Раді Вас бачити!

— Як зараз пам'ятаю той день, — почала бабуся, — ми поверталися з клініки, що знаходилася у місті. Дідусь був злий від невтішного діагнозу лікарів, а я сварилася на нього, що він відмовився від лікування та вирішив покинути лікарню. Сказав, що то не життя на голках та пігулках. Так ми їхали майже всю дорогу зі сварками та суперечками, і ми не помітили як промайнули потрібний нам поворот. Дорога нас завела до густого насадженого лісу. Ми зрозуміли, що загубилися, а сонце вже сідало. Ми не знали як довго ми їхали не в тому напрямку. А навкруги одні дерева і ніяких поселень, навіть і натяку на живих душ. Це ще більше нас дратувало та розпалювало злість.

— Злий дідусь? Ніколи не бачила його за своє життя суворим, — посміхнулася Глорія.

— Я ж кажу, що ти його розчулила і змогла дістати глибоко з душі усю його ніжність та любов. Я не бачила його таким від тоді, як загинув наш єдиний син.

— Так, я пригадую якось таку розмову, але ви ніколи не вдавалися у подробиці.

— Так, ми воліли не згадувати про той давній, спільний біль і не нагадувати собі про те. Тому вдома немає й натяку на його існування.

— Я зрозуміла.

       Старенька перевела подих та продовжила свою розповідь, обхопивши чашку з чаєм обома руками.

— Тож посперечавшись та озираючись навкруги, ми повернулися до автівки і рушили в зворотному напрямку. Вже було зовсім темно, як ми опинилися на розвилці доріг і не знали куди нам рушати. Телефон не сприймав сигналу. Ми вже були у розпачі, аж звідкись коло нас опинилася дивна жінка зі згортком на руках. Ми ошаленіли побачивши у такому місці її геть саму. Вона була приваблива, але дуже схвильована і весь час озиралася та кудись квапилася.

      Глорія уважно слухала бабусю, намагаючись уловити кожне слово і нічого не пропустити.

— Вона сказала, що вкаже нам вірну дорогу, якщо ми їй допоможемо. Дідусь спочатку був проти, йому не подобалася вся ця ситуація, але я наполягала заради крихітки, що вона тримала на руках. Коли він нарешті погодився і ми усі сіли до автівки, вона вказала нам напрямок у якому їхати. Ми рушили. Я була за кермом і моя увага була прикута до шляху, дідусь насуплений весь час дивився у вікно. Ми швидко вибралися на потрібне нам шосе.

— Ви про щось розмовляли в цей час з тією жінкою? — перебила її онука.

— Єдине що ми дізналися, що дівчинку, тобто тебе, звати Глорія. Вона двічі це повторила, що твоє ім'я Глорія. І більше ми нічого не питали, а вона нічого сама не розповідала, бо по реакції чоловіка я бачила, що ця ситуація йому не до вподоби і та жінка повинна бути вдячною лише за те, що ми погодилися її підвезти в потрібне місце.

— Що за місце?

— В тому то й справа, що коли ми дісталися основного шосе, то вона попрохала зупинитися і сказала, що їй в інший бік. Вона хутко вийшла з автівки зі звертком у руках і швидко зникла, так же як і з'явилася тоді.

— Зачекай! Як зі звертком? Я щось не розумію, — похитала Глорія головою, намагаючись зрозуміти слова бабусі.

 Старенька зітхнула, — Так, ми на власні очі бачили як вона вийшла з машини, тримаючи тебе на руках. Але коли ми вже під'їхали до нашого селища, то почули як ти заворушилася на задньому сидінні та крехтіла. Я зупинила машину на узбіччі, щоб перевірити чи нам не почулося. І таки, так. Ти лишилася у нашій автівці.

— Тобто, виходить, що та жінка, можливо моя мати, ошукала вас?!

— Виходить, що так. Дідусь голосно вилаявся. Ми зрозуміли, що вертатися немає сенсу і її намір нам став зрозумілий. Так як час був дуже пізній. То вирішили з ранку вже піти до місцевого шерифа та пояснити йому усю ситуацію. І прилаштувати тебе десь. Можливо сталося якесь горе чи злочин. Може вона викрала тебе.... Було багато думок.

— То що ж вас змусило мене лишити?

— Дідусь пішов спати, махнувши на все рукою. Я залишилася у вітальні і сиділа на дивані, тримаючи тебе на руках. Ти була така маленька крихітка. Так солодко спала. Не плакала, не просила їсти. Так ми з тобою і заснули до ранку. Коли я прокинулася, то дідусь вже тримав тебе на руках і бавився з тобою. Сказав, щоб я збиралася, бо ми їдемо за обновами для нашої дівчинки-квіточки!

— М-да... не багато зачіпок. Я б навіть сказала жодної, — процідила Глорія.

— Ой, зажди! —  аж скочила на місці старенька і ледь пересуваючи ногами зникла у іншій кімнаті, а потім повернулася зі скринькою в руках, — Ось! Хоч дідусь і наполягав позбутися цього, але я потайки зберігала це. Бо знала, що ми не вічні, а в тебе виникнуть неодмінно питання стосовно твого походження... тому тримай. Це твоє, — вона протягла скриньку Глорії.

Дівчина відчинила скриньку і дістала згорнутий папір. На ньому були якась не зрозуміла їй писемність на цілу сторінку з печаткою в кінці якоїсь квітки та менший папірець з зображеним на ньому гарним будинком. Малюнок був виконаний наче олівцем чи вугіллям. Без підписів та жодних пояснень. Та срібна обручка з синім камінцем у середині. Вона покрутила його у руках, обдивилася з усіх сторін, - Що це?

Бабуся розвела плечами, — Це ми знайшли у твоїх пелюшках. Що воно означає чи про що там мова, ми так і не з'ясували. Тому дідусь наполіг позбутися його і забути про те. Він нічого не хотів знати, а тим паче з'ясовувати.

— Дуже допомогло! Навпаки ще більше запитань. Хто я судячи з цієї мови? Звідки я, якщо я не тутешня? І як то все тепер розвідати з такою мізерною інформацією?

— Це все, що ми маємо доню. Більше інформації в мене для тебе немає, — розвела вона руками.

— Спробую щось пошукати, — здихнула Глорія, — Ти можеш мені показати на карті де все то приблизно сталося? Продивлюся інформацію в інтернеті в цьому районі. Та щось знайти скільки років поспіль я вже і не сподіваюся.

— Звісно, моя люба. Роби, що каже твоє серце. Може й вдасться знайти рідню. Бо як мене не стане, лишишся ти геть саменька у цьому світі.

      І вони обійнялися.P-40f18