Раді Вас бачити!

Коли Першопредки вилетіли з вікна університету, Агонія помітно почала відставати від Еленсії. Інтуїція підказувала їй, що летіти слідом за червоним птахом — гибла справа. Коли Еленсія майже зникла в чорному просторі, Агонія звернула в бік міста й повільно приземлилась в тихому темному закутку провулка.

Тихо приземлившись на землю, дівчина обережно рушила вперед, намагаючись ступати, мов тінь, щоб не видати себе жодним звуком. Раптом позаду пролунав гучний сміх. Вона різко обернулась та побачила, як до неї повільно наближаються люди із задоволеними обличчями.

— То хто це в нас тут? — голосно промовила Зореслава. — Невже одна з Першопредків?

— Саме вона, — голосно підтримала її Росана. — Одна з тих, хто любить мутити воду за спиною.

Агонія насупилась й уважно спостерігала, як із темряви за спинами дівчат повільно виходять сірі вовки. Їхні очі блищали в темряві. Вони гарчали, не відводячи погляду від Агонії, оголюючи свої гострі ікла.

— І що ж із такими, як вона, слід робити? — звернулась Зореслава до Росани. — Я думаю, мінімум — відрубати голову, — посміхнулась подруга.

Агонія лише блиснула своїми білими очима та різко розвернулась спиною до них. Але з іншого боку до неї вже наближався Максим. Вона зупинилась — бо з його спини теж почали виходити вовки.

Вампірка оберталась, усвідомлюючи, що її оточили з усіх боків. Сірі вовки формували навколо неї замкнене коло. 

Вона оберталась, але куди б вона не подивилась — вовки оточували її з усіх боків. Сірі тіні формували замкнене коло, їхні очі блищали, гарчання луною відлунювало навколо. Агонія відчула, як напруга наростає та помітно почала нервувати.

Раптом вовки розступились, пропускаючи вперед Луку. Він вийшов до неї з задоволеною усмішкою, тримаючи Михайла, який ледве тримався на ногах. Його обличчя було всіяне глибокими садинами, а розірваний одяг оголював ділянки тіла з глибокими ранами, з яких текла кров.

Лука швирнув Михайла вперед, і той впав Агонії просто під ноги, гучно стогнучи від болю.

Дівчина відступила на крок, з жахом вдивляючись у понівечене тіло хлопця. Кожна рана, кожна садина здавалась живою, а очі Михайла повільно піднялись на неї, повні слабкості та прохання.

— Хочу, щоб ти знала, — ледве промовив він, — мені з тобою було дуже добре.

— Сподіваюсь, воно було варте того, щоб зараз померти, — посміхнулась Агонія.

Михайло нічого не відповів, лише закрив очі. Сили покидали його.

Агонія зробила ще кілька кроків назад. Тим часом вовки повільно наближались. Ще мить — і вони накинулись на тіло Михайла, роздираючи його на шматки. Вони гарчали, поїдаючи його живцем, а його крики розривали тишу темного провулка.

Зореслава й Росана стояли, приречено завмерши, спостерігаючи за цим жахом. Зореслава не витримала — відвернулась та стиснула очі, коли вовки роздирали Михайла на частини. 

Раптом Росана закричала:
— Тримайте суку! Вона хоче втекти!

В ту мить Агонія розправила свої крила та майже перетворилась на кажана, коли один із сірих вовків кинувся й схопив її в повітрі. Та дівчині вдалось вирватись з його зубів. 

Чорний кажан здійнявся в нічний простір. Почався справжній хаос: вовки стрибали навколо, кидаючись у повітря, намагаючись зловити її. Агонія майстерно ухилялась від їхніх атак, прокручуючи крила й різко змінюючи траєкторію польоту. Кожен стрибок вовка міг стати смертельним, але вона з неймовірною спритністю уникала їхніх гострих кігтів і зубів.

Агонія вже вилетіла з міста, несучись в бік лісу. За нею мчали сірі вовки, розриваючи нічну тишу виттям. Чотири кажани летіли слідом, намагаючись не відстати, але в одну мить Агонія ніби розчинилась на їхніх очах, зникаючи серед темряви й тіней.

Чотири кажани парували в повітрі, криком розриваючи ніч, не розуміючи, куди летіти. Сірі вовки зупинились, їх виття прорізало нічну тишу й підсилюючи відчуття хаосу та небезпеки.

Першим перетворився Лука. За ним Максим одразу ж стрибнув на засніжену землю. Над їхніми головами все ще кружляли два чорні кажани, шалено б’ючи крилами й розриваючи тишу ночі. 

Лука озирнувся на кроваві морди сірих вовків, які дивились на нього з нерозумінням. Потім його погляд упав на горизонт, де вже пробивалось перше сонячне світло — знак того, що часу на пошуки немає. 

 Він схвильовано повернувся до Максима:

— Ну все… Вікторія нас приб’є.