разом з сином.