Раді Вас бачити!

Чотирнадцять років потому

Глорія раптово прокинулася від сну. Була десь шоста ранку. Вона розплющила свої блакитні очі, що з дитинства так і не змінили колір. На швидко заплела у хвоста свої довгі світлі коси, що виблискували на сонячних променях у ясний день. Але і з такою зачіскою та без макіяжу, вона виглядала дуже привабливою. Як та квітка — ім'ям якою була названа.

Вона скочила з ліжка ще у своїй шовковій піжамі, що складалася з топу на бретелях та шортів і обтинала її ідеальні форми невеличкого зросту.

Глорія почала замальовувати побачене у своїх снах, вправно розмахуючи олівцем по полотну. Квітучі дерева, гарні квіти на галявинах, мініатюрні будиночки, водоспади...  Власне все те саме, але вже більш яскравіше, що вона бачила іноді у своїх снах, скільки пам'ятала себе. Тільки останнім часом, ще стала з'являтися якась дуже гарна білява жінка з зеленими очима та чарівною усмішкою. Вона посміхалася до Глорії та простягала руку.

Вся кімната була наповнена її витворами мистецтва. І кожного разу ці малюнки були яскравішими та більш деталізованими. Глорія не могла зрозуміти чому майже весь час бачить у своїх снах одне й те саме. А ще, ця чудова казкова музика, яку вона порівнювала з грою на флейті чи гуслях. Вона так їй подобалася, що та іноді вмикала її у навушниках та починала малювати. І її пензлі та олівці, наче самі танцювали на холсті під цю мелодію, а картини виходили наче живими та об'ємними.

Глорія так була захоплена своїм малюванням, що і не почула як бабуся дошкандибала сходами до її кімнати. За останні роки стара дуже постаріла. Безліч зморшок вкривало її обличчя, але воно все так же випромінювало доброту. Сиве волосся було, як і завжди, зібране у акуратній гульці на потилиці. Завдяки проблемам зі спиною, спиралася на палицю і ходила вже дуже повільно.

— Знову сни дитинства? — почула вона бабусин голос за спиною.

— Так! Прокинулася та вирішила відразу зробити замальовки побаченого доки все свіже ще у пам'яті.

— Ти ж наша художниця! Тобі варто вступити до художнього університету, як дідусь наполягав. Він би дуже цього хотів. Хоч ти і була успішною по всіх предметах і тебе рекомендували до найкращих університетів світу… Та він наполягав, щоб ти завжди слухала тільки своє серце.

— Я знаю. Він так хотів дочекатися мого випуску у школі, щоб відвести самостійно на вручення диплому... але ж…

— Він так тебе полюбив. Ти стала сенсом його існування після страшного вироку лікарів та подовжила його вік ще на цілих одинадцять років щасливого життя, —зітхнула стара сумно та присіла на ліжко.

— Я знаю. Він завжди мені це казав, що я повернула його з того світу, — відклала Глорія свої олівці та обперлася об стіл.

— Хоч спочатку він і був проти тебе, дуже злий після лікарні. Та з часом змінив свою думку. Особливо як ти простягла до нього свої рученята та закліпала своїми великими гарними оченятами, щось лепечучи до нього... він розтанув наче та крига, - пустила сльозу стара.

— Бабусю… — раптом задумалася Глорія.

— Так, моя люба, — змахнула вона сльозу рукою, разом із сумними спогадами.

— Знаю, що ви мені вже кілька разів розповідали історію про те, як я потрапила у вашу родину. Але ви ніколи мені не розповідали про моїх батьків. Хто вони, як виглядали... Кожного разу як я вас питала, дідусь дуже хмурився та намагався говорити про щось інше, — схрестила вона руки перед собою на грудях. — Я сама якось чула вашу суперечку з дідусем, коли ти наполягала все розповісти мені, бо вам залишилося не так багато, якби хотілося. А в мене є шанс знайти рідних, щоб не лишалася самою на білому світі після вашої смерті. Я тоді дуже засмутилася, бо не розуміла, про яких ще рідних йшла мова, адже ви і є моя рідня. На що дідусь тоді пояснив, що мав на увазі чоловіка мами, мого тата, з яким не була одружена і він, можливо, не знав про моє існування… щось таке, - пояснила Глорія

— Так люба, я це добре пам’ятаю, — жінка похилила голову, — Він завжди був проти тих розмов і забороняв говорити на цю тему з тобою, бо боявся втратити тебе.

— Чому?

— Він боявся, що дізнавшись правду — ти нас покинеш і він ніколи тебе більше не побачить.

— Яку правду? Про що ти? — дивувалася Глорія.

— Пробач мене любий, — жінка підвела голову в гору та перехрестилася, наче зверталася до покійного чоловіка на небеса, — Він ніколи і слухати не хотів про те, щоб усе розповісти тобі, відмахувався рукою і мені наказував мовчати. Пояснюючи тим, що немовляти позбулися не з добрих намірів і не відомо, що на тебе чекає у рідній родині. Менше всього він хотів, щоб тебе хтось скривдив чи й того більше — щось загрожувало життю взагалі. Наказував дотримуватися вигаданої легенди, про усиновлення від моєї племінниці сироти, що померла при пологах у місті. А ми єдині родичі, що мали над тобою опіку. Дідусь твій був місцевий та на доброму рахунку тут, як колишній працівник швидкої допомоги. Скільки життів він тут врятував… А я приїхала з міста у це містечко. Ніхто нічого не знав про мої родинні зв’язки. Тому… — здихнула глибоко старенька, намагаючись набрати якомога побільше повітря у легені, щоб зробити велике зізнання… — По старих зв’язках, він підробив документи на новонароджену тебе. Так ти стала нашою онукою. Ніхто нічого не питав і не перевіряв.

— То ти зараз хочеш сказати, що я не ваша рідна онука? —дуже здивувалася Глорія.

— Ходімо дорогенька на кухню, час снідати, там і поговоримо. І я нарешті тобі повідаю правду, що так довго тримала ці роки. Але я на відміну від твого дідуся вірю, що нічого поганого в тому не станеться. І ти заслуговуєш знати це перед тим, як я піду з життя.

Дівчата заварили чаю, бабуся дістала гарячу випічку, яка щойно достигла у духовці і почала розмову, на яку Глорія так чекала з нетерпінням але не квапила стареньку.

Вона завжди відносилася до них з вдячністю та повагою, що виховали її самі у такому похилому віці. І виховали дуже добре.

А якщо, вже та пообіцяла поділитися з нею давньою таємницею, то так і зробить.